На той час знали тільки два способи розв’язувати таку проблему з ґрунтами: будувати низеньке, щоб вона й не виникала, або робити кесони до основної породи. Друга техніка вимагала риття глибоких свердловин, зміцнення їхніх стінок, закачування в кожну повітря під таким тиском, щоб не пускати всередину воду: цей процес спричиняв сумнозвісну кесонну хворобу, від якої подекуди гинули люди, тож застосовувався здебільшого будівельниками мостів, які не мали іншого вибору. Джон Оґастес Рьоблінг прославився Бруклінським мостом, збудованим із застосуванням кесонів, але вперше до цієї техніки в США вдалися раніше, у 1869–1874 роках, коли Джеймс В. Ідз перекинув у Сент-Луїсі міст через Міссісіпі. Ідз виявив, що робітники починають страждати від кесонної хвороби на глибині 18 метрів, а в Чикаго треба було робити удвічі глибші кесони. Із тих 352 будівельників, які працювали в східному кесоні мосту, хвороби, пов’язані з тиском, забрали життя в 12 людей, двох зробили інвалідами, і ще 60 людей від таких станів постраждало — тобто рівень нещасних випадків становив 20 відсотків.

Але чиказькі землевласники бажали прибутків, а в центрі міста прибуток означав висоту. У 1881 році один массачусетський інвестор Пітер Чардон Брукс Третій, доручив фірмі «Бьорнем і Рут» збудувати найвищу конторську будівлю, якої ще в Чикаго не бувало. Назвати її він хотів «Монток». Раніше він дав їм перше центральне замовлення — семиповерховий Ґренніс-блок. У цій будівлі, за словами Бьорнема, «почала виявлятися наша оригінальність… Це було диво. Усі ходили на нього подивитися, місто почало пишатися цим будинком». Товариші перенесли свої кабінети туди на найвищий поверх (по суті, дуже ризикований крок, але на той час про це ніхто не знав). Брукс хотів іще будівлю — на п’ятдесят відсотків вищу. «Якщо, — сказав замовник, — земля витримає».

Партнерів Брукс швидко розчарував, виявився перебірливим і скупим, до того ж йому був байдужий вигляд будівлі — аби виконувала свою функцію. Він давав розпорядження, які на багато років випередили відому вказівку Луїса Саллівена, що форма повинна йти після функціональності. «Уся будівля повинна бути для справи, а не для краси, — писав Брукс. — Її краса виражатиметься в усебічній пристосованості для використання». Нічого з неї не повинно стирчати — ні фігур, ні фронтонів, жодних виступів, які можуть збирати пил. Хотів, щоб усі труби були на видноті. «Оце все приховування труб — це помилка, вони всюди мають бути відкриті, в разі потреби — якісно й красиво пофарбовані». Він навіть прискіпливим оком зазирав у санвузли будівлі. За проектом Рута, під раковинами мали бути невеликі шафки. Брукс був проти: така шафа — «зручне пристановище для пилу та й мишей також».

Найхитрішою деталлю «Монтоку» був фундамент. Спочатку Рут хотів вдатися до тієї техніки, якою чиказькі архітектори користувалися ще з 1873 року, надаючи стійкості звичайним будівлям. Робітники будували кам’яні піраміди на підвальній плиті. Широка основа кожної з тих пірамід розподіляла вагу та зменшувала усадку, а вузький верх підтримував колони, які несуть навантаження. Але для того, щоб утримати десять поверхів з каменю й цегли, такі піраміди мали бути просто-таки гігантські — у підвалі повинна розташовуватися ціла Ґіза. Брукс був проти. Він хотів, щоб у підвалі було місце для котлів і генератора.

Розв’язання, коли Рут тільки-но додумався до нього, мабуть, здавалося занадто простим, щоб бути правдою. Він уявив собі це так: докопати до першого помірно міцного шару глини, який називається орштейн, і там закласти шар бетону завтовшки приблизно шістдесят сантиметрів. Поверх бетону робітники покладуть шар металевих рейок від одного краю основи до другого, а потім ще один шар таких рейок — під прямим кутом до попередніх. Аналогічно — наступні шари. Готову решітку потрібно буде залити портландцементом, і вийде широка міцна основа, яку Рут назвав плавучим фундаментом. Власне, він пропонував зробити шар штучної породи, на якій потім закладатиметься підмурівок будівлі. Бруксові це сподобалося.

Коли «Монток» збудували, він був таким новим, таким високим, що не піддавався опису загальними термінами. Невідомо, хто придумав це слово, але воно виявилося влучним, і «Монток» став першим будинком, котрий назвали хмарочосом. «Як Шартрський собор став взірцем готичного собору, — писав Томас Телмейдж, чиказький архітектор і критик, — так «Монток» став взірцем високої комерційної будівлі».

То був зоряний час архітектурних винаходів. Ліфти ставали швидшими й безпечнішими. Склярі налагодили виробництво найбільших за всю історію листів скла. Вільям Дженні з фірми «Лорінґ і Дженні», де починав архітектурну кар’єру Бьорнем, спроектував першу будівлю, яка мала металевий каркас, котрий ніс на собі її вагу — таким чином, основне навантаження припадало не на зовнішні стіни, а на скелет із заліза й сталі. Бьорнем і Рут зрозуміли, що винахід Дженні звільняє будівельників від останнього фізичного обмеження — обмеження висоти. Вони вдавалися до нього, будуючи дедалі вищі споруди, міста в небесах, населені новою породою ділків, яких дехто прозивав мешканцями скель. То були такі люди, писав Лінкольн Стеффенс, «які не хотіли ніякого кабінету, крім такого, де повітря за вікном свіже і прохолодне, краєвид широкий і мальовничий і де тиша панує посеред справ».

Бьорнем із Рутом стали багатіями. Не такими, як Пуллмен, не настільки, щоб їх відносили до перших людей, як Пітера Палмера й Філіпа Армора, і не тою мірою, щоб у міських газетах писали про нове вбрання їхніх дружин, але багатшими, ніж обидва очікували — так що Бьорнем щороку купував бочку гарної мадери й пускав її дозрівати, двічі провозячи навколо світу повільними вантажними суднами.

Із процвітанням фірми обидва партнери уповні виявили свою вдачу. Бьорнем сам по собі був талановитим художником і архітектором, але його найпотужнішим козирем було вміння завойовувати клієнта і втілювати в життя елегантні проекти Рута. Бьорнем був чоловік імпозантний, високий і сильний, із яскравими синіми очима — це все збирало навколо нього замовників і друзів подібно до того, як лінза збирає промені світла. «Деніл Хадсон Бьорнем — один із найкрасивіших чоловіків, яких я бачив, — писав Пол Старретт, котрий пізніше керуватиме будівництвом Імпайр- стейт- білдінґу; він приєднався до Бьорнема з Рутом у 1888 році як універсальний помічник. — Неважко було зрозуміти, як він отримує замовлення. Уже сам його вигляд і манери являють собою половину перемоги. Навіть найбанальніші слова в його вустах звучать поважно й переконливо». Старретт згадує, як його зворушили слова Бьорнема, що їх той любив повторювати: «Не треба дрібних планів: у них немає тих чарів, які здатні сколихнути людське серце».

Бьорнем розумів, що Рут — головний мистецький мотор фірми. На думку Деніела, молодший товариш мав геніальний дар швидко й повністю уявляти майбутню будівлю. «Ніколи не бачив людини, яка могла б із ним порівнятись у цьому, — казав Бьорнем. — Він замовкає, його погляд стає відсутнім, спрямовується кудись удалину — і ось уже будівля перед ним, уся як є, до останнього каменя». Водночас він усвідомлював, що Рута мало цікавить діловий бік архітектури й будівництво зв’язків у «Чиказькому клубі» чи «Юніон-лізі»[19], які, врешті-решт, і приносять замовлення.

Рут щонеділі зранку грав на органі в Першій пресвітеріанській церкві. Писав критичні статті про оперу в «Chicago Tribune». Багато читав із філософії, науки, мистецтва й релігії і в світських колах Чикаго уславився здатністю вести розмови на будь-яку тему, і то дуже розумно й дотепно. «То був неймовірний співрозмовник, — згадує його друг. — Здається, не було такої теми, над якою він не замислювався і з якої не був глибоко начитаний». Відрізнявся Рут і пустотливим почуттям гумору. Якось у неділю він грав на органі особливо поважно й похмуро. Парафіяни далеко не одразу помітили, що мелодія, котру виконує органіст, — це пісенька «Киш, мушко!» Одна жінка так описувала Бьорнема з Рутом: «Мені вони завжди уявлялися як таке собі велике потужне дерево, навколо якого скаче блискавка».