— Просто догори, — сказала огрядна жінка біля каси. — Не помилитеся. Догори, а там побачите праворуч будинок. П'ять хвилин ходи.

— Десять хвилин, — поправив її старий чоловік у зеленому комбінезоні. Він стояв, опершись на ляду, і виклично зиркнув на касирку. — Скоріш десять хвилин, а не п'ять…

Касирка скривила невдоволену гримасу, наче ця дискусія тривала вже бозна скільки часу й надокучила їй до чортиків.

— У кожному разі, недалеко, — мовила вона.

Я подякував обом і рушив угору вуличкою поміж дерев'яними будинками з садочками за свіжо помальованими парканами, охайними й доглянутими. Село видавалося таким тихим та мирним, аж важко було собі уявити, що тут могло статися щось лихе. І ще ця тиша навкруги. Жодного автомобільного руху. Я й забув, що Вестьой безавтомобільна громада. Лише двоє коліщат моєї валізи, шкребучи грубим асфальтом, порушували супокій.

Валіза була важка, напхана документами. Ніби я тягав повсюдно за собою скриню, повну таємниць. Я проминув двох літніх жінок, які стояли, розмовляючи. Вони кивнули й усміхнулися мені, я ввічливо кивнув у відповідь і подумав, цілком імовірно вони знали і Арона, й обох убитих дівчат. Навіть більше, могли бути їхніми родичками. Хтозна, може, їхні свідчення лежать у моїй валізі. Майже всі мешканці острова давали тоді свідчення.

Якесь обличчя вигулькнуло в вікні, можливо, стурбоване або й стривожене торохтінням моєї валізи, і вперше мене діткнула думка — не знати, чи раді мені будуть тут. Я прибув нишпорити в їхньому минулому, вивертати навиворіт їхні стосунки, копирсатися у їхніх діяннях — в усьому тому, що вони довго намагалися забути, а моя валіза з матеріалами справи була скринею Пандори, напхом напхана горем і нещастями цієї крихітної громади.

Вивіска Кав’ярня Вестьой була, наче привітним маяком у спадних сутінках. Усередині смачно пахло домашніми стравами, і хоч кав'ярня аж ніяк не повнилася відвідувачами, на кожному столику горіла свічка. Молода дівчина усміхнулася мені назустріч. Я відрекомендувався, повідомив про замовлену кімнату. Дівчина зникла в комірчині за стійкою, та вже за мить знову з'явилася з ключем у руці.

— Я покажу, де ви замешкаєте, — дівчина легко, мов пір'їнка, поцокотіла вгору стрімкими сходами. Я поволік за нею себе й свою валізу.

— Ми не маємо інших пожильців, — мовила вона, відмикаючи двері. — Тож матимете найкращу кімнату, хоч ви й замовляли одномісний номер.

Кімната виявилася несподівано великою і просторою. Шпалери в дрібні квіточки, широке двоспальне ліжко з пишними подушками, які ніби манили притулити голову, два фотелі обабіч журнального столика й — що найважливіше — письмовий стіл перед вікном.

— Гарно. Просто чудово, — щиро зрадів я.

— Обідати будете в нас?

— Так, я на це сподівався. Доки відчинена кав'ярня?

— Кухня працює до восьмої, але ми ще довго не зачиняємося, — охоче повідомила дівчина. — Принаймні доки є відвідувачі, — додала вона.

— Гаразд. Я спущуся трохи згодом.

Коли дівчина пішла, я визирнув у вікно — воно виходило на гавань. Уже майже зовсім стемніло, але ліворуч я ще міг розгледіти поромний причал, де заледве годину тому зійшов на берег. Крамниця вже, мабуть, зачинена, на причалі перед нею було темно й безлюдно. Два жовті ліхтарі світилися на самому краю причалу, віддзеркалюючись у чорній воді. А ген далі червоні й зелені вогники позначали фарватер. Небо нависало темне й беззоряне, лише на північному боці помаранчево-рожево жевріли рештки пасмуги, останні пензлеві мазки сонця, яке вже зайшло. Коли й вони зникли з неба, я ліг на ліжко. Мав намір хіба трохи простягнути ноги й відпочити, а прокинувся від холоду — я змерз. Глянув на годинника. Кухня вже давно зачинилася.

У залі кав'ярні було більше відвідувачів, ніж я сподівався. Голови повернулися у мій бік, гул голосів на мить стих, коли я попрямував до барної ляди. Замовив порцію фрикадельок і пиво, прихопив з собою газету й сів за вільним столиком у кутку, де можна було спокійно попоїсти, далі від цікавих поглядів.

— Посмакувало?

Я підвів голову і втопився у блакитних очах; розпашілі щоки, світле, сколошкане волосся, яке жінка без особливого успіху намагалася зчепити на потилиці.

— Так, було смачно.

Вона простягнула мені руку.

— Ось і добре. Мене звуть Маґда, — відрекомендувалася білявка. — Я власниця цього закладу, — додала вона, помітивши мою збентеженість. — Це я приймала телефоном ваше замовлення на проживання.

— А, Маґда, звісно, — я підхопився з місця. — Мікаель Бренне.

— Кімната вам сподобалася? Нічого не бракує?

— Кімната просто розкішна.

— Добре, — вона знову всміхнулася, я побачив, які в неї білі, рівні зуби, великий рот і ямочки на щоках. — Може, ще пива?

— Залюбки, — погодився я і задивився їй услід.

Її було так багато. Хтось би назвав її повненькою, але вона легко ходила, мов пурхала, і мала гарні ніжки.

Їжі більше не розносили, зате жваво розходилося пиво. Маґда знала тут, здавалось, усіх. Для кожного вона мала усмішку й добре слово. Я прочитав газету й тепер спостерігав за іншими відвідувачами. Ніхто вже мене не розглядав, інтерес до новенького швидко пропав. Юна парочка сиділа в кутку, тримаючись за руки. Інша, старша, пара попивала пиво в зосередженій мовчанці, ще інша стиха емоційно бесідувала. Четверо молодиків сиділи за столиком, усуціль заставленим порожніми пивними пляшками. Я потягував пиво, крадькома поглядаючи на Маґду. Якось вона повернула голову й завважила мій погляд. Я знітився, потупив погляд, а коли знову підвів очі, вона усміхалася. Як довго я не був з жінкою, подумалось мені тієї миті.

Люди поволі розходилися. Лише парубійки та двоє літніх чоловіків ще сиділи. Я вже вирішив було іти спати, як вхідні двері відчинилися і ввійшов чолов'яга з порому, той, що курив на кормі. Роззирнувшись на всі боки, рушив просто до мого столика.

— Доброго вечора, — привітався він. — Можна коло вас сісти?

— Прошу, — запросив я.

Звали його Франк Ланде, він прожив на Вестьой майже все своє життя.

— Я тут народився, тут, напевно, і помру, — сказав він.

— Вам ніколи не хотілося звідси поїхати, побачити світ?

Чоловік голосно засміявся.

— Я бачив світ. Три роки в школі, потім рік роботи в столиці. З мене досить… Звичайно, люди, вони люди всюди, але я волію жити тут, аніж деінде.

— Що ви робите в Осло?

— Прибирав блювотиння і кров. Лагодив поламане й зіпсуте. Збирав людські відходи, — чолов'яга криво всміхнувся. — Іншими словами, був поліцейським.

— Поліцейським?

— Так.

— І ви покинули професійну кар'єру, попрацювавши тільки рік?

— Та ні, я покинув не кар'єру, лише Осло. Повернувся додому й став помічником ленсмана.

— Я й не знав, що представництво ленсмана є у цій…

— У цій дірі?

— Я такого не казав.

Франк Ланде засміявся.

— Ні, але подумали. І маєте рацію. Я працюю на великій землі, на суходолі, — і він назвав, де саме. — Там розташована головна контора ленсмана, там я винаймаю маленьке помешкання. Сюди часто приїжджаю, коли трапляється нагода.

До столика підійшла Маґда, привіталася. Вона принесла пиво для Франка, хоч він і не замовляв.

— Дякую, — Франк підвівся й обняв жінку за стан. — Чарівна Маґда! Найвродливіша жінка на Вестьой, Мікаелю!

Маґда всміхнулася і вивільнилася з його обіймів.

— Може, сядеш до нас? — запитав Франк.

— Я ще маю роботу. Трохи згодом.

Ми цоркнулися і випили. Франк розповідав острівні історії, про браконьєрську риболовлю, пияцтво та сусідську ворожнечу, яка передавалася з покоління у покоління. Він був дотепний розповідач, який вмів помічати людські вади, тож ми часто реготали. Франк приніс ще по гальбі пива, відмахнувся від моїх спроб заплатити.

— Гаразд, панове! Спасибі за вечір! Ми зачиняємося!

Я скинув голову. То був голос Маґди. Вона стояла посеред зали, узявши руки в боки. Я вже наполовину підвівся зі стільця, однак Франк стримав мене, поклавши руку на плече.