На одному краї стола лежав стосик нечитаних листів — приватна кореспонденція. Я швидко перебрав їх: два рахунки, кілька рекламних буклетів, одне запрошення на прийняття, яке давно вже відбулося. А ще там був конверт з витіюватим логотипом асоціації адвокатів.

Я розрізав його, відчувши, як похололо внизу живота. Увесь лист — п'ять рядків. Сухою канцелярською мовою мене інформували, що дію моєї адвокатської ліцензії тимчасово призупинено до винесення остаточного рішення у відкритій проти мене кримінальній справі. Я заціпенів. Вочевидь, треба було цього сподіватися; звісно, такий поворот був можливий, але я жодного разу навіть не подумав про це. Я припускав, що, мабуть, важко буде знову входити в робочий ритм, міркував про те, чи варто з'являтися у суді, доки я сам під підозрою; побоювався, що моя ситуація може негативно вплинути на клієнтів, але того, що мене позбавлять роботи, аж ніяк не сподівався.

Трохи отямившись, я знову перечитав листа. Датований трьома тижнями раніше. Копії надіслали в суди, одну — голові фюльку,[1] ще одну — нашій адвокатській конторі для ознайомлення.

Усі в офісі про це знали. Ось уже три тижні про це знали і Петер, і Ганс Улав, і Стейнар Крукен. Вони одержали копію, а оригінал поклали на край мого столу. Разом зі стосиком несплачених рахунків поклали й листа, який одним махом позбавив мене фаху. Який перевернув моє буття догори дриґом. Знали й не обмовилися жодним словом, не переслали листа мені, навіть не натякнули… Мене вкинуло в піт, ніби від раптової гарячки, затрусилися руки.

Я сидів, втупившись перед собою поглядом, аж доки заспокоївся. Потім підвівся з-за столу й подався додому, нікому нічого не сказавши.

Я втратив ліцензію, та ще залишався співвласником фірми. До того ж, був у ній адвокатом найвищого профілю. Вони не могли просто проігнорувати мене. Минув майже тиждень, я чекав, а коли з контори нарешті зателефонували, на іншому кінці дроту озвався не Петер чи хтось з партнерів, а один із секретарів, цікавився, чи не зміг би я прийти на збори наступного ранку. Мені хотілося пожбурити слухавкою і рявкнути, мовляв, хай самі запрошують, якщо хочуть мене на розмову, але схаменувся, погодився прийти.

Прокинувсь я рано. Прийняв душ, старанно поголився, попрасував білу сорочку, вийняв з шафи костюм і краватку. Зміряв себе поглядом у дзеркалі. Костюм теліпався на мені, як на вішаку. Після гоління на підборідді проступила краплинка крові. Тюряжник перевдягнений адвокатом, подумалось мені. Я спробував усміхнутися своєму відображенню, але спромігся лише на сумну скривлену гримасу.

— Чи не міг би ти трохи почекати, Мікаелю, — попросила Єва. — Вони вже закінчують…

Я усміхнувся до неї, заперечно похитавши головою.

— Навряд, Єво…

Це моя фірма, і я не збирався, наче якийсь клієнт, чекати в приймальні, доки адвокати забажають собі мене прийняти. Ліпше спробувати взяти ініціативу в свої руки. Прихопивши з кухні філіжанку кави, я розташувався у кімнаті для нарад.

Десь хвилин за п'ять двері прочинилися, досередини зазирнув трохи розгублений Ганс Улав.

— То ти тут? — мовив він і відразу зник, не чекаючи відповіді.

За дві хвилини повернувся з Стейнаром Крукеном. Зачинив за собою двері. Я запитально звів догори брови.

— А Петер де? Він не прийде?

— Ні, — пробурмотів Стейнар. — Петер… він не зміг приєднатися до нас, на жаль…

Я лише кивнув, миттю збагнувши, чим закінчиться зустріч. Досі мені якось не дуже в це вірилося, але я вже знав напевно. І хоч зневажав Петера за те, що той не знайшов у собі мужності особисто стати зі мною обличчям до обличчя, водночас полегшено зітхнув. Ніколи не сподівався такого кінця нашій дружбі.

— Гаразд, — Ганс Улав кахикнув, прочищаючи горло. — Почнімо… — він прибрав трохи скорботної міни. — Усе не так просто, Мікаелю, але доведеться поговорити про твоє майбутнє у фірмі. Ти уособлюєш реноме нашої контори, тому я хотів би висловити свій…

— Облиш молоти бздури, — урвав я його. — Терпіти не можу твоїх пишномовних і фальшивих промов, Гансе Улаве. Ти мене не зносиш, і ми обидва це знаємо. Я теж не палаю до тебе любов'ю. Тож, будь ласкавий, переходь одразу до справи!

