Термін попереднього ув'язнення двічі продовжували. Першого разу в суді я метав громовиці, відстоюючи свою невинуватість, однак надаремно; другого ж — просто змирився з рішенням суду без ремствувань. Перебування у камері стало моїм життям, тюремний ритм став моїм ритмом. Я відучив себе думати, перестав дивитися на годинник, відмічати дні в календарі, навчився просто існувати — з дня на день. Навіть зумів погамувати в собі невідступне, невиразне відчуття страху, яке дошкуляло на початках. Навряд чи воно зовсім зникло, лишень витіснилося глибоко в підсвідомість. Коли одного дня на початку вересня несподівано з'явився Рюне Сейм з новиною про моє завтрашнє звільнення з-під варти, я й не, зрадів. Навпаки, мене захлиснула паніка, справжній страх. За два з половиною місяці ув'язнення я почав боятися волі більше, ніж камери.

Він помітив це з виразу мого обличчя.

— Що не так, Мікаелю?

— Та ні, усе гаразд, — відповів я, та глянути колезі в вічі так і не зміг.

— Ти ж розумієш, твоє звільнення зовсім не означає закриття справи. Маю враження, що вирок оголосять дуже скоро. Скидається на те, ніби слідство завершене. На думку прокурора, уже немає загрози фальшування доказів, а тому немає і підстав надалі утримувати тебе під вартою.

— Розумію, Рюне.

Щось, певно, було в моєму голосі таке, що змусило Рюне збентежитися, зніяковіти.

— Я знаю, що ти розумієш… Ось тільки… вигляд у тебе якийсь неприсутній. Тому й теревеню забагато…

У будинку пахло затхлістю і пусткою. І ще чимсь… У повітрі вчувався ледь відчутний відворотний дух тліну, якого я не міг ідентифікувати. Я нипав з кімнати в кімнату, не вмикаючи світла, немов боявся, що хтось мене тут застукає. Меблі вгадувалися темним громаддям у густій сутіні. Слабкий відсвіт вуличних ліхтарів, що сіявся крізь вікна, дозволяв орієнтуватися у власному домі, такому знайомому й чужому водночас. Не замислюючись, що роблю, я умостився на звичному місці в еркері. Там стояли два фотелі. Я завжди сідав у той, що праворуч. Інший фотель мав цілком новий, неторканий вигляд.

На маленькому столику між фотелями виднілася напівпорожня філіжанка кави. Вона простояла там десять тижнів, поверхня кави вкрилася кожушком плісняви, сірувато-білої у примарному світлі. Я бридливо відсунув її від себе, подумавши, що завтра конче треба буде все прибрати й вимити.

Глибоко в душі я розумів, що міркування про завтрашні домашні клопоти — своєрідна втеча, самообман, лиш би не думати про майбутнє. Я вийшов з в'язниці, вільна тепер людина, тож час знову ставати паном свого життя, переходити в наступ, шукати виходу з глухого кута.

Бо нічого з того, що зі мною приключилося, не було випадковістю. Спершу я вважав вчинок Мортена Олішера імпульсивним, гадав, що він навмання назвав мене, лиш би перекласти на когось вину, тому й почувався відносно впевнено, переконаний, що звинувачення само собою розсиплеться, коли слідство з'ясує правду. Так трапляється з більшістю сфальшованих доносів та звинувачень, вони не витримують очної ставки з дійсністю. Але не так сталося, як гадалося. Мортен Олешер знав, де я був і що робив увечері на Івана Купала. Знав навіть, у що я був одягнений.

І він телефонував мені, залишивши електронний слід, який доводив наш контакт безпосередньо перед нападом. Під час наступного візиту Рюне Сейма, я детальніше проглянув роздруківку телефонних дзвінків: розмова Мортена Олешера зі мною виявилася надзвичайно короткою, тривала не більше шести секунд. Але тієї тривалості йому вистачало б назватися, а мені підтвердити замовлення, як він і стверджував у суді. Стільки ж часу могла також тривати розмова, якби хтось помилився номером: незнайомий голос назвав незнайоме ім'я, а я відповів, що такого не знаю. Я допускав саме такий варіант; бо невиразно пригадував чийсь помилковий дзвінок, який збив мене з ритму під час пробіжки. Не мав цілковитої певності, однак ймовірність існувала як єдине пояснення, бо все інше було, на моє стовідсоткове переконання, брехнею Мортена Олешера.

