Молодик кивнув, промимрив щось схоже на визнання моєї рації і вийшов за двері. За півроку я пізнав Ганса Улава з іншого боку. Партнерство не пішло йому на користь. Він не терпів критики, його вже встигли незлюбити і помічники адвокатів, і офісний персонал. Я важко зітхнув, підвівся, щоб навідатися до Петера.
Він слухав мене на піввуха, а з того, як неспокійно шугав очима по кімнаті, я помітив його нетерплячку. Дуже скоро він мене урвав:
— Я не маю на це часу, Мікаелю!
— То ти вважаєш цілком прийнятним, якщо один з наших партнерів позбавлений навичок спілкування та співчуття, наче якийсь бабак?
— Усе внормується, Мікаелю. Ганс Улав молодий і недосвідчений. Ми теж такими були…
— Але ми ніколи не були самовпевненими гівнюками!
— Що?
— Окей, може, в деяких ситуаціях, але не в своєму колективі. Я принаймні ніколи не відчував потреби вивищитися коштом підлеглих.
— Гаразд. Виговорився… — з приреченим виглядом мовив Петер.
Раптом я завважив, який він має змарнілий вигляд. Нездорова сіризна на обличчі, мішки під очима, відвисле підборіддя робили його старшим і буркотливішим за того Петера, якого я знав і любив раніше.
— Наша фірма котиться в пекло, Петере. Цей молодик — лайно. А Стейнар Крукен…
— Що не так з Крукеном? Обидва новачки тобі не пасують?
— Стейнар формаліст, бюрократ, вузьколобий жевжик, без краплини червоної крові в жилах. Він мав би бути ревізором, та аж ніяк не адвокатом. І ти, Петере, знаєш, що це правда…
— Не ти, Мікаелю, а вони обидва тягнуть на собі відповідальність за діяльність фірми. Вони розвантажили мене, хоч трохи звільнили мені руки, чого б ніколи не зробив ти.
— Не всі вроджені адміністратори, — пробурмотів я.
— Не всі готові брати на себе відповідальність, Мікаелю. До того ж, не я, а ти відмовив Сюнне торік…
Удар поцілив.
— Що відбувається, Петере? З тобою неможливо розмовляти. Коли востаннє ми стрічалися за пивом?
Петер навіть голови не підвів, відмахнувся рукою від мене:
— Мені треба працювати, Мікаелю…
У моєму кабінеті стало ще задушливіше. Сорочка прилипла до тіла, під пахвами розповзлися темні кола від поту. Я зітхнув, уявивши смак холодного пива й освіжну морську купіль. Раптом перед очима постало витончене, інтелігентне обличчя Сюнне, струнка, трішки незграбна, та все ж елегантна постать — мені її бракувало. І враз сяйнуло до голови, що я не тішуся ранішнім приходом на роботу. Ця фірма, співвласником якої я був, непомітно перестала бути затишним місцем, і це боляче мене діткнуло.
Розділ З
Ґустав Німан, здавалося, ось-ось розтане. Краплини поту цяпали з-під волосся, стікали чолом, скраплювалися на верхній губі, котилися на комір сорочки — чоловік, буквально, розчинявся. То була, якщо я не помилявся, неймовірно налякана людина.
Німана арештували на летовищі напередодні ввечері з валізою, повною грошей. Він саме збирався сідати на літак до Лондона, у кишені мав квитка в один бік до Бангкоку. Двоє службовців в однострої привели його вранці до суду. На запитання судді, чому він не з'явився на засідання минулого дня, Німан, потупивши погляд у стільницю стола, відповів, що забув. Від такої відповіді суддя Стенерсен отетерів.
Допит у такому керунку тривав до самого обіду. Ґустав Німан або тупо мовчав, або ж торочив щось геть безглузде. За кілька годин уже й сам Ульв Ґарман спітнів і втомився.
— Поговорімо про нічний клуб Зебра, пане Німан, — запропонував він.
Німан мовчки втупився у стіл перед собою.
— Що ви знаєте про власників клубу?
— Нічого.
— Торік другого грудня на допиті в поліції ви назвали Ганса Міккельсена фактичним власником клубу.
Мовчання.
— Пригадуєте свої слова?
— Ні.
— Гадаєте, у поліції це вигадали?
— Не знаю.
— Не знаєте? Сподіваюсь, ви пам'ятаєте про сам допит? То як, пам'ятаєте?
— Так.