Стейнар Крукен отетеріло глянув на мене, ніби я вчинив нечуваний переступ. Він був з тих людей, які дотримувалися правил гри в соціумі, навіть всаджуючи в спину ножа. Ганс Улав, навпаки, просто кивнув, без жодних емоцій.

— Твоя воля, — мовив він. — Річ у тому, що ти тут більше не партнер, Мікаелю… — а що я промовчав, повів далі: — Ти втратив ліцензію, тому не можеш працювати адвокатом. Не знаю, у який спосіб ти…

— Я усе ще співвласник фірми. Ніщо не стоїть мені на заваді попрацювати тимчасово канцеляристом, — устряв я. — А відсутність ліцензії означає хіба те, що я не можу представляти захист у суді.

В очах Ганса Улава спалахнув задоволений вогник, його потішав мій опір.

— Твій вчинок… ти скоїв злочин, який зашкодив репутації нашої фірми. Тому не може бути й мови про твою подальшу співпрацю тут.

— Хіба не ти сам щойно казав про реноме фірми в моїй особі?

Рум'янець роздратування залив щоки Ганса Улава.

— Ти ж знаєш, Мікаелю, що я мав на увазі…

— Ні. Не знаю. Вироку ніхто мені не оголошував. А що, презумпцію невинуватості хтось скасовував?

— Це ж не кримінальна справа, Мікаелю! З такою заплямованою репутацією ти не можеш залишатися у фірмі, — втрутився у розмову Стейнар Крукен і гостро глянув мені в вічі, коли я до нього обернувся.

— То що ви надумали? — поцікавився я.

— Ми скликали нараду співвласників і вирішили звільнити тебе… Виключити з числа партнерів. Угода дає нам такі повноваження, якщо один з партнерів істотно порушує її умови або ж зловживає своїм службовим становищем, чи його непорядність виявляється в інший спосіб. Гадаю, твій вчинок відповідає усім названим категоріям.

— Нарада співвласників без мене? — здивувався я.

Ганс Улав нахилився уперед, знову беручи ініціативу до своїх рук. Наступав він агресивніше за Стейнара:

— Ти сидів у в'язниці, Мікаелю! Що нам було робити?

— А Петер… він погодився з таким рішенням?

Замість відповіді Ганс Улав підсунув мені через стіл папірця. Я швидко перебіг очима текст. То був короткий витяг з протоколу наради. Рішення про моє виключення було одностайним. Підпис Петера ледь читався, але то був його підпис. Мені стиснуло груди…

Я обвів поглядом своїх візаві. Ганс Улав удавано-байдуже відхилився на спинку стільця, однак жовна зраджували його злість, а промовистий погляд свідчив про ледь приховану ненависть. Самовдоволене обличчя Стейнара Крукена виражало обурення мною і моєю поведінкою.

— Тебе виключено, Бренне, — твердо мовив він. — Змирися!

— Я про це подумаю, — відповів я.

— Тобі, гадаю, варто подумати про зовсім інший судовий процес, Мікаелю, — додав Ганс Улав.

Несподівано мені затрусилися руки. Я прожогом заховав їх до кишень. Відхилився на спинку стільця, намагаючись прибрати невимушеного вигляду.

— Я подумаю, оскаржувати ваші дії чи ні, — пояснив я.

— Роби на свій розсуд, Мікаелю, — озвався Ганс Улав. — Але, як на мене, даремне марнування часу.

Я підвівся, одягнув пальто.

— Побачимо… Колись таких, як ви, я з'їдав на сніданок і не давився.

— О, то було, мабуть, ще тоді, як ти мав адвокатську ліцензію, — глумливо кинув Ганс Улав, а Стейнар голосно реготнув.

Я прокрокував через приймальню, бадьоро кивнув на прощання Єві й спокійно рушив униз сходами. Між другим і третім поверхом мусив зупинитися, прихилив голову до стіни. Відчуття безсилля і безпомічності було таким навальним, аж я злякався, що ось-ось заплачу. Ганс Улав мав рацію. Усі двері знову з грюкотом позачинялися переді мною. Та доки над моєю головою дамокловим мечем нависала карна справа, я нічого не міг вдіяти. Помалу відчуття безсилля змішувалося з гнівом. Не лише супроти Ганса Улава й Стейнара, насамперед супроти Петера. Двадцять п'ять років ми були друзями. Разом працювали, разом святкували, разом тішилися перемогами і втішали одне одного після поразок. Він був свідком на моєму весіллі, а я — на його. Я був хрещеним батьком однієї з його донечок. Петерова зрада підкосила мене, залишивши гіркий присмак у роті.