— Твоя правда, я це знаю.

Сюнне помовчала хвильку.

— Навіть не думай навідуватися до Мортена Олешера!

— Звідки ти взяла, що я…

— Бо знаю тебе, Мікаелю. Це стало б логічним наступним кроком.

Я нічого не відповів.

— Я серйозно, Мікаелю. По-перше, Олешер більш непередбачуваний, у нього запал значно коротший, ніж у Ганса Міккельсена. До того ж, він головний свідок звинувачення у твоїй справі. Сам знаєш, що буде, якщо поліція довідається про твій візит до нього. Аж ніяк не допоможе в з'ясуванні істини. Я не хочу наслідків.

Я дослівно бачив, як вона ощетинюється.

— Тепер я твій працедавець, якщо ти на хвилиночку про це забув, Мікаелю. І не хочу мати з цим нічого спільного.

Я ледь стримував роздратування. Навіть якщо вона прагнула мені добра, ця справа її не стосувалася. Я вже поривався гаркнути на неї, але стримався. Знав, що балансую на лезі ножа, що мій відчай від власного безсилля і приниження, постійного відчуття залежності від її допомоги й особистої прихильності, може будь-якої миті спровокувати мене на гостре слово, яке вдруге зруйнує наші стосунки. Я стулив рота. Не вина Сюнне, що моє життя пішло шкереберть, що я узалежнився від неї, хотів того чи ні. Я стулив рота, але ми сиділи, метаючи одне в одного люті погляди.

Двері прочинилися, у шпарині з'явилася голова пані Сьоренсен. Вона відразу помітила наелектризовану атмосферу в кімнаті, і злякано переводила погляд з одного на іншого.

— До тебе прийшли, Сюнне, — мовила вона. — Якийсь Свейн Єнсен. Стверджує, ніби домовлявся з тобою про зустріч, але в мене про це нічого не записано.

— А! Справді! — вигукнула Сюнне. — Е-е… це інша домовленість. Ми умовилися випити десь кави удвох…

Вона підвелася, розгладила спідницю, мимовільним рухом поправила волосся. Нараз помітила, як ми з пані Сьоренсен перезирнулися, і закотила очі.

— Ну, що? Що це з вами таке? Він мені лише друг!

Сюнне вилетіла за двері, та я все ж встиг завважити легкий рум'янець на її щоках. Я розвернувся на півоберта на стільці, побачив, як вона підставила щічку високому, засмаглому молодикові з світлим волоссям і бездоганними зубами. Мені він видався зовсім юним, ледь не підлітком, і я відчув себе старим втомленим дідом.

Після обіду прибув поліцейський кур'єр з документами в справі Арона Сьорвіка, поставив у передпокої три заповнені вщерть картонні пачки. Коли я все розставив на місця у своєму кабінеті, там ніде було ступити. Сюнне ще не повернулася зі свого кавування. Мені б теж хотілося, щоб хтось прийшов і забрав мене звідси, але ніхто не прийшов, тому я взявся до читання.

Їх звали Анна та Сірі й народилися вони одного року. Анна — навесні, Сірі — восени. Обидві виросли в одному маленькому поселенні Вестьой, біля бухти на самому краю острова. Там ходили до школи, грали в шкільному духовому оркестрі, належали до однієї парафії. Там вони й померли пізнього літа 1984 року з різницею в одну добу.

Стосик за стосиком, теку за текою, я читав документи, ретельно занотовуючи деталі справи з убивства двадцятип'ятирічної давнини. Звіти мали інший вигляд, ніж ті, до яких я звик, тож я не відразу збагнув, у чому річ: виявляється, їх друкували на друкарській машинці, а не на комп'ютері. Шрифт нерівний, друкарська стрічка — то свіжа, то пересохла. Деякі протоколи допитів були бляклими копіями з невиразними сірими літерами на пожовклому папері. То було виснажливе читання.

