Я замислився про себе, про свою життєву ситуацію. Про те, як події останніх місяців паралізували мою волю, засмоктали у в'язку твань апатії. Фінн мав рацію. Не гоже сидіти, склавши руки, і пасивно чекати вироку, чекати, доки суд вершитиме мою долю. Хтось відкрив на мене полювання. Я не знав хто й чому, та я ув'язнув, як муха в павутині. Зневіра в собі, сором за власну безпомічність затаїлися десь глибоко в моєму нутрі й поволі, довгі місяці, росли й росли, визрівали, немов гнійник. Вони ще були присутні, та вже пустило паростки нове відчуття. Я глянув на свої руки. Вони ледь тремтіли, ніби мене під'єднали до джерела струму. Я вже готовий був вітати зародження гніву, як давнього, доброго друга…

Двері прочинилися на ширину товстого ланцюжка. Одне око Ганса Міккельсена кілька секунд вивчало мене крізь шпарину.

— Хвилиночку, — мовив він і зачинив двері.

Минуло зо дві хвилини, ланцюжок забряжчав, і Грек відчинив двері нарозтвір. Стурбованості на його обличчі я не помітив, лише настороженість.

— Я вже собі думав, з'явиться той Бренне чи ні, — сказав він замість привітання. — Уже пізно, чи може, ти маєш звичку ходити в гості ближче до півночі?

Я промовчав. Грек зітхнув і відступив крок назад.

— Заходь…

Я з цікавістю роззирнувся у його вітальні. Вичовгана шкіряна канапа з ІКЕА, журнальний столик і два глибокі, м'які фотелі з підніжками перед пласкоекранним телевізором. На полиці пристінної шафки кілька сувенірів, стосик дисків з фільмами, зате жодної книжки. На стінах висіли дві дешевенькі репродукції. Крізь розсувні двері, котрі вели в садок позаду будинку, виднівся освітлений басейн, виблискувала блакитно-зеленкувата вода. Басейн був єдиною ознакою розкоші в цілком пересічній на вигляд норвезькій садибі.

— Бажаєш випити? — ввічливо поцікавився Грек. — Чогось міцного чи пива?

— Ні, дякую, — спершу відмовився я, та відразу змінив свої наміри: — Зрештою, радо вип'ю пива.

— Не можу сказати, щоб ти цвів і духмянів за ґратами, Бренне. Вигляд маєш, з біса, поганий, ти про це знаєш?

— Знаю. Усі так кажуть.

— Я й сам сидів, мені теж не надто подобалося. Та, мабуть, для таких, як ти, знаменитостей, солідних, забезпечених бонз, тюрма ще гірше пекло, ніж для нас, посполитих. Вам більше втрачати…

— Мені втрачати все…

— О, ні, не все, — похитав головою Грек. — Можна втратити іще більше.

Мені вчулася прихована погроза в його словах, я почав закипати. Грек це помітив, підняв руки вгору:

— Розпружся, Бренне. Сідай!

Я й далі стояв, відчував, як адреналін гостро поколює голочками в усьому тілі.

— Усе не так просто, Гансе. Ти зробив з мене цапа-відбувайла. Гадаєш, можеш перти напролом, заввиграшки зруйнувати моє життя, відмазавшись пивом та проханням розпружитися? — запитав я і сам відчув, як змінився мій голос, охрип. — Отак просто, гадаєш?

Грек тримався нарочито невимушено, але щось у його поставі, у його манері твердо стояти обома ногами, готовність зреагувати у разі потреби підказувало мені, що він насторожі. Грек запхав руку до кишені піджака.

— Що в кишені, Гансе?

Усмішка широко й білозубо сяйнула на Грековому засмаглому обличчі. Він вийняв з кишені маленький нікельований пістолет, тримав його перед собою, ніби й сам дивувався, звідки той взявсь. Пістолет виблискував при світлі лампи.

— Ліпше бути готовим до всіляких несподіванок.

— Пістолет? Та не сміши! Я підтоптаний адвокат, а не один з твоїх дружків-психопатів.

Грек ледь похитав головою.

— З власного досвіду знаю, у сутужних ситуаціях люди здатні на безглузді вчинки. Сам кажеш, я звик до спілкування з різними людцями, і з тими, що схильні до насильства, — теж. І такий вираз очей, як оце в тебе, я вже бачив не раз!

Грек сів на канапу, пістолет поклав на столик перед собою.

— Маєш на собі «жучка»?

— Ти передивився пригодницьких фільмів.

— Можливо, та хотів би мати певність… Я цілком допускаю, що ти міг сподіватися на якесь моє зізнання у розмові наодинці й захотіти його записати на плівку.

Грек змусив мене зняти піджак, а потім сорочку. Мені довелось повивертати кишені, відкотити манжети штанів.

— Задоволений?

Невиразне знизування плечима.

— Хотів мати певність. Сідай, Бренне, будь ласка. Ні, не там, онде на той стілець.

— У тебе параноя?

— Ти ж знаєш, чим я займаюся? Я злочинець. Мерзотник. За моїми плечима — довга кар'єра, навчився не ризикувати даремно, — Грек знову усміхнувся. — На що ти сподівався, прийшовши нині ввечері сюди, Бренне? Хотів викликати моє співчуття чи вибити з мене правду?

Я промовчав, бо, правду кажучи, й сам до пуття не знав, що відповідати. Подзвонив у двері, не маючи в голові готового плану, мене гнали в спину лише зневіра й лють і пекуча потреба хоч щось зробити. Таки його правда. Мені, справді, кортіло кинутися на нього з кулаками.

— Взагалі-то, ти мало що спроможний вдіяти, Бренне, — вів далі Грек. — Я не знаю, що таке співчуття, інакше став би не тим, ким є. І навіть якби тобі вдалося видобути з мене зізнання, куди з ним подасися? Та ж не в суд?

Він схилився вперед, оперся ліктями в коліна.

— До того ж, маєш іншу проблему…

— О? Це яку ж?

— Не там шукаєш. Тобі висунули звинувачення не з моєї подачі.

Я підозріливо зиркнув на нього.

— Хочеш, аби я тобі повірив? З чиєї іще? Тільки ти мав мотив, Міккельсене.

Грек гірко скривив уста.

— Я не мав ілюзій, що ти мені повіриш, але кажу правду. Не знаю, хто за всім стоїть і навіщо, але то не я. Поміркуй трохи над цим, адвокате Бренне! — «Адвокат» він вимовив з притиском, наче лайливе слово. — Чого я добився, начебто змусивши Мортена Олешера напасти на Ґерд Ґарсгол, а потім переклавши вину на тебе? Звинувачення з мене не зняли. Ґустав Німан однаково свідчитиме проти мене. Ось хіба тільки суд перенесли на кілька місяців. Насправді, мої справи набагато гірші, ніж раніше, бо ж усі вважають, ніби це я замовив напад на бабисько, а ти лише був посередником, хоч і не можуть цього довести. Я дідька лисого виграв від того розкладу!

Я замислено похитав головою.

— Справді, Міккельсене, жодної логіки. Ти сподівався залякати Ґустава Німана, щоб він не свідчив… Такою була твоя головна мета! Задум майже вдався, чолов'яга намагався накивати п'ятами з країни. Перекласти вину на мене було запасним планом, у разі, якщо б затія провалилася. Так чи інак, ти у виграші. По-перше, сам уник звинувачення в організації нападу, а, по-друге, виграв час.

— Час на що?

— Щоб встигнути вигадати ще якусь бісову заковику, хіба я знаю… Хто, до речі, тебе тепер захищає?

— Твій колишній колега, Ганс Улав Тунґесвік.

— Та ти здурів! Він же шмаркач!

Ганс Міккельсен підвівся.

— Я не сподівався, що ти повіриш моїм словам, Бренне, але мені начхати. Більше не приходь! Ще раз тебе тут побачу, пристрелю.

Сказав він те не надто грізним тоном і пістолета на мене не наставляв, навіть до рук не взяв. Зброя лежала перед ним на столику, схожа на забавку, та я нітрохи не сумнівався, що він здатний виконати свою погрозу. Я допив пиво. Воно залишило гіркуватий присмак на язиці. І пішов, не прощаючись.

— А чого ти сподівався? — знизала плечима Сюнне наступного дня. — Грек затятий злочинець.

— Та воно так, але…

— Що — але?

— Він примусив мене роздягнутися ледь не догола, щоб пересвідчитися, чи не маю я на собі «жучків». Навіщо йому брехати?

— Господи, Мікаелю, ти знаєш цих типів не згірш за мене. Та ні, що я кажу, — набагато ліпше. Ми тут не говоримо про нормальних людей. Вони психопати, диваки, люди з психічними відхиленнями, для таких брехня й обман — звичні речі. Деякі з них настільки переконливі, що важко не впійматися на їхній гачок. Вони руйнують усе навколо себе, підуть по трупах, але ніколи не визнають власних помилок, завжди знайдуть когось, щоб перекласти з себе вину.