Ці свої думки я теж згадаю, але значно пізніше. Я повернувся до судової зали. До гнітючої задухи, до прискіпливих запитань Ульва Ґармана, до нестерпно занудливого, як я й передбачав, свідка-ревізора.

— Мені вже досить цих спізнень, — не приховував роздратування суддя Стенерсен наступного ранку.

Стенерсен мав м'який і терплячий характер, тож я собі подумав, чи не гаряч спричинилася до того, що всі, немов показилися. Тривала спека так всоталася у товстезні мури будівлі суду, що різниця між відносно прохолодним ранішнім повітрям і задухою приміщення була разючою.

Ульв Ґарман глянув на суддю.

— Даруйте, Ваша честь, я його викликав до суду. Не привозити ж мені кожного свідка особисто…

— Гм, — хмикнув суддя. — Може, зателефонуйте йому… як звати свідка, пане прокуроре?

— Німан. Ґустав Німан, бухгалтер підсудного.

— Ага. Спробуйте його розшукати. Суд не має наміру сидіти тут, склавши руки! — Стенерсен підвівся і так рвучко вийшов з зали, що двоє інших суддів аж за кілька секунд отямилися і кинулися йому навздогін.

Я перекинув мантію через стілець і рушив до кімнати помічників суддів. Там зазвичай можна було випити кави.

— Привіт, Мікаелю, — привітався Тофте. — Як справи?

Я стенув плечима.

— З біса тягнеться…

Ми випили кави в комфортній мовчанці. Крізь двері до сусідньої кімнати долітав голос прокурора, і, хоч я не міг розрізнити слів, голос не видався мені надто лагідним. Я тицьнув великим пальцем у напрямку зачинених дверей.

— Що з Ґарманом?

— Не може розшукати свого свідка.

— Знову транспортний корок?

— Хтозна. Якщо тільки твій клієнт чогось не утнув…

Я заперечно похитав головою.

— Він не аж такий дурний.

— Гадаєш? — з сумнівом у голосі запитав Тофте, який ледь не все своє життя пропрацював у поліції, перш ніж стати судовим службовцем. — Хіба для злочинців існують обмеження їхньої глупоти?

Ґустав Німан зник. Він не відповідав на телефонні дзвінки, не відчиняв дверей, а коли прокурор Ґарман наказав поліцейському патрулеві виламати двері, будинок виявився порожнім.

— Скидається на те, що він зібрав речі й поїхав з дому, — повідомив Ґарман, коли знову розпочалося судове засідання. — Важко сказати напевне…

— Що ви маєте на увазі, пане прокуроре? — запитав суддя.

— Одежні шафи відчинені, всюди валяється одяг, ніби чоловік поспіхом пакував валізи, але хтозна, як було насправді. Не виключені й інші варіанти…

— Наприклад?

— Німан є головним фігурантом у справі. Очевидно, що його відсутність на руку підсудному. Ми не можемо ігнорувати можливість заподіяти йому шкоду.

Я зірвався зі стільця, ще Ґарман і речення не закінчив.

— Ваша честь, я протестую! Це безпідставні звинувачення. Натяки на причетність мого клієнта до зникнення свідка не витримують жодної критики.

— Так-так, пане адвокате, усе гаразд. А вас, пане прокуроре, прошу утриматись від домислів.

— Слухаюсь, Ваша честь. Мені шкода… — пробубонів Ґарман.

Однак вдоволена складка навколо його уст свідчила, що насправді йому анітрохи не шкода.

— То що тепер, пане прокуроре? Продовжимо з іншими свідками, доки ви шукаєте Ґустава Німана?

Ґарман похитав головою.

— Ні, Ваша честь. Він, як уже мовилося, головний свідок у справі. Немає сенсу вислуховувати інших свідків без його свідчення.

Майже чутно було, як Стенерсен зітхнув.

— Гаразд, прокуроре. Отож нема іншої ради, як зачекати, доки з'явиться свідок.

— Нам потрібний ордер на затримання Ґустава Німана, пане суддя.

— Так, звісно, — знову зітхання. — Сподіваюся, усе це не займе надто багато часу…

Грек лише похитав головою.

— Навіть не уявляю, Бренне, — а, помітивши мій допитливий погляд, додав: — Чесно кажучи, зникнення Німана не має до мене жодного стосунку.

Він почувався невимушено і здавався щирим, але Ганс Міккельсен купу людей надурив на своєму віку, і я знав, що обманюю сам себе, гадаючи, ніби зможу щось відчитати в його очах чи міміці обличчя.

Пішки до контори менше ста метрів. Я перетнув площу перед будівлею суду, повернув за квітковою крамницею на куті вулиць і потрапив у маленький, короткий провулок, де й була моя контора. У самому низу вулички вигравали на гладкій морській поверхні спокусливі блищики, вітрильники погойдувалися біля причалу. Я проминув крихітну крамничку потішних дрібничок, яка тут ще з часів мого дитинства — справжнє ельдорадо причіпних кумедних носів, сверблячого порошку, подушок, що пукають, сигарет-обманок. Через два будинкові під'їзди — мій під'їзд з табличкою Адвокати Рюд, Ула, Бренне&Со. Зовсім нова латунна табличка, ще блискуча й сяюча. Фінн Рюд заснував фірму, але рік тому вийшов на пенсію. Петер Ула ще в розквіті сил. Він не лише мій колега по роботі, а й найближчий друг. Ми знаємося багато років, зі студентської лави. Це він кілька років тому вмовив мене покінчити з життям самотнього вовка і стати його партнером у фірмі. То був вдалий хід. Останніми роками ми стабільно і впевнено розширювали нашу діяльність. Нові клієнти йшли потоком, постійно доводилося збільшувати штат юристів, ми зуміли стати найпрестижнішою адвокатською конторою у цьому місті. Торік ми навіть взяли двох нових партнерів і додали в назві фірми «&Со». Обидва правники були молодими, старанними, енергійними й амбіційними.

Коли я увійшов до приймальні, один з них, Ганс Улав Тунґесвік, стояв, схилившись над стійкою рецепції. За стійкою сиділа Єва, м'яка й по-материнському добра. Вона працювала в нас ще до моєї появи, давала всьому лад. Тепер її щоки палахкотіли рум'янцем, а замість звичного щирого усміху — стримано стулені уста.

— Доброго дня! — привітався я. — Що таке? Щось трапилося?

— Та ні, нічого не трапилося, — відповів Ганс Улав. — Я лише нагадую Єві, що години роботи обов'язкові для всіх..

— Зайди до мене на хвилинку, Гансе Улаве, — кинув я на ходу.

У моєму кабінеті було неприбрано й спекотно. За останні два тижні я сюди майже не заглядав, у застояному повітрі тхнуло пилюкою. Я відчинив нарозтвір вікно і впустив досередини літо з запахами викидних газів та розігрітого сонцем асфальту, шум вулиці, ячання чайок, крикливі голоси туристів. А тоді обернувся до Ганса Улава.

— Що то було?

Той здвигнув плечима.

— Єва постійно спізнюється на роботу…

— І?

— Сьогодні вона прийшла о пів на дев'яту, а мала прийти на восьму. Я маю купу роботи, натомість мусив сидіти на телефоні — було до дідька дзвінків! Тож я вирішив трохи її приструнчити.

— У Єви дитина-каліка…

— Так, я знаю. То й що? Мала б прилаштуватися до обставин…

Я пропустив повз вуха його ледь агресивний тон.

— У неї дитина-каліка, — повторив він знову. — Іноді ранку не вистачає. Не часто, але час до часу, буває, спізнюється. Так триває вже десять років. Вона завжди надолужує згаяне, і ми завжди з розумінням до цього ставилися. Вважай, що фірма уклала з Євою мовчазну угоду…

— Я… — розгублено затнувся Ганс Улав. — Мені ніхто про це не казав…

— А ти й не питав. Скільки часу ти вже тут працюєш?

— Е-е… п'ять місяців. Скоро шість буде.

— Ото власне… Не так довго. Єва тобі в матері годиться. Вона вправний секретар і чудова людина, берегиня цієї контори, завжди такою була. Раджу зачекати років зо два, найменше, перш ніж починати когось приструнчувати. А ще раджу, перш ніж роззявляти на когось рота, спершу запитай мене або Петера, інакше партнером тобі не бути.

Обличчя Ганса Улава вкрилося гарячковими червоними плямами, чи то від злості, чи ніяковості — не знаю. Він потягнув пальцем за сніжно-білий комірець сорочки, ніби той раптом став йому затісний.

— Послухай-но, Гансе Улаве, ти добрий адвокат, вмієш давати раду з клієнтами, вмієш заробляти гроші. Тому й став нашим партнером, але це ще не означає, ніби ти всі розуми поїв. Отаке, як щойно з Євою, зайве. Цим поваги не зажити, навіть, якщо тобі так здавалося. І не дивися ображено, ліпше прислухайся до моїх слів. Хай тобі це стане научкою, окей?