Тисяча дев'ятсот вісімдесят четвертого року я вивчав право, усе життя стелилося переді мною. Ходив до читальної зали. Гульбанив. Був закоханий у дівчину Карину з Одди, білявку з устоньками-вишеньками. Одного вечора в клубі правників вона поцілувала мене, подавши надію, а тоді раптом зникла. Без жодного попередження зникла з університету й з міста. Уже набагато пізніше я почув від когось, ніби важко захворіла її мама, Карина повернулася у краї, звідки родом. Згадуючи ті часи, здавалося, наче все відбувалось неймовірно давно, у каламутних споминах зринало з далекого минулого. Я не пам'ятав, якою на вигляд була Карина, пригадував хіба її уста й власну жагу. Уривчастість і невиразність спогадів спонукали мене до усвідомлення, який це тривалий відтинок — двадцять п'ять років. І як багато губиться у забутті з плином часу. Я розумів, наскільки важко буде допомогти Аронові Сьорвіку. Навіть свідчення свідків про зовсім недавні події часто бувають хибними. У карному судочинстві дуже небезпечно стовідсотково покладатися на чиєсь відтворення перебігу подій. У нас, у людях, закладена потреба існування історій з початком, кульмінацією і кінцівкою, зі зрозумілою мотивацією й чіткими межами між добром та злом, що впливає на наше тлумачення пережитого. Мене аж покоробило від думки, як усі ці процеси в головах свідків могли спотворити картину того, що сталося колись, чверть століття тому.

Тоді, складалося враження, ніхто не сумнівався у винуватості Арона. Теки ломилися від свідчень про дивакуватість хлопця. Опитані водно запевняли поліцію у своїх недобрих передчуттях і стурбованості, аби Арон, бува, лиха не накоїв. Але тим свідченням бракувало конкретики, ніхто нічого не зробив, не втрутився, щоб запобігти нещастю: ні школа, ні соціальна служба, ні служба охорони здоров'я. Я не надто серйозно сприймав висловлювання тих людей. У вісімдесятих роках минулого століття Вестьой був маленькою, тісно пов'язаною між собою сільською громадою на чотириста душ. Подвійне вбивство двох молоденьких дівчат шокувало там, мабуть, усіх, стало колективною травмою для мешканців села. Легко собі уявити, як люди шукали розради й підтримки одне в одного, але легко собі теж уявити, як поширювалися, обростаючи новими подробицями, розповіді про Арона, про його розумову неповносправність, схильність до насильства та жорстокості. Люди шукали сенсу в безсенсовному, яке вразило всіх без винятку.

Мені Арон теж видався дивакуватим, але мотороші чи гидливості не викликав. Після деяких пошуків я таки знайшов чималенький за обсягом звіт судово-психіатричної експертизи, пухку теку на сто п'ятдесят сторінок машинопису. Документ був витриманий у доволі старомодному стилі, написаний дещо витіюватою, академічною мовою. Я забрав звіт додому, щоб прочитати перед сном.

Після вечері, при світлі торшера й під м'яке шамотіння дощу за вікном, я намагався ближче познайомитися з Ароном Сьорвіком. Читав сторінку за сторінкою, сподіваючись хоч краєм ока зазирнути йому в душу. Закінчив читати пізно вночі. Якийсь час сидів, міркуючи над прочитаним, анітрохи не певний, чи хоча б на крок наблизився до розуміння цієї людини.

У звіті багато мовилося про Аронове дитинство й мужніння. То були так звані порівняльні дані, інтерв'ю з близькими чи знайомими Аронові людьми. Учителі, медсестри, дільничний лікар, парафіяльний священик — усі ділилися своїми враженнями від нього. Так вдалося вималювати, наскільки це було можливим, життєву картину Арона.

До того ж, він пройшов ґрунтовне медичне обстеження. Інтелектуальний розвиток перебував у межах норми, хоч і ближче до нижньої межі. Шкільні оцінки також показали, що теоретичні науки давалися йому важко, але й задніх він не пас. Якщо Арон і мав якісь відхилення, то скоріш особистісні, аніж ментальні. Усі в один голос стверджували, що Арон дуже відрізнявся від решти. Він ніколи так і не став своїм серед однолітків. Не зумів вписатися у їхнє коло, розв'язати соціальні коди. Хай ніхто прямо не казав, однак була в цій людині якась наївність, інфантильність, яка вирізняла її з-поміж інших.

«Він мав оту досконалу, щиру дитячу віру, — розповідав парафіяльний священик, — щире й безпосереднє сприйняття біблійних істин. Тій здатності ми всі заздрили. То була віра, не заплямована, не вражена жодним гріхом. Арон був Божим ягням, тому мені важко повірити, що він міг скоїти цей жахливий вчинок, у якому його звинувачують.»

Нарешті хоч хтось сумнівався в Ароновій провині. Сам парох Саломонсен видавався здивованим, що хтось здатний зберегти дивовижну дитячу невинність, стикаючись з реаліями земного життя.