— А як пояснити цей підпис? — Ґарман підійшов до свідка й поклав протокол допиту перед ним на стіл. — Ваш підпис?
— Так.
— То навіщо ви підписалися під протоколом, якщо не казали того, про що там написано?
— Не знаю.
Ґарман важко, по-театральному, зітхнув і, продовжуючи тираду, повернувся до присяжних:
— Усе це трохи дивно виглядає. Може, існує якась особлива причина вашої відмови від попередніх свідчень?
— Ні.
— Ви чогось боїтеся? Хтось вам погрожував?
— Ні.
— Пробачте, що ви сказали? Говоріть голосніше, пане Німан. Вас ледве чутно!
— Ні.
— Ніхто вам не погрожував?
Мовчання.
Ульв Ґарман стояв перед свідком, та дивився він не на Ґустава Німана, ніхто в залі на нього не дивився. Усі погляди були прикуті до Ганса Міккельсена.
Грек, зазвичай холодний і незворушний, завважив ці погляди і відразу збагнув, що вони означають. На моє превелике здивування, його око мимовільно сіпнулося, шия над комірцем сорочки ледь почервоніла.
— Що… — стрепенувся він. — Я нічого не маю спільного…
— Прошу перерви, ваша честь, — втрутився я.
— Не заперечую, та навряд чи вона допоможе…
Я чекав, що й після перерви прокурор вестиме допит у тій же манері, але Ульв Ґарман зумів цього разу захопити мене зненацька.
— Забудьмо на мить про поліційні допити, — почав він, і Ґустав Німан глянув на нього з такою надією, як дивиться пес на господаря, сподіваючись, що його вже достатньо бито. — Мене цікавить щось зовсім інше.
— Що?
— Ви неодружений, чи не так?
— Саме так, — це вже була хоч якась твердь під ногами, голос Німана зміцнів, окріпнув.
— Отож, мешкаєте сам?
— Так.
— Але маєте наречену?
Німанові наче хто ляпаса дав по щоці, я бачив, як він здригнувся.
— Дайте, будьте ласкаві, відповідь, пане Німан. Це ж неважке запитання?
У відповідь — мовчання.
— Гаразд, дозвольте вам трохи допомогти. Чи правда, що ви маєте близькі стосунки з Ґерд Ґарсгол?
— Як?…
Я ледь не зірвався з місця.
— Даруйте, пане прокуроре, до чого тут це? Не бачу жодного взаємозв'язку. До того ж, у моїх паперах не значиться особа на ім'я Ґерд Ґарсгол. Ви постійно вносите якісь нові й невідомі мені елементи…
Суддя не підтримав мого протесту, лише запитально глянув на прокурора. Ульв Ґарман цілковито ігнорував мене, звертаючись винятково до судді:
— Я розумію, що це не має прямої дотичності до нашої справи, але той факт, що свідок намагався втекти з країни й відверто не бажає казати правду, змусив нас копнути трохи глибше. З'ясувалося, що свідок перебував у близьких стосунках з такою собі Ґерд Ґарсгол.
— І як цей факт стосується справи? — я ніяк не міг допустити такої ігнорації, дозволити, щоб бесіда велася лише між двома гравцями, суддею та прокурором.
— Гаразд, адвокате Бренне, я поясню. За два дні до свідчення Ґустава Німана в суді, на Ґерд Ґарсгол напали й жорстоко побили у власному помешканні. Прокуратура має усі підстави підозрювати, що напад не був випадковим. Ми вбачаємо очевидний взаємозв'язок між нападом і несподіваним бажанням свідка покинути країну.
— Доволі спекулятивний висновок, — мовив я, намагаючись втримати в руках хоч якусь ініціативу, попри відчуття раптової слабкості всередині. — Може, будемо дотримуватися фактів, пане прокуроре?
Ґарман пересмикнув плечем.
— Звісно, пане адвокате, — погодився він і додав: — Та навіть поліції дозволено висувати версії. Крім того, два плюс два завжди дає в результаті чотири…
— Оголошую перерву, щоб адвокат Бренне зміг ознайомитися з вашими новими слідчими матеріалами стосовно нападу, — вирішив суддя. — Хоча прокурор мав подбати про це заздалегідь. І начувайтеся, пане прокуроре, якщо в моєму суді ще раз трапиться подібне…
— Так, ваша честь, — покірно схилив голову Ґарман.
— Цить! — шикнув я на Грека, який вже бозна вкотре намагався про щось мене запитати. — Дай дочитати!