Напрошувався один висновок — усе було ретельно сплановано. Мортен Олешер звинуватив мене не випадково. Хтось уклав простий і мудрий план, як зробити мене цапом-відбувайлом. Найпростіше припустити, що за всім мав би стояти Грек, лише йому могло бути це вигідно, але далі я впирався у глухий мур. Я заплутався в тенетах брехні і не знав, як з них вирватися. Щоразу, борсаючись у пошуках порятунку, я шаленів від гніву та люті. Мене трохи лякала втрата самовладання.

Я опанував себе, відігнав безпомічні думки, встав з фотелю і побрів кімнатами, вмикаючи повсюди світло, проганяючи від себе тіні й ніч. У кухні знову вловив ніздрями гнилісний сопух, тепер уже трохи сильніший. Я глибоко вдихнув і відчинив дверцята холодильника. Сморід вдарив звідти в обличчя, я закашлявся, ледь не виблював. Знайшов великий пластиковий мішок, згорнув у нього все з полиць разом з каструльками й мисками, виніс на сміття, а тоді широко повідчиняв вікна. Попри те сморід переслідував мене всю ніч, влізливий, солодкавий, ніби хтось заховав у моєму домі трупа.

Уранці, в лазничці, я трусився й дзиґонів зубами. Білі кахлі підлоги здавалися крижаними під босими ногами. Мене арештували влітку, а тепер уже осінь. Я увімкнув опалення, хоча знав, збіжить не одна година, доки в хаті потепліє. У дзеркалі було видно, як я схуд. З-під блідої шкіри випиналися ребра. Обличчя витягнулося, щоки поборознили нові зморшки, волосся майже зовсім посивіло. Уперше подумалося, що я старіший на вигляд, ніж є насправді. А ще мені геть не сподобався вираз моїх очей, у них з'явилася якась боязливість, чого раніше зроду не було. Я спробував наморщити чоло, суворо насупити брови, але домігся хіба перекривленої гримаси, яка не додавала мені солідності, скоріш робила печальним.

У конторі я був не татем, я був примарою. Люди сахалися від мене, сполохано задкували, спантеличено віталися, не знаючи, як ставитися до мого несподіваного повернення. На мить я навіть забув про власну ніяковість. Не знаю, звідки я це взяв, але мені здавалося цілком очевидним, що фірму повідомили про моє звільнення, що колеги чекають мене, а виявилося, що все зовсім не так. Мені сяйнуло, що ніхто й словом не озвався до мене за довгих десять тижнів. Звісно, суд заборонив мені листування і побачення, але ж могла рідна контора, принаймні Петер, переказати через Рюне Сейма вітання чи якесь підбадьорливе слово. А може, Рюне й переказував, просто я не зафіксував того в пам'яті? Бували такі дні у в'язниці, коли я нічого або майже нічого не чув, не бачив, не сприймав.

Та був один виняток. Дівчина, яку нещодавно взяли на роботу, така неймовірно юна, ніби щойно після першого причастя — я навіть імені її не зміг згадати, — постукала в двері, зазирнула до кабінету.

— Доброго дня. Я чула, ви повернулися? — привіталася вона і після короткого вагання додала: — Все гаразд?

— Так, дякую. Велике спасибі…

Коли вона зачинила двері, я згадав, як її звуть, — Іда.

А ще Єва, секретарка в приймальні. Коли я прийшов, її не було, кудись виходила в справах. Вона, не стукаючи, влетіла до кабінету з очима, повними сліз, кинулася на шию, водно повторюючи моє ім'я.

Стримано усміхаючись, я обережно вивільнився з її обіймів. Та після Євиного шквалу слів та емоцій — вона знала, що б не казали інші, просто знала та й по всьому, що я не винен — я на мить відвернувся, щоб приховати власні сльози. Я відчув, яким став вразливим, як легко розколоти мою старанно плекану захисну шкаралущу.

Згодом до мене дійшов сенс її слів:

— Що б не казали інші…

Я сидів за письмовим столом. Мій стілець, мій стіл. Мій офіс. Моя фірма. Мав би відчувати, що повернувся додому, натомість поривався утекти. Я бачив прямокутні плями на стільниці, де пилюки було значно менше, ніж на решті поверхні. Звідти забрали папери й папки з документами. Нічого дивного. Справи ж не закривалися через мою відсутність. Клієнтам потрібний юридичний захист, фірмі треба шукати виходу з ситуації. Та все ж мене прикро шпигнуло відчуття, ніби хтось вдерся у мій приватний простір. Та я відігнав образу, розуміючи всю ірраціональність цього почуття.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: