Голмс пошукав у газетах оголошення про здачу квартир — так, щоб та квартира була на такій відстані, з якої важко вчинити несподіваний візит. Він знайшов таке місце в північній частині Чикаго — Райтвуд-авеню, 1220, приблизно за десять кварталів від Лінкольн-парку, біля центральної Гелстед-стрит. То був симпатичний тінистий куточок міста, хоча краса для Голмса тут просто була частиною розрахунку. Квартира розташовувалася на верхньому поверсі великого приватного будинку, власником якого був такий собі Джон Окер, чиї дочки займалися здаванням квартир в оренду. Перше оголошення про ту квартиру розмістили в газеті у квітні 1893 року.

Голмс поїхав на оглядини й зустрів у будинку Джона Окера. Він назвався йому Генрі Ґордон і сказав Окерові, що займається нерухомістю.

На Окера такий перспективний пожилець справив враження. Чоловік дуже акуратний, — чи, може, краще було б сказати перебірливий, — а його вбрання і поведінка свідчать про гарне матеріальне становище. Окер був у захваті, коли Генрі Ґордон сказав, що винайме ту квартиру; а ще дужче втішився, отримавши від Ґордона сорок доларів завдатку. Ґордон повідомив Океру, що за кілька тижнів прибуде до нового мешкання з дружиною.

Голмс пояснив Мінні переїзд як те, що давно на часі. Вони вже одружені, їм потрібно більше, краще місце, ніж те, яке вони нині займають у «замку». Скоро тут буде не проштовхатися від гостей ярмарку. Та й без них для сім’ї тут тіснувато.

Думка про велику сонячну квартиру припала Мінні до душі. По правді, в «замку» було доволі похмуро. І завжди було похмуро. А Мінні хотіла, щоб на час візиту Анни все мало ідеальний вигляд. Утім, її трохи турбувало, чому це Гаррі обрав настільки віддалене місце — північ міста, коли в Інґлвуді так багато хороших квартир. Вона розважила, що він, можливо, не хоче платити ті завищені ціни, які під час Всесвітньої виставки правлять у південній частині Чикаго.

Голмс і Мінні переїхали 1 червня 1893 року. Лора Окер, дочка господаря, стверджувала, що Ґордон «видавався дуже уважним до своєї дружини». Подружжя їздило кататися на велосипедах і якийсь час тримало служницю. «Можу сказати, під час їхнього проживання в нас його поведінка була така, що кращої годі й бажати, — згадувала місс Окер. — Мінні Вільямс він відрекомендував нам як свою дружину, і ми завжди зверталися до неї “місіс Ґордон”. Вона називала його Генрі».

Оселивши Мінні на Райтвуд-авеню, Голмс відчув себе вільніше й міг уповні насолоджуватися своїм готелем «Всесвітня виставка».

Гості більшу частину часу гуляли в Джексон-парку чи на «Мідвеї» і подеколи раніше півночі не верталися. Перебуваючи в готелі, всі сиділи по кімнатах, оскільки Голмс не облаштував ніяких спільних місць перебування пожильців на зразок бібліотеки, кімнати для ігор чи писання листів — таке було звичайною річчю у великих готелях на зразок «Рішельє» чи «Метрополя», та й у поблизькому «New Julien». Не надавав він і кімнати для проявлення фотознімків: така послуга з’явилася в найближчих до Джексон-парку готелях з огляду на кількість фотоаматорів, «кодакоманів» із новенькими портативними апаратами.

Жінкам готель видавався страшнуватим, особливо вночі, але присутність красивого і, вочевидь, заможного господаря дещо розвіювала для них похмурість місця. На відміну від чоловіків, яких вони бачили вдома в Міннеаполісі, Де-Мойні чи Су-Фоллсі, Голмс був милий, привітний і охочий до розмови, він торкався їх з такою фамільярністю, яка вдома могла обурювати, але в новому світі Чикаго видавалася цілком нормальною — просто ще одна частина великої авантюри, до якої ці жінки долучилися. А що ж це за пригода, коли в ній немає ані краплі небезпеки?

Для всіх було очевидно: господар людина незлостива й уміє прощати. Схоже, його не дуже засмучувало, коли яка-небудь гостя виїжджала без попередження, не сплативши за проживання. Те, що від нього трохи пахло хімією — та й у всьому будинку стояв якийсь хімічний дух — нікого не бентежило. Адже він лікар, а на першому поверсі в нього аптека.

Патрік Прендерґаст був переконаний, що його неодмінно призначать муніципальним юристом-консультантом. Він бажав бути готовим і почав будувати плани, кого взяти до себе на роботу, коли це станеться. 9 травня 1893 року він узяв чергову поштівку й надіслав її чоловікові на ім’я В. Ф. Кулінґ, до будівлі, де розташовувалася редакція «Staats-Zeitung». Прендерґаст напучував Кулінґа: Ісус є абсолютною законодавчою владою. А потім розповів йому добру новину.

«Я — кандидат на посаду муніципального юридичного консультанта, — написав він. — Якщо я обійму цю посаду, ви будете моїм помічником».

Попри неповноту експозицій, роз’їжджені дороги та ділянки неозелененої території, виставка відкрила оку глядача образ міста, яким воно може бути і яким йому слід бути. Чорне місто на північ від парку стояло занурене в дими та сміття, а тут, у Білому місті, до послуг відвідувачів були чисті громадські туалети, чиста вода, швидка медична допомога, електричні ліхтарі, система обробки стічної води, яка виробляла добрива, що їх фермерам вистачатиме на гектари землі. Був тут і садочок для дітей відвідувачів — багато жартів ходило навколо того, що, залишивши малюка в Будинку дітей, гість отримував квитанцію. Нечисленні, але голосисті чиказькі охоронці суспільної моралі боялися, що незаможні батьки перетворять будинок на місце, куди поздають зайвих дітей. Лише одного малюка, бідолашного Чарлі Джонсона, отак покинули, а при тому жодна дитина не загубилася, хоча наприкінці кожного дня такі побоювання були.

У будівлях виставки гості зустрічалися з приладами й ідеями, цілковито новими для них і для всього світу. Вони чули пряму трансляцію нью-йоркського оркестру, яка передавалася на виставку телефоном. Бачили перші рухомі кадри в кінетоскопі Едісона. Вражені, спостерігали, як Нікола Тесла пускає блискавки.

Бачили й більш приземлені речі: першу застібку-блискавку; першу повністю електрифіковану кухню, в якій була й посудомийна машина; коробку, в якій містилося все, з чого готуються млинці під маркою «Aunt Jemima». Вони куштували нову жувальну гумку з химерним смаком — «Juicy Fruit», попкорн у карамелі під назвою «Cracker Jack». Нова пшенична крупа «Shredded Wheat», здається, сподобалася не всім (дехто прозивав її «товченим килимком»), а от нове пиво пішло добре, отримавши найвищу пивну відзнаку на виставці. Відтоді ця марка має назву «Pabst Blue Ribbon». Також гості побачили найновіший, і, можливо, найважливіший організаційний винахід — вертикальну картотеку, створену Мелвілом Дьюї, котрий винайшов десяткову класифікацію. Яких тільки новинок не траплялося серед цих експонатів! Паровоз із котушок шовку. Підвісний міст із брусків мила «Кірк». Величезна мапа США із солоних огірків. Виробники чорносливу зліпили з нього лицаря на коні на повен зріст, а з соляних копалень Евері (штат Луїзіана) привезли копію статуї Свободи, вирізану із соляної брили. Гості прозвали її «Дружиною Лота»[45].

Найбільш вражаючою — і моторошною — експозицією був павільйон Фріца Круппа, де його «улюблене страховисько» стояло серед численних важких гармат. Популярний путівник виставкою «Зберігач часу», оцінював кожну експозицію за трибальною шкалою: 1 бал — просто «цікаво», а 3 бали — «надзвичайно цікаво». За цієї шкалою павільйон Круппа мав три бали. Щоправда, багатьох відвідувачів присутність зброї непокоїла. Місіс Д. Тейлор, заповзята відвідувачка ярмарку, назвала найбільшу з Круппових гармат «жахлива потвора, яка відгонить кров’ю і бійнею, тріумф варварства, який зачаївся посеред тріумфу цивілізації».

Місіс Тейлор була захоплена Почесним двором і дивувалася, як серйозно люди починають поводитися серед його палаців. «Усі навколо ходили обережно й розмовляли негучно. Здається, ніхто не поспішав, не квапився, усі були немов у владі чарів, і ті чари володіли нами весь час від відкриття виставки до її закриття».