Бьорнему Рут одразу сподобався навіть суто зовнішньо — і біла шкіра, і мускулясті руки, і те, як він працює за креслярським столом. Вони подружилися, згодом завели спільну справу. Перший спільний прибуток вони записали за три місяці до того, як паніка 1873 року притисла національну економіку. Але тут уже Бьорнем не відступився від свого заняття. Рут якимось чином зміг підтримати його, не дати зірватися. У результаті нестачу було покрито, обставини складалися їм на руку. Партнери боролися за замовлення, тимчасово наймаючись до інших, відоміших фірм.
Одного дня 1874 року до кабінету друзів зайшов чоловік — і водномить змінив їхню долю раз і назавжди. Візитер був у чорному й мав цілком пересічний вигляд, але за ним була кров, смерть і шалені прибутки. Чоловік шукав Рута, але того не було в місті. Тож гість відрекомендувався Бьорнему — його ім’я було Джон Б. Шерман.
Уточнення були зайві. Директор гігантської скотобази «Union Stock Yards», Шерман керував кривавою імперією, на яку працювало 25 000 чоловіків, жінок і дітей та де забивали чотирнадцять мільйонів тварин на рік. Прямо та опосередковано від бійні залежало життя п’ятої частини мешканців Чикаго.
Бьорнем сподобався Шерманові — сила, спокійний погляд синіх очей, упевненість у розмові. Шерман замовив фірмі будинок для себе на році Прейрі-авеню і Двадцять першої стрит — серед осель інших міських баронів, де час від часу можна було побачити тріо титанів у чорному: Маршалл Філд, Джордж Пуллмен[17] і Філіп Армор. Рут накреслив будинок — триповерховий, із фронтоном і гостроверхим дахом, із червоної цегли, темно-жовтого пісковику, синього граніту й чорного сланцю; Бьорнем удосконалив креслення і керував будівництвом. Якось Бьорнем стояв біля входу до будівлі, дивлячись на роботу, і тут до нього підійшов молодий чоловік із дещо зверхнім виразом обличчя і химерною, теж якоюсь зарозумілою, ходою — ці ознаки були радше вродженими, ніж наслідком надто високої думки про себе — і відрекомендувався: Луїс Саллівен. Це ім’я нічого Бьорнему не сказало. Саллівенові було вісімнадцять, Бьорнему — двадцять вісім. Він по секрету признався Саллівенові, що самими будинками обмежуватися не збирається: «Я собі думаю, — сказав Деніел, — братися до великих справ, робити масштабні речі, працювати із солідними людьми, заснувати велику організацію, адже без організації такі справи робити неможливо».
Дочка Джона Шермана Марґарет також навідувалася на це будівництво. Вона була молода, гарненька, білява і вчащала туди під тим приводом, що навпроти мешкає її подруга Делла Отіс. Марґарет новий будинок дуже подобався, але ще дужче припав їй до серця архітектор, котрий настільки невимушено почувався серед пірамід каміння й дощок. За якийсь час Бьорнем зрозумів, що чого йдеться. Він зробив дівчині пропозицію. Вона погодилася; залицяння ішло легко. Аж тут раптово стався скандал. Старший брат Бьорнема, підробивши чеки, завдав серйозного удару батьковій аптечній справі. Деніел, не гаючись, пішов до батька Марґарет і попросив його розірвати заручини, з огляду на те, що на тлі такого скандалу їм не годиться бути зарученими. Шерман відказав, що шанує чесність Бьорнема, але його прохання виконувати не став.
— Кожне стадо не без паршивої вівці, — заспокоїв його Шерман.
Згодом Шерман — жонатий чоловік — утече до Європи з дочкою друзів.
Бьорнем і Марґарет побралися 20 січня 1876 року. Шерман купив їм будинок на розі Сорок третьої стрит і Мічиган-авеню, біля озера, але головне — неподалік бійні. Йому хотілося, щоб зять жив близько. Бьорнем викликав у Шермана симпатію, шлюб він сприйняв позитивно, але все ж молодому архітекторові довіряв не до кінця. На думку тестя, Деніел забагато випивав.
