Ні Мак-Кім, ні Бьорнем не були по-справжньому переконані, що виставку треба спалити. Будівлі, фактично, були сплановані так, що їхні частини як вторсировина мали чималу цінність. Такі розмови про вогонь були радше спробами полегшити біль від того, як бачиш, що прекрасний сон добігає кінця. Ніхто не міг витримати думки, що Біле місто стоятиме порожнім і покинутим. У «Cosmopolitan» писали: «Краще хай би воно зникло раптово, в усій красі та славі, а не поступово руйнувалося й розпадалося. Немає видовища сумнішого, аніж бенкетний зал після учти, коли гості пішли і світло згасло».

Пізніше ці міркування про вогонь здаватимуться пророчими.

Олмстед теж різко обірвав зв’язок. Наприкінці літа завантаженість роботою, а також спека й задуха знову похитнули йому здоров’я й позбавили його сну. У нього в процесі було чимало проектів, головним чином «Білтмор», однак Олмстед відчував, що його кар’єра добігає кінця. Йому вже минув сімдесят один рік. 6 вересня 1893 року він писав своєму другові Фреду Кінґсбері: «Приїхати до тебе я не можу. Мені часто сниться, як я їду нашими улюбленими місцями й зустрічаю тебе та інших, але таких, яких Доля не помилувала. І мушу так-сяк пливти до свого кінця». Олмстед, проте, дозволив собі висловити задоволення, що з ним траплялося нечасто: «Мене дуже тішать мої діти, — пише він Кінґсбері. — Вони — одне з головних у моєму житті; інша головна річ — покращувати краєвид і робити доступною радість від нього. Попри всі ті недуги, які не на жарт мене катують, я б не назвав себе нещасним стариганом».

Луїс Саллівен, який купався в славі й винагородах за Будинок транспорту — особливо за його Золоту браму — знову взявся працювати з Данкмаром Адлером, тільки за інших обставин. Посилення депресії і помилки обох партнерів залишили фірму з дуже малою кількістю замовлень. За весь 1893 рік вони завершили тільки дві будівлі. Саллівен, який до своїх колег завжди ставився суворо, розлютився на одного з молодших архітекторів, коли виявив, що той у вільний час проектує будинки для своїх особистих клієнтів. Саллівен його звільнив.

Той молодший архітектор був Френк Ллойд Райт[58].

Обов’язки десятьох тисяч будівельників також добігли кінця, і всі ті люди пішли у світ без роботи, поповнивши й так незліченні лави безробітних. Коли ярмарок завершився, разом з ними на вулицях Чикаго опинилися десятки тисяч людей. Насувалися осінні холоди, і загроза насильства майже висіла в повітрі. Мер Гаррісон співчував їхній біді й робив усе, що міг. Він найняв тисячі людей прибирати на вулицях і дав розпорядження не зачиняти на ніч поліцейські відділки, щоб безхатченкам було де заночувати. Чиказька газета «Commercial and Financial Chronicle» повідомляла: «Ніколи раніше ще не бувало такої раптової та вражаючої зупинки промисловості». Виробництво чавуну знизилося вдвічі, а нові рейки взагалі практично припинили виробляти. Через зниження попиту на вагони, щоб возити гостей виставки, завод Пуллмена не постраждав, але наприкінці ярмарку Джордж Пуллмен почав скорочувати платню й робітників. Проте він не знизив плату за квартиру в містечку компанії.

Біле місто покликало людей до себе й узяло їх під захисне крило. Чорне місто тепер радо прийняло їх назад — до холодів передзим’я, бруду, голоду й насильства.

Голмс теж відчував, що з Чикаго йому час від’їжджати. Тиск кредиторів і родичів, які розшукували зниклих, став занадто сильним.

Спочатку він підпалив верхній поверх свого «замку». Шкода від вогню була мінімальна, але він зажадав 6000 доларів за страховим полісом, придбаним на ім’я свого вигаданого alter ego — Гайрама С. Кемпбелла. Ф. Дж. Кауві, який проводив розслідування для однієї зі страхових компаній, відчув, що тут не все чисто, і вирішив придивитися уважніше. Хоч чітких доказів підпалу Кауві й не знайшов, але залишився переконаним, що пожежу розпочав Голмс чи хтось із його поплічників. Він порадив страховій компанії гроші видати, але тільки особисто в руки Гайрамові С. Кемпбеллу.

Голмс по гроші сам прийти не міг, адже тепер Кауві знав його в лице. Зазвичай у подібних випадках він просто наймав когось, гримував його «під Кемпбелла» й доручав забрати те, що треба, але останнім часом він ставав дедалі обережнішим. Опікуни Мінні Вільямс прислали довірену особу, такого собі Вільяма Кеппа, щоб той шукав Мінні й захищав її власність. Опікун Анни — превелебний доктор Блек — найняв приватного детектива, і той прийшов до будівлі Голмса. Також продовжували надходити листи від Сіґрандів, Смайтів та інших батьків. Ніхто ще не звинувачував Голмса в нечесності, але нова хвиля запитань і шукачів була потужніша, опосередковано-звинувачувального тону побільшало, нічого подібного ще в Голмса не бувало. Гайрам С. Кемпбелл по свої гроші так і не прибув.

Але Голмс виявив, що розслідування Кауві мають небезпечніший побічний ефект. Розшукуючи інформацію про Голмса, той зміг підбурити всіх кредиторів Голмса, об’єднати їх — і торгівців меблями, і постачальників заліза, і виробників велосипедів, і решту, яких Голмс дурив ось уже п’ять років. Кредитори тепер разом оплатили послуги юриста Джорджа B. Чебмерлена, радника інкасувальної агенції Лафаєтта в Чикаго, і той не давав Голмсові спокою, ще відколи той не заплатив пічникам за вдосконалення печі в підвалі. Пізніше саме Чебмерлен скаже, що найпершим у Чикаго запідозрив, що Голмс — злочинець.

Восени 1893 року Чебмерлен зв’язався з Голмсом і покликав до свого кабінету на зустріч. Голмс гадав, що зустріч із Чебмерленом відбудеться сам-на-сам, але, прибувши на місце, виявив там людей із двадцять — кредиторів з їхніми адвокатами й детектива з поліції.

Голмс здивувався, але не розгубився. Він потискав усім руки, спокійно дивився в очі розлюченим кредиторам. Пристрасті одразу охололи на кілька градусів. Він умів так впливати на людей.

Чебмерлен запланував ту зустріч як пастку, хотів, щоб машкара ввічливого спокою впала з Голмса, і був приголомшений тим, наскільки той може залишатися безтурботним попри рівень ненависті, сконцентрованої в тому приміщенні. Чебмерлен сказав Голмсові, що разом він винен усім кредиторам щонайменше 50 тисяч доларів.

Голмс із цілком серйозним виразом обличчя прийняв ці претензії. Він розуміє їхні переймання. Він пояснив причину своїх помилок. Його амбіції бігли попереду здатності платити борги. Усе було б добре, і борги б він усі сплатив, коли б не паніка 1893 року, яка геть розорила його й знищила всі його надії, як і в безлічі інших людей і в Чикаго, і по всій країні загалом.

Чебмерлен із неймовірним подивом побачив, що дехто з кредиторів співчутливо закивав.

Очі Голмса сповнилися сльозами. Він від щирого серця просив пробачення. І запропонував вихід: він розрахується з боргами, давши групі кредиторів закладну під заставу всякого свого майна.

Чебмерлен ледь не розреготався, але один із юристів, присутніх у кабінеті, справді запропонував усім пристати на пропозицію Голмса. Чебмерлена це приголомшило: Голмс своєю облудною «душевністю», схоже, вгамував гнів кредиторів. Кілька хвилин тому вони привели детектива, щоб той заарештував Голмса, щойно той увійде до кабінету. А зараз вони готові обговорювати з ним, що робити далі.

Чебмерлен сказав Голмсові почекати в сусідній кімнаті.

Голмс так і вчинив. Спокійно став чекати.

У ході наради, де атмосфера ставала дедалі гарячішою, той юрист, який пропонував прийняти від Голмса оту закладну, вийшов з Чебмерленового кабінету буцімто попити води. Він поговорив із Голмсом. Що саме тоді сталося, зрозуміло не до кінця. Чебмерлен пізніше стверджував, той юрист надзвичайно образився, що його пропозицію не прийняли — і розповів Голмсові: кредитори знову схиляються до думки про його арешт. Також можливо, що Голмс просто купив у нього цю інформацію чи розчулив «щирим» каяттям і слізьми, — і той розповів йому, що хочуть зробити кредитори.

Юрист повернувся на зустріч.

Голмс утік.

Невдовзі Голмс поїхав до Форт-Ворта в штат Техас, аби там як слід скористатися землею Мінні Вільямс. У нього на цю нерухомість були плани. Частину ділянки він продасть, а на решті збудує триповерхову споруду — десь таку, як в Інґлвуді. А поки що він скористається нею, щоб забезпечити чинність своїх розписок. Він збирався вести життя приємне й заможне, принаймні доти, доки настане час переїхати ще кудись. Він узяв із собою помічника Бенджаміна Пайтзеля і нову наречену — тендітну красуню міс Джорджіану Йоук. Щойно перед від’їздом із Чикаго Голмс застрахував життя Пайтзеля у філадельфійській страховій компанії «Fidelity Mutual Life Association» на 10 000 доларів.