Протягом жовтня відвідуваність ярмарку різко зросла: дедалі більше людей розуміли, що часу подивитися на Біле місто залишається обмаль. 22 жовтня квитки купили 138 011 людей. Минуло два дні — і відвідувачів з квитками вже стало 244 127. Щодня на оглядовому колесі каталося 20 тисяч людей, на 80 % більше, ніж на початку місяця. Усі сподівалися, що відвідувачів ставатиме ще більше, і День закриття поб’є рекорд, встановлений на День Чикаго.

Щоб привабити людей на завершальну церемонію, Френк Міллет запланував цілий день гулянь із музикою, промовами, феєрверками й навіть «висадку Колумба» на з копіях «Ніньї», «Пінти» і «Санта-Марії», які в натуральний розмір зробили в Іспанії спеціально для виставки. Міллет покликав акторів на ролі Колумба та його капітанів; команди набиралися з чиказьких матросів. Міллет позичив тропічні дерева й інші рослини з Будинку садівництва, їх розставили на березі озера. Також він збирався засипати берег осіннім листям — дубовим і кленовим — на знак того, що Колумб прибув восени, хоча пальми не дуже поєднувалися з опалим листям. Прибувши, Колумб мав кинути меч на землю й проголосити Новий Світ землею Іспанії, а його команда тим часом прибере таких поз і стане так, як на двоцентовій поштовій марці на честь відкриття Америки. Тим часом, як писали в «Tribune», індіанці, найняті з команди Буффало Білла й різних частин виставки, будуть «обережно придивлятися» до тих, хто сходить на берег, щось вигукувати та бігати «туди й сюди». Цієї історичною реконструкцією Міллет сподівався перенести глядачів «на 400 років назад», незважаючи на те, що іспанські кораблі до берега підведуть парові буксири.

А перед тим ще мав відбутися знаменний день для мера Гаррісона — День американських міст у суботу 28 жовтня. П’ять тисяч мерів і членів міських рад прийняли його запрошення на ярмарок, зокрема й мери Сан-Франциско, Нового Орлеана й Філадельфії. Чи прибув мер Нью- Йорка — історія мовчить.

Того ранку Гаррісон, на радість газетярам, проголосив: так, чутки про нього та юну міс Ені Говард — правдиві, і понад те, пара збирається одружитися 16 листопада.

Слава прийшла до нього по обіді, коли він звернувся з промовою до мерів, які зібралися на святі. Його друзі згадують, що він ніколи не виглядав настільки красивим і сповненим життя.

Він возвеличив дивовижне перетворення Джексон-парку. «Погляньте на нього зараз! Оці будівлі, ця зала, ця мрія поетів багатьох століть, це дерзання самих лише шалених архітекторів». Він сказав слухачам також: «Я сам відродився до життя, — може, тут малося на увазі кохання до міс Говард, — і переконаний: колись я побачу день, коли Чикаго буде найбільшим містом в Америці й третім на земній кулі». На той час мерові було шістдесят вісім, але він проголосив: «Я збираюся прожити більше, ніж півстоліття, і в кінці тієї половини століття Лондон тремтітиме, боячись, що Чикаго його перевершить…»

Поглянувши на мера Омахи, він люб’язно запропонував прийняти Омаху в склад Чикаго.

Потім він змінив тему. «Мені стає зле, коли я дивлюся на цю величну Виставку й думаю, що їй дадуть розсипатися на прах», — промовив він. Він сподівався, що зникнення буде швидким, і процитував нещодавні слова Бьорнема: «“Відпустіть її. Вона має відійти, то відпустіть її. Піднесімо до неї смолоскип і спалімо її”. І я з ним згодний. Якщо ми не зможемо зберегти її ще на рік — то я за смолоскип, і за спалення, і за те, щоб відпустити її в ясне небо до вічного раю».

Прендерґаст уже не витримував. Його візит до кабінету муніципального юриста-консультанта — до свого за правом кабінету — став таким приниженням. Вони взяли його на глум. Осміяли. Але ж Гаррісон обіцяв йому роботу! Як же привернути увагу мера? Жодні поштівки не допомогли. Ніхто йому не писав, ніхто не сприйняв його серйозно.

О другій годині в День американських міст Прендерґаст вийшов із материного дому й пішов до торгівця взуттям на Мівокі-авеню. Купив у того за чотири долари вживаний револьвер. Він знав, що саме ця модель схильна випадково розряджатися від удару чи падіння, тож він зарядив туди лише п’ять куль і виставив барабан на порожнє вічко.

Пізніше цей застережний захід будуть багато обговорювати.

О третій годині, приблизно в той час, коли Гаррісон говорив свою промову, Прендерґаст увійшов у «Юніті-білдинґ» в центрі Чикаго, де розташовувався кабінет губернатора Джона П. Альтґельда.

Прендерґаст зблід і мав дивно збуджений вигляд. Працівникові будівлі його поведінка здалася підозрілою, і він його не впустив.

Прендерґаст повернувся на вулицю.

Майже споночіло, коли Гаррісон залишив Джексон-парк і поїхав на північ холодним задимленим вечором до свого будинку на Ешленд-авеню. Температура повітря того тижня різко впала — вночі вже було близько нуля, небо весь час було затягнуте хмарами. Гаррісон дістався додому о сьомій. Постукав у вікно першого поверху, потім сів вечеряти з двома своїми дітьми — Софі й Престоном. Були в нього й інші діти, але ті вже виросли й жили окремо. На вечерю, звичайно ж, був і кавун.

Посеред вечері, приблизно о пів на восьму, хтось подзвонив у двері. Мері Генсон, покоївка, відчинила й побачила на порозі сухорлявого молодого чоловіка, акуратно поголеного та з коротко стриженим чорним волоссям. Вигляд у нього був хворий. Він хотів бачити мера.

У цьому проханні не було нічого особливого. Вечірні візити незнайомих людей у будинку на Ешленд-авеню траплялися регулярно, адже Гаррісон пишався своєю доступністю для кожного громадянина Чикаго, незалежно від суспільного статусу. Але в сьогоднішнього гостя вигляд був якийсь особливо нещасний, і поводився він химерно. Проте Мері Генсон попросила його зайти за півгодини.

Цей день приніс мерові надзвичайну втіху, а проте і втомив. Він заснув просто за столом. Незадовго до восьмої його син вийшов з їдальні й пішов до кімнати перевдягатися: у нього пізно ввечері було побачення в місті. Софі теж пішла нагору — писати лист. Будинок був затишний і добре освітлений. Мері Генсон та решта прислуги зібралися на кухні, щоб теж повечеряти.

Рівно о восьмій дзвінок знову задзвонив, і знову покоївка відчинила.

На порозі стояв той самий молодий чоловік. Генсон попросила його почекати в залі й пішла гукати мера.

«Була, напевно, восьма, коли я почув якийсь шум, — розповідав син Гаррісона Престон. — Я був вражений — то був такий різкий звук, ніби картина впала». Софі теж почула, почула й крик батька. «Я нічого такого не подумала, — сказала вона, — вирішила, що в задньому коридорі впала якась ширма. А голос батька я сприйняла як позіхання. Він мав звичку дуже гучно позіхати».

Престон вийшов з кімнати й побачив, що в залі щось димить. Поки він спускався, звук двічі повторився. «Останній був чіткий і пронизливий, — говорить Престон. — Я впізнав револьверний постріл». Він прозвучав, «як вибух у люку».

Він помчав до зали й побачив Гаррісона, який лежав горілиць, навколо з’юрмилися слуги, в повітрі висів пороховий дим. Крові було дуже мало.

Престон закричав:

— Батька не поранило, ні?

Мер відповів сам:

— Поранило. Мене застрелили. Я помру.

З вулиці пролунало ще три постріли. Візник раз вистрілив у повітря зі своєї зброї, щоб привернути увагу поліції, а другий раз — у Прендерґаста, той вистрілив у відповідь.

На галас прибіг сусід Вільям Дж. Челмерс, він згорнув своє пальто й поклав Гаррісонові під голову. Гаррісон сказав, що йому влучили в серце, але Челмерс не повірив. Занадто мало крові.

Вони почали сперечатися.

Челмерс запевняв Гаррісона, що тому влучили не в серце.

Гаррісон сердився:

— Я вам кажу: в серце! Це — смерть.

За кілька хвилин його серце зупинилося.

— Він загинув розгніваним, — згадує Челмерс, — на мене, бо я йому не повірив. Навіть смерть він зустрів темпераментно й гордо.

Прендерґаст пішов на сусідню вулицю Деплейнс-стрит у поліцейський відділок і спокійно сказав черговому сержантові О. З. Барберу: «Затримайте мене. Я застрелив мера». Сержант не йняв йому віри, доки Прендерґаст не дав йому свій револьвер, який сильно пахнув пороховим димом. Барбер виявив у його барабані чотири порожні гільзи й одну невідстріляну. Ще одне вічко було порожнє.