Проте ці сумніви жодним чином не впливали на те, наскільки Шерман шанував архітектурний талант Бьорнема. Він замовляв йому й інші будівлі. Найбільшу довіру він виказав Бьорнему з Рутом, замовивши їм браму для «Union Stock Yards» — таку, щоб вона відображала значущість закладу, яка зростала щодень. Результатом стала Кам’яна брама: три арки лемонтського вапняку з мідним навершям, над середньою (без сумніву, ідея Рута) — вирізьблене погруддя улюбленого бугая Джона Шермана, котрого теж звали Шерман. Брама стала місцевою цікавинкою та орієнтиром і дожила й до ХХІ століття — коли відтоді, як остання свиня пішла у вічність, перетнувши величезний дерев’яний «Міст зітхань», минуло вже чимало часу.
Рут теж одружився з дочкою поважної фігури зі скотобази, але йому менше поталанило в особистому житті. Він спроектував будинок для Джона Вокера, президента підприємства, і познайомився з його дочкою Мері. Уже бувши його нареченою, вона захворіла на сухоти. Хвороба розвивалася дуже швидко, але Рут залишився вірним Мері, хоча й усім було зрозуміло: він фактично бере до шлюбу небіжчицю. Церемонію провели в тому будинку, який спроектував Рут. Подруга наречених, поетка Гарріет Монро, разом з іншими гостями чекала, коли на сходах з’явиться молода. Єдиною дружкою була сестра Монро — Дора. «Довге чекання налякало нас, — згадує Гарріет, — але нарешті наречена з’явилася: її, схожу на білу примару, вів під руку сходами вниз батько. О, як повільно, немов вагаючись, тягла вона за собою довгий атласний шлейф, як спроквола йшла з широких сходів і через залу до вікна в еркері, оздобленого квітами й виноградною лозою. То було дивне й сумне видовище». Наречена Рута була така квола, що свою шлюбну клятву промовляла пошепки. «Її веселощі, — писала Гарріет Монро, — були наче коштовні оздоби на черепі…»
Минуло шість тижнів — і Мері Вокер-Рут померла. Через два роки Рут узяв за жінку Дору Монро — ту саму, яка була дружкою, — і, дуже ймовірно, розбив серце її сестрі-поетці. Практично немає сумнівів, що Гарріет теж була закохана в Рута. Вона мешкала поблизу й часто приходила в гості до подружжя в їхню оселю на Астор-плейс. 1896 року вона опублікувала таку біографію Рута, від якої ангел би зашарівся. Пізніше у власних мемуарах «Житті поета» вона писала про шлюб Рута і її сестри, що він був «настільки абсолютно щасливий, що мої власні мрії про щастя, зміцнені отаким прикладом, вимагали такого самого прекрасного сповнення й аж ніяк не меншого». Але подібного щастя на долю Гарріет не випало, і натомість вона присвятила життя поезії та врешті-решт заснувала журнал «Поезія», в якому допомогла Езрі Паунду торувати шлях до всенародної слави.
Справи в Рута з Бьорнемом ішли пречудово. На їхню фірму замовлення сипалися, мов із рога достатку — частково через те, що Рутові вдалося розв’язати ту хитру задачу, котра мучила чиказьких забудовників від самого заснування міста. А його рішення допомогло місту стати столицею хмарочосів, попри, здавалося б, геть непридатний для такого будівництва ландшафт.
У 1880-х роках Чикаго вибухоподібно розростався і ціни на землю зросли до незбагненного рівня, особливо в центральному районі, на «Колі» (який дістав цю назву через те, що там було розташовано коло трамвайних ліній). Ціни на землю зростали, тож її власники шукали способів, як найкраще використати вкладені в неї гроші. Їх вабила висота.
Найбільш серйозне обмеження накладала здатність людей підійматися сходами, особливо попоївши так, як заведено було в ХІХ столітті, але цю перешкоду усунула поява ліфтів і, що не менш важливо, винахід Ілайші Ґрейвз Отіс — механізм аварійної зупинки, котрий не давав ліфту впасти. Однак інші обмеження ніде не поділися: передусім кошмарний характер ґрунтів на території міста, який спонукав одного інженера висловитися, що закладення фундаментів у Чикаго — це випробування, яке «за підступністю, напевне, не має рівних у світі». Тверда порода залягає на глибині близько 38 метрів, і як з економічної, так і з безпекової точки зору ця глибина для робітників у ХІХ столітті залишалася недосяжною. Між породою і поверхнею землі залягала суміш глини й піску, настільки насичена водою, що інженери називали її терміном «ґумбо»[18]. Навіть під вагою невеликих споруд земля просідала, й архітектори вже заздалегідь залишали запас десять сантиметрів на усадку, сподіваючись, що запланований у проекті рівень землі через певний час зійдеться з дійсним.