Я, мов у лихоманці, перебігав очима документи. Поволі в моїй голові почала вимальовуватися картина того, що трапилося. Я збагнув, чому Німан так нагально вирішив порвати зі своєю злочинною кар'єрою і про все розповісти поліції. Його пошуки Бога увінчалися успіхом. А ще він знайшов Ґерд Ґарсгол. То була, судячи зі світлин, сіра мишка, жінка з дуже невиразною зовнішністю, трохи пухкенька, не надто інтелігентна з виду, та все ж було в її обличчі щось щире і привабливе.

Поліції вона розповіла, що познайомилася з Ґуставом Німаном, граючи в бінґо — розпачлива спроба незаміжньої жінки впіймати останній шанс. Обоє були самотніми, боязкими й нерішучими, мабуть, ніколи б не відважились навіть заговорити між собою, якби не Ґерд Ґарсгол. Закінчивши гру, жінка, витягала з торбинки шаль, потягнула заразом і гаманця. Ґустав Німан це бачив, не довго думаючи, підібрав гаманець з долівки й кинувся їй навздогін.

— Ви… ви загубили ось… — пробелькотів він, і з цього почалося його нове життя.

Він провів її додому, і, на великий подив обох, розмовлялося їм легко й невимушено. Наступного сеансу гри в бінґо Ґустав розшукав Ґерд серед гравців, а в перерві набрався сміливості підійти й заговорити. За місяць вона його поцілувала. Ще через місяць він попросив її руки. Коли ж вона дала згоду, він розплакався і все розповів їй про свої оборудки з Греком: як він давав лад грошовим потокам Грека з усіх кінців світу, отриманим злочинним шляхом, як організовував купівлю законного бізнесу для відмивання нечесно зароблених коштів — геть усе розповів, зізнався в усіх своїх гріхах, ридаючи й сьорбаючи носом. Ґерд Ґарсгол слухала його заворожено. Жінка була приголомшена, але вона кохала Ґустава Німана і знайшла вихід з ситуації. Ґерд вже не вперше просила Ґустава піти разом з нею на молитву до маленької церковної громади, до якої належала сама. Ґустав завжди відмовлявся, та цього разу вона виявила більше наполегливості, і він, зрозпачений та схвильований, піддався на її вмовляння.

Там Ґустав віднайшов Бога. Через пастора Ґейрмюнна Берґайма Бог подав йому виразний знак, що він має зробити, аби очиститися від гріхів. Тому Ґустав і подзвонив у двері начальника поліції…

— Чорти б його вхопили! — вигукнув Грек, коли я виклав йому коротку версію прочитаного. — Ґустав богомільний? Ото дідько!

— Ти цього не знав?

Грек похитав головою з начеб щирим здивуванням на обличчі.

— Але ти знав про Ґерд Ґарсгол?

— Та де там! Ніколи про неї не чув!

— Однак, як тут пишуть, хтось таки провідав її удома й добряче віддухопелив. Зламана рука, вивихнуте плече, сильний струс мозку й нова зовнішність.

Я простягнув Грекові світлину абсолютно непізнаваної Ґерд Ґарсгол. Заплилі очі, потріскані уста, обличчя у порізах, саднах і синцях. Той байдуже глянув, здвигнув плечима.

— Не маю ані найменшого уявлення, хто б таке міг зробити.

— Гадаєш, то була випадковість?

— Цілком ймовірно…

— Ніхто в цілому світі в таке не повірить.

Грек зиркнув на мене.

— І ти не повіриш, Бренне? Ти ж мій адвокат!

Я пропустив його слова повз вуха. Навіть адвокати мають право на сумніви, і, як сказав прокурор, два плюс два — завжди чотири.

Коли Німан знову зайняв місце свідка, мав він вигляд людини, яка втратила будь-яку надію на спасіння, і на небі, і на землі. На запитання прокурора, він підтвердив свої близькі стосунки з Ґерд Ґарсгол.

— І ви знали, що її побили?

Німан кивнув.

— Мені зателефонували з лікарні.

— Ви провідували її?

— Так.

— Як вона почувається?

— Зле.

— Дуже їй дісталося?

— Еге ж.

Прокурор кахикнув, обернувся до присяжних, обвів їх довгим поглядом, ніби переконатися, чи уважно вони слухають.

— Вона розповіла, чому на неї напали?

— Не розумію…

— Ну, нічого ж не вкрали, отже, то не був звичайний грабунок. Мені цікаво, чи нападник чогось не сказав Ґерд Ґарсгол, що могло б пролити світло на причину нападу.

— Ні… але…

— Що — але?

— Вона знала… ми обоє знали… То було попередження.

— Попередження? Про що?

— Мовчати…

— Маєте на увазі, попередження не свідчити в цій справі?

— Так. Я не хотів… я боявся, щоб чогось гіршого не сталося з Ґерд.

Я мав щось зробити, не міг залишити висловлювання Німана без спростування. Та недобрі передчуття гризли мене, коли я підвівся і попросив слова.

— Ви кажете, що знали… обоє знали, чим був той напад… попередженням.

— Так.

— Хтось погрожував вам, вербально чи фізично?

— Ні.

— Письмово? Ви одержували письмові погрози або ж засторога не свідчити?

— Ні, — похитав головою Німан.

— Може, Ґерд одержувала?

Німан знову заперечно похитав головою.

— Ні, наскільки я знаю… Ні, їй теж не погрожували.

— Навіть тоді, як побили? Нападник хоч щось сказав?

— Ні. Вона б розповіла…

— Отож, кажучи, ніби знали, що то було попередженням, ви не зовсім коректно висловлюєтесь. Так?

— Я не дуже розумію, що ви маєте на увазі…

— Я маю на увазі, що ви чи, хай там, Ґерд нічогісінько не знали. Те, що називаєте знаттям, усього лиш гіпотеза, здогад, не підтверджений незаперечними фактами.

Ґустав Німан дивився на мене сумними карими очима, наче маленький цуцик. Не було в його погляді ні агресії, ані зверхності, він лише стенув плечима й мовив:

— Цілком можливо. Але чим іще це могло бути, якщо не засторогою? Я не розумію…

Я сів, раптом мені забракло сил вести далі допит. Я бачив капосний усміх прокурора, допитливі погляди присяжних з-під насуплених брів і знав — Ґустав Німан уголос вимовив те, що було в усіх на думці. А чим іще це могло бути?

Коли прокурор знову перебрав ініціативу в допиті, я ніяк не міг зосередитися. Німан стомився усе заперечувати, шило й так вилізло з мішка. Йому вже нічого було втрачати, і він виклав своє зізнання, як це раніше зробив у поліції. Чоловік говорив глухим голосом, потупивши погляд у стіл. Що далі він говорив, то нижче опускалися плечі в Грека. Нашою єдиною надією було посіяти сумнів щодо мотивів вчинку й достовірності слів Ґустава Німана, але я вже й сам себе не міг довше переконувати, що це вдасться. І винен у цьому сам Грек. Усередині мене наростав гнів на нього за те, що він наробив. Напад на Ґерд Ґарсгол був нерозважним вчинком, який майже гарантовано мав ударити рикошетом по ньому ж.

Я глянув на Грека, не йняв віри, що він міг бути таким недотепою, та згадав зауваження одного з суддівських помічників день перед тим, мовляв, недоумкуватість злочинців не має меж. Той помічник знав це з власного чималого життєвого досвіду. Грек, відчувши мій погляд, підвів голову. Він розвів руками, що мало б означати здивування. Я демонстративно відвернувся.

Під кінець дня Уль Ґарман ще й до половини допиту не дійшов. Не було жодних сумнівів, що й весь наступний день піде на цього свідка. Після ранішніх драматичних подій суд знову впав у сплячку, перейшовши до млявого перегляду рахунків, грошових переказів, трансакцій. У присяжних з'явився порожній, отупілий вираз облич, що сигналізувало про їхню знудженість і втому. Мій єдиний шанс виграти цю справу — приспати присяжних, подумалося мені.

Щось відволікло увагу прокурора, він зашпортався у словах і, зрештою, зовсім замовк. Я простежив за його поглядом. У глибині судової зали, під високими арочними вікнами, стояв поліцейський і жваво жестикулював.

— Пане прокуроре? — суддя теж немов стрепенувся зі сну, коли Ґарман замовк.

— Е-е… Ваша честь, хай суд вибачить мені, але, здається, поліція має щось мені повідомити…

Стенерсен ледь змахнув рукою, виражаючи тим рухом і нетерплячку, і роздратування.

— Хай уже…

Черевики прокурора процокотіли паркетом. Ґарман схопив поліцейського за руку, потягнув за собою далі від присяжних та публіки. Вони довго шепотілися. Ульв Ґарман, високий та кремезний, нависав над значно меншим на зріст молодим поліцейським, який, вочевидь, багато чого мав оповісти. Тільки іноді Ґарман уривав його монолог запитаннями й лише раз повернув голову, глянув просто на мене. В його очах промайнуло, здавалося, незмірне здивування. Здивування і ще щось, чого я не зумів витлумачити, але це щось звело судомою живіт. Ніби змія згорнулася і сторожко підвела голову — одвічна адвокатська параноя.