— У нашій в'язниці ви дуже багатьох знаєте, — пояснив він. — І тих, що сидять, і тих, що за ними наглядають. Ми подумали, ліпше буде і для вас, і для справи, якщо сидітимете деінде.

Потім він заснув. Я дивився в ілюмінатор. Коли злітали, бачив від собою рідне місто. Воно ставало дедалі меншим, і раптом зовсім зникло за хмарами, які огорнули літак. Ніби весь мій світ, усе, що я знав, усе, чим я жив, зникло…

Чотири тижні. Ніби й не так довго. Воно й, справді, недовго, принаймні не вічність. Але в тюрмі чотири тижні тягнуться безконечно.

Усе моє життя було суцільною гонитвою. Я поспішав з однієї зустрічі на іншу, біг з одного судового засідання на наступне, завжди зайнятий, завжди в русі. Часу ніколи не вистачало. Він збігав надто швидко, його постійно бракувало, аж доки одного чудового дня у судовій залі Ульв Ґарман повернувся до мене обличчям і назвав моє ім'я. Тоді моє життя зупинилося, мов укопане. І час, який досі нестримно мчав, наче річка з-під скреслої криги навесні, теж зупинився. Навіть одна лише хвилина може бути нестерпно довгою у в'язниці.

Я міг лежати на нарах, дивлячись у стелю. Потім автоматичним, звичним з минулого життя порухом руки глянути на годинника, а тоді опустити охлялу руку, покласти вздовж тіла і знову втупитися у стелю. Лежав так довго, ні про що не думаючи, перш ніж знову глянути на годинника. Минула одна хвилина…

Хотілося кричати.

Час ніби набув матеріальної субстанції і тепер чинив опір, крізь нього важко було просуватися. Наче крізь воду. Однаково, що біг у воді.

Я сидів під арештом з забороною листування і спілкування. Це означало повну ізоляцію двадцять чотири години на добу, жодного людського контакту, за винятком принагідного обміну кількома реченнями з наглядачами. Я часто спав, але сон був короткий. За годину-дві знову прокидався. Мокрий від поту, з тривогою у душі. Ніколи не пам'ятав своїх снів, та воно й на добре.

Від тюремної їжі мене вернуло, але, хоч їжа й застрягала в горлі, я, борючись з нудотою, змушував себе трохи попоїсти. У дзеркалі бачив, як чахну. Як западають щоки й з кожним днем дедалі темнішають кола під очима. Але я уникав дзеркала. Я не знав істоти, що дивилася на мене звідти. Незнайоме обличчя з лихоманним поглядом людини, яка втратила опертя в житті. Мене це лякало.

Щоденні прогулянки були єдиною розривкою у глухій монотонності. День у день я невтомно крокував туди й сюди вузенькою асфальтованою доріжкою, затисненою між будівлею в'язниці й чотириметровим бетонним муром. У погожі дні верхню частину коротшої стіни муру осявало сонце, сірий тиньк теплів і золотився. Упродовж години, відведеної на прогулянку, я спостерігав, як сутінь поступалася перед світлом, як сонце, посуваючись щораз нижче, витісняло тінь, але так ніколи й не сягало тюремного подвір'я.

Рюне Сейм провідав мене аж за шість днів. Коли він з'явився, я розлютився не на жарт.

— Де тебе носить? — рявкнув я, але він тільки здивовано глянув на мене, ніби не розуміючи, про що це я.

— Тобто?

— Я цілу вічність чекав на тебе. Ти ж єдиний, хто має право мене відвідувати…

— Не минуло ще й тижня, як ми бачилися, Мікаелю. Це ж зовсім недовго. Я вів справу в апеляційному суді минулого тижня, потім були вихідні. У вихідні, наскільки це можливо, я намагаюся відпочивати. Ти ж знаєш, як воно є…

Та я вже не знав… Минуло трохи більше тижня з дня мого арешту, однак його слова вже видавалися мені чужими. Захист в апеляційному суді. Вихідні. То був інший світ.

— Так, звичайно, — озвався я, потупивши погляд. — Вибач. Я просто став… час тягнеться тут дуже поволі.

Рюне прискіпливо глянув на мене.

— Як ти почуваєшся, Мікаелю?

— Нормально.

— Я б не сказав… Схуд, маєш втомлений вигляд. Ти розмовляв з тюремним лікарем?

— У цьому немає потреби. Я чудово даю собі раду, Рюне. Як просувається моя справа? Є якісь зрушення?

Рюне похитав головою.

