— Не метушіться, Мікаелю. Нам ще можна посидіти.

Двоє літніх дядьків попрощалися на добраніч і посунули в нічну пітьму, зате молодняк не так легко було випхати за двері. Парубки вже нівроку напиячилися і не мали жодного бажання закінчувати вечір.

— Ще тільки по одному пиву, Маґдо! — канючили вони. — Не будь такою занудою! — але Маґда була невблаганною.

— Вам уже достатньо, хлопці. Вимітайтеся!

— А чому йому можна сидіти? — подав голос найгаласливіший з гурту, темночубий, трохи приземкуватий парубійко з щоками, вкритими старими рубцями від юнацьких вугрів, тицяючи великим пальцем у мене.

— Він тут мешкає… Збирайтеся, хлопці!

— А Франк? Франк тут не живе, нє? Хіба в твоєму ліжку…

Франк поволі підвівся.

— Манджай додому, Ґуставе, — промовив він дуже тихо, але з притиском.

— Та не хочу я, чорти б вас ухопили…

— Забирай своїх друзяк, і щоб я тебе не бачив! Марш!

На секунду запала тиша. З виразу обличчя Ґустава видно було, як йому кортить затіяти бійку, але його друзі вже попідводилися з-за столу й рушили до дверей. Ґустав зостався сам на сам з Франком, зміряв його лютим поглядом, але змирився і вийшов за рештою у ніч.

— Якісь агресивні, — мовив я, але Франк похитав головою.

— Та ні, не дуже. Вони мене знають, знають, що не потерплю бешкету. А загалом, непогані хлопці. Та воно й зрозуміло, рибаки, неодружені, гроші в кишені, а піти погуляти нікуди. Їм би по добрій жінці, щоб тримала їх в шорах, але все тутешнє жіноцтво виїхало до міста здобувати освіту.

Маґда глянула на нього.

— Я б і сама з ними впоралася, Франку.

Франк знизав плечима.

— Не маю сумніву. Та їм не завадило б виказувати трохи більше поваги в моїй присутності.

Маґда принесла собі келих червоного вина, а нам — ще пива, сіла між нами, вийняла шпильку з волосся, розпустила біляві кучері, і відразу змінилася. Обличчя набуло м'якіших рис. Стало не таке суворе. Усміхнулася мені.

— Даруйте, так незручно… Не хотілось би, щоб першим враженням гостя від острова були п'яні рибаки.

— Люди напиваються всюди, — відповів я. — Не-рибаки — теж. Певний, на Вестьой не гірше, ніж будь-де на світі.

— Звичайно. Наш острів — непогане місце для життя. Можливо, тут воно й не вирує, зате люди шанують одне одного.

— Сюди ж нечасто навідуються чужі. Усі пооберталися при моїй появі, ніби я сенсація вечора.

— Улітку бувають туристи, — наче виправдовувалася Маґда. І я побачив веснівки на її носику.

— Справді?

— Еге ж. Доволі багато. Трохи норвегів, та найбільше німців. Однак цієї пори гості в нас рідкість, тож нічого дивного в підкресленій увазі до вашої персони. Жовтень — не час відпусток.

— Я — юрист, не турист. Прибув сюди в одній справі.

— Про яку не хочете розповідати, — зареготав Франк. — Та ми все одно довідаємося.

— Як представник місцевої поліції, напевно, — стримано усміхнувся я.

— Сумніваюся, щоб це було складно. Вестьой — маленьке село, зберегти таємницю тут майже неможливо.

— А місцевий люд має таємниці?

— Усі люди в усьому світі мають свої таємниці. Ви також…

Я засміявся, хоча враз відчув себе незатишно.

— Закрадається підозра, наче ви на роботі, Франку.

— Тільки не на Вестьой. Тут я можу розпружитися. На цих задвірках ніколи нічого не стається.

— Ну, це не зовсім так, — заперечив я. — Щоправда, минуло вже багато років, але саме на цьому острові, були вбиті двоє дівчат.

На кілька секунд між нами залягла тиша.

— Ви таке пам'ятаєте? — урешті озвався Франк.

Я знизав плечима.

— Дуже багато писалося про це, та й справа була надзвичайно резонансна. Ви їх знали? Убитих дівчат, я маю на увазі?

Нова хвиля мовчання.

— Усі їх тут знали, — мовила Маґда. — Я була на кілька років старша, але знала обох. І Анну, і Сірі.

Я глянув на Франка. Він опустив очі, тоді кивнув, немов через силу.

— Я теж їх знав. Анна була моєю кузиною. То були важкі часи. Але вони давно минули…

Я ще трохи посидів, однак розмова не клеїлася, ніби втратила потугу й згасла. Я широко позіхнув.

— Час в кубло, — мовив я і підвівся.

Франк з Маґдою теж підвелися. Маґда поклала долоню мені на руку, дотик був легкий, мов пір'їнка.

— До завтра, — попрощалася вона.

У кімнаті я відчинив вікно, вихилився через підвіконня, вдихнув холодне, вогке повітря, щоб освіжити трохи голову. Надворі було темно, хоч в око стрель, майже нічого не видко. Під моїм вікном жевріла червоною цяткою цигарка, а за якусь мить мені здалося, ніби побачив у пітьмі дві невиразні тіні й почув стишені голоси. Жаринка недокурка описала дугу в темряві й зникла, дві тіні злилися в одну, чийсь голос прошепотів: «Не треба».

Начеб Маґдин голос, та я не був певний. Інший щось відповів, годі було розібрати слова, тільки тон здався жалібним і ображеним. Потім долинули приглушені звуки кроків, хряснули, зачиняючись, двері.

Сп'яніння тиснуло зсередини на скроні. Вестьой простирався переді мною темний і тихий, чужий світ, повний незнайомих людей і невідомих історій. Нараз ідея приїхати сюди озброєним лише пожовклими від часу документами, сподіваючись на розкриття таємниць днів минулих, видалася мені безнадійною затією. Я зачинив вікно і ліг спати.

Посеред ночі прокинувся, мов від удару. Кілька секунд почувався цілком дезорієнтованим, ніяк не міг збагнути, де я. Увімкнув лампу на нічному столику, побачив квітчасті шпалери на стінах, світлі ґардини на вікні й згадав, що я на Вестьой. Знову вимкнув світло, але заснути вже не зміг. Перед очима проходила процесія знайомих облич. Ульв Ґарман був серед них, і Ганс Міккельсен з нікельованим пістолетом у руці. Зринуло побите лице Ґерд Ґарсгол, а тоді — Мортен Олешер на тлі синього неба. Усі вони напхалися мені до голови, доки я спав, а тепер я не міг їх позбутися, вони витанцьовували в моєму мозку, схожі на без тілесних привидів, застерігаючи перед прийдешніми нещастями й катастрофами. Я вовтузився під ковдрою, намагався звернути думки в інший напрям. Змушував себе думати про Маґду. Згадував її дрібний сміх, веснівки на носі, звабні уста. І важкість в усьому тілі від доторку її долоні. Подумки я стискав її в обіймах, утікав від всіх примар, тривог і важких споминів у тепло й розкіш її плоті.

Уранці підтвердилися мої підозри з минулого вечора. Карта й світлини острова були зроблені двадцять п'ять років тому, відтоді відбулося багато змін. Чимало хуторів, маленьких, злиденних господарств, які ніколи не приносили великих прибутків, залишилися, видно, без власників, бо молоде покоління ставило зовсім інші вимоги до життя й плекало інші надії, ніж їхні батьки. Поступово пасовиська й ниви заросли бур'янами. Сонце, вітер і дощ облущили фарбу зі старих будівель. Руїна святкувала перемогу.

Я брів між занедбаними хатами, шукаючи місце злочину. Місце, де колись було вбито молоду дівчину.

Того вечора, коли загинула Сірі, Арона бачила недавно одружена пара. Молодята гуляли островом. Арон вигулькнув з-поміж дерев невеликого гайочка. Обидва свідки стверджували, що його поведінка видалася їм дивною. Він ніби боявся, що хтось його побачить, розповідали вони, озирався навколо, був сторожкий, а, помітивши їх, знову пірнув у лісок і зник з очей. Тіло Сірі знайшли по інший бік лісочка. На думку судмедекспертів, настання смерті збігалося у часі з появою Арона на узліссі.

Майже заросла камениста стежина звертала ліворуч. Я зупинився в нерішучості, знову звірився за картою. Коли підвів очі, переді мною стояв якийсь чоловік. Мабуть, тихо ступав, бо я не почув його кроків.

— Заблукали? — запитав він. — То не біда. На нашому острові не так вже й багато доріг.

То був той старий чоловік, якого я зустрів у крамниці минулого дня. Одягнений у той же зелений комбінезон і високі коричневі рибацькі чоботи. На голові мав червону кепку з рекламою якоїсь тракторної фірми. Я похитав головою, усміхнувся, згорнув карту й поклав її до кишені.