Нараз ніби щось підломилося в мені, десь глибоко всередині. Ніби якір зірвався з припони, і корабель поволі понесло в море, або ж двері різко розчахнулися у темну кімнату. Не пам'ятав, як сіпнувся, як зірвався з крісла, як кинувся здирати зі стіни ті осоружні аркуші. Потім згорнув з полиці всі книжки, підбирав їх з підлоги й щосили жбурляв у стіни, у письмовий стіл, аж тріски з дерев'яних панелей летіли. Краєм ока побачив, як прочинилися двері, перед очима майнуло перелякане обличчя пані Сьоренсен, двері знову захряснулися. Я ревів і жбурляв у стіни все, що під руку потрапляло.

А тоді вгамувався, так само несподівано, як зірвався. Крісло перевернулося. Я підняв його й знову сів до столу. Обвів поглядом безлад навколо себе. Посидів так кілька хвилин, поклавши голову на руки. Я почувався випотрошеним і майже невагомим.

— Усе гаразд, пані Сьоренсен, — почувся голос Сюнне. — Нічого страшного. Просто забагато всього звалилось на нього останнім часом. Я про все подбаю. Можете спокійно йти додому. Жодної катастрофи не сталося…

— Вибач, — пробурмотів я.

— Не переймайся, Мікаелю. Я мала щось таке передбачити й запобігти цьому. Ти жив під несамовитим тиском. Загата мусила прорватися, рано чи пізно…

— Та чим би ти зарадила, окрім того, що вже зробила для мене і за що я тобі вдячний?

— Не знаю… Розпитала б до пуття, як воно тобі… Спровадила б до психолога… Та будь-що!

— Не хочу до психолога!

Тінь усмішки майнула на її устах.

— Звісно, не хочеш, Мікаелю. Тобі треба взяти відпустку.

— На це я не маю коштів. Та й що за відпочинок, лежати біля басейну й сушити собі голову проблемами?

— Поїдь на Вестьой!

— Куди?!

— На Вестьой, Мікаелю, — Сюнне розвела руками, показуючи на розгардіяш у моєму кабінеті. — Це слід розуміти так, що ти застряг в Ароновій справі. Нічого дивного. Важко розплутати справу, зарившись з головою в документи. Поїдь на північ, роздивися на місці, поговори з мешканцями. Може, що й вирине. А ми розкрутимо клієнта на гроші за поїздку й перебування. Розглядай відрядження як своєрідну релаксацію. Поєднання канікул з польовими дослідженнями…

Я з сумнівом глянув на неї.

— Щось я не знаю, Сюнне. Мабуть, це змарнований час і викинені гроші.

— Погоджуйся, Мікаелю! Що тобі втрачати? Твоїй голові таки потрібна розривка. Поглянь, що робиться на твоєму робочому місці!

— Вибач, — знову буркнув я, але Сюнне лиш махнула рукою.

— Дурниці! То я відряджаю тебе на Вестьой…

Від тієї миті, як погодився, я вже ледь міг всидіти на місці. Я розумів, що то своєрідна втеча, але мені було вже байдуже. Думка, що можна вирватися з цього розгромленого кабінету, втекти від самотніх вечорів у темній вітальні свого дому, опинитися на новому місці, поринути в нове оточення, побачити нові краєвиди, неймовірно спокушала.

Пором до Вестьоя стрибав на хвилях. Я сів у салоні у першому ряду крісел, щоб насолоджуватися краєвидом, та щоразу, як кораблик поринав уділ, хвилі перекочувалися через носову частину палуби, заливали надбудову, крізь вікна годі було щось побачити. Мене ледь замлоїло в ямці — перші ознаки морської хвороби. Я підвівся і, нетвердо ступаючи, рушив через салон. Нечисленні на облавку пасажири читали або дрімали, не звертаючи на мене жодної уваги. Ніхто не виявляв симптомів ухитування.

Двері з салону на корму були нівроку важкі; щоб їх відчинити, довелося налягти усім тілом. Назовні вітер вчепився у мене мокрими пальцями. Пронизлива, колюча студінь прослизнула під зимове пальто. Я хапав дрижаки, та все ж холод ліпший за морську хворобу. У маленькому закутку з правого борту я знайшов крихітну нішу, достатню, щоб заховатися від вітру.

Я підняв комір пальта, запхав руки до кишень і дивився на збурунений слід за кормою. Коли підняв очі, берегова лінія ховалася за сірою мрякою, виднілися тільки гостроверхі контури гір, далекі вершини, огорнені синьо-фіалковим флером, майже зливалися з небом. Вони наче витали у повітрі без земної опори. Я почувався загубленим і самотнім.

За якийсь час я відчув, як змінився хід порому. Кораблик вже не так глибоко провалювався поміж хвилі, менше гойдало, не до нудоти принаймні, не шарпало різко, наче хто корок з пляшки витягував. З правого облавка видно було мерехтіння білого шумовиння прибою. Я підійшов до поручнів і побачив, що ми ввійшли в шхери. Розсипи острівців, мов щитом, захищали нас тепер з західного боку від відкритого моря. Ми проходили майже впритул до одного з островів, так близько, що я міг розгледіти білі скойки мідій, які густо обліпили до блиску відполіровані морем скелини. Ніздрі вловлювали запах водоростей, соленого холодного моря. Куди й поділася пригніченість. Мене охопила якась безпричинна, тріумфальна радість, майже щастя, ніби на порозі чогось нового й далекосяжного.

Ось вже й сам Вестьой постав перед очима, з сірим каміняччям й урвистими скелями. Углибині затишної заплави ледь виднілася якась похилена дерев'яна не то халабуда, не то шопа для човнів, кілька хатинок з темними вікнами, що мали покинутий і занедбаний вигляд, а тоді несподівано вигулькнула яскраво-червона будівля з свіжо пофарбованими стінами, що гостро дисонувала з навколишньою сіризною і тьмяністю. За моєю спиною грюкнули важкі залізні двері. Я озирнувся і побачив чоловіка приблизно мого віку. Він стояв, скоцюрбившись, наполовину відвернувшись від мене й затуливши долонями обличчя, ніби ховався. Я зачудовано дивився на нього, доки не помітив маленької цівочки диму, що здіймалася від долонь і відразу звіювалася за вітром. Он воно, що, чоловік намагався прикурити сигарету. Він завважив, як я мигцем кинув погляд на табличку з написом великими літерами «Курити заборонено».

— Так, я бачу, — озвався він. — Але який сенс забороняти? Кому я тут, на палубі, заважатиму? Я плаваю цим поромом понад сорок років і завжди, якщо не штормить, виходжу сюди покурити. Маю намір так робити й надалі.

— Ви мені не заважаєте, — поквапився я його заспокоїти.

— А ви вже тут раніше бували?

Я похитав головою.

— Ні, уперше. Тут гарно.

— Гарно? Ну, хіба влітку, — хмикнув цей присадкуватий, міцно збитий чолов'яга. — Решту року в нас шторми й холоднеча. Пощастило вам сьогодні з тихим днем.

Я усміхнувся.

— Для мене цей вітер аж ніяк не тихий.

— До когось на гостину? — поцікавився чоловік.

— Мешкатиму в кав'ярні…

То не була відповідь на його запитання, чоловік кинув на мене прискіпливий погляд, але більше не розпитував, просто стояв поряд біля поручнів, докурюючи свою самокрутку. Він мав сивий заріст на щоках і пожовклі від тютюну пальці. Ми проминули білий маяк з червоним дахом.

— Скоро прибудемо на місце, — зронив чоловік.

Пором спроквола впливав у вузьку протоку поміж острівцем з одного боку й стрімкою скелею — з іншого. Ось ми вже в спокійних водах. Праворуч виднілася вервечка маленьких човнярських клунь, деякі обшиті сірими, нефарбованими дошками, деякі помальовані на червоно й біло. Ми входили в бухту. Попереду — дерев'яний причал, кілька прив'язаних до свай човнів і пришвартований рибацький траулер. Навколо бухти туляться одні до одних дерев'яні будиночки, поряд — два великі старі складські ангари й сучасна бетонна пристань, на якій в очікуванні порому стоїть гурт людей.

Я ступав нетвердою ходою униз стрімким трапом, вгинаючись під вагою свого багажу. Літня подружня пара, двоє самотніх чоловіків, двоє сонних на вигляд молодиків і молода жінка квапливо зійшли на берег і зникли з очей. Курець з корми віддав мені на прощання честь, піднісши два пальці до голови.

— Можливо, побачимося, — мовив він.

Я теж віддав йому честь. На пристані стояв ангар і дві поіржавілі паливні помпи. Неподалік — довга, присадкувата кам'яна будівля з написом на великій табличці «Харчі». Менша табличка повідомляла, що крамниця була ще й поштою. Я зупинився перед дошкою оголошень обіч вхідних дверей, прочитав про те, що хтось загубив кота, що всіх охочих запрошують на зібрання у молитовному домі в середу ввечері і що на дві години в понеділок буде припинена подача води в зв'язку з профілактичними роботами. Потім я увійшов досередини й розпитав дорогу до кав'ярні.