— Незначні, Мікаелю. Тобі ж знайома слідча кухня. Спершу закипає справжнє пекло, усі квапляться, женуть, усе робиться нараз, а потім, коли підозрюваний надійно запроторений за ґрати, ніби надувна кулька здувається — усе застопорюється.

— Це я знаю, — кивнув я. — То так нічого й не відбувається?

— Щось таки відбулося, — Рюне знічено кахикнув. — Мортен Олешер додав ще деякі подробиці до свого зізнання: описав одяг, у якому ти був на пробіжці того вечора, коли він, начеб, одержав від тебе замовлення. Білі кросівки. Блакитні спортивні плани. Червона футболка з білим логотипом на грудях, щоправда, він не пригадує самого логотипу…

Рюне вичікувально дивився на мене. Я судомно ковтнув слину.

— Це правда. Я завжди бігаю у цьому одязі.

— Гаразд. І ще одне. Він стверджує, ніби мав з тобою коротку телефонну розмову того дня, коли напав на Ґерд Ґарсгол. Ти, мовляв, давав йому останні настанови…

— Що за дурниці? Ясно, як білий день, я ніколи…

Щось у погляді Рюне змусило мене замовкнути на півслові.

— Поліція одержала роздруківку дзвінків з твого мобільного телефону. Ти таки мав розмову з Мортеном приблизно в той час, який він назвав.

— Що? Але… це неможливо!

Рюне простягнув мені роздруківку, тицьнув пальцем, де шукати.

— Ось поглянь. Вхідний дзвінок з номера, зареєстрованого на Мортена Олешера.

Я втупився в аркуш, але літери й цифри танцювали перед очима.

— Не розумію… — ледь видушив я з себе.

Якось, ще замолоду, я з одною подругою влаштував нічне купання. Невагомий і щасливий, піднявши руки, я дозволив тілу зануритися. Крізь товщу води бачив, як біло мерехтіло її тіло. Я поринув у воду лише на півметра, але відчув, як підводна течія засмоктує мене; ніби невидимий велетень м'яко вхопив за ноги й потягнув у темну глибінь. Я виборсався на поверхню, та ще й досі пам'ятаю відчуття паніки й безпорадності, які охопили мене тоді. Тепер я відчував те саме.

— Картина вимальовується кепська, Мікаелю. Тобі, можливо, варто подумати… бо ж з якоїсь причини ти телефонував. Отож треба, мабуть, тобі подумати, чи не подати чистосердечне зізнання заради пом'якшеного вироку…

Я витріщився на Сейма, немов на душевнохворого, і він збентежився від мого погляду.

— Сам знаєш, я мав тобі сказати… Як професійний захисник, я повинен дати слушну, на мою думку, пораду. Це не означає, ніби вважаю тебе винним. Та що я виправдовуюся, ти ж сам не раз бував у подібних ситуаціях…

Рюне Сейм мав рацію, але мені забракло сил пояснити йому, що для мене це мала втіха. Я сидів тепер по інший бік столу, нестямно боявся і потребував хоч якоїсь підпори. Його слова наче ляснули мене по обличчю.

— Я цього не робив, — тільки й мовив я.

— Гаразд, більше до цього не повертатимемося, — погодився Рюне.

Ми ще трохи поговорили про справу. Потім Рюне переповів мені новини й плітки з нашого правничого середовища. Я стримано усміхався там, де годилося, майже не слухаючи колеги. Мортен Олешер зумів достовірно описати мій одяг того святіванського вечора, хоч ми й не зустрічалися. І він телефонував мені в день нападу на Ґерд Ґарсгол. Я був ледь спроможний міркувати тверезо, але розумів одне: моя ситуація з розряду поганих перейшла в розряд катастрофічних.

Я підвівся, Рюне змовк на половині речення.

— Вибач, я щось недобре почуваюся… Гадаю, мені треба трохи полежати, — мовив я.

— Звичайно, Мікаелю, — поквапливо згодився Рюне, я ж завважив стурбованість у його карих очах. — Послухайся мене, поговори з лікарем. Гаразд? Ти маєш виснажений вигляд.

Я й був виснажений. Та зовсім не мав певності, чи лікар тут допоможе. Мені відразу поліпшає, коли скінчиться це жахіття.

Додому я прийшов посеред ночі, як тать. Минуло значно більше часу, ніж чотири тижні, відколи я востаннє заходив до власного дому. Літо минуло, з сусідських садків пахло спаленим опалим листям і вогкою землею, подовшали вечори. Я й радий був тому, не мав бажання потрапляти на очі сусідам, хотілося стати непомітним, невидимим, тінню серед тіней. Два з половиною місяці за ґратами посіяли в моїй душі боязкість, острах перед світом.