Присвячується Елізабет, яка завжди поруч,

і в скруті — теж.

Я розплющив очі й не міг збагнути, де я. Навколо зелено. Ряхтлива, сяйна, соковита зелень. І все наче в русі, немов увесь світ тремтів і мерехтів переді мною крихітними жовтими блищиками світла.

Я не відразу зміг зібрати докупи запахи і звуки. Пахощі теплої землі й трави. Ячання чайок, приглушений віддаллю веселий дитячий гамір. Літне повітря м'яко торкалося моєї шкіри. І тоді я згадав. Я лежав горілиць під великим буком, дивився, як ніжний легіт перебирає листям. Крізь густу крону пробивалися сонячні промені, спалахуючи в зелені наче дрібними коштовностями. Літо.

Я підвівся на лікті, озирнувся навколо, незграбно повертаючи голову, обважнілу від сну й випитого білого вина — онде в кошику неподалік виднілася майже порожня пляшка. Вино було літепле і млавке на смак, та все ж я його допив. Біля мене мала б лежати Карі, але її немає, лише сандалі гарно стоять рядочком. Я знову ліг. За кілька хвилин Карі з'явилася: я бачив, як вона ступала травою у сонячному промінні. Її волосся було мокре, а коли вона підійшла ближче, я помітив блискучі крапельки води на руках. Карі невеличка й струнка, але мені завжди здавалося, ніби вона пухкенька, просто одяг це приховує. Для мене вона була красунею, і я усміхнувся їй.

— Ти купалася, — мовив я.

— Годі й намагатися щось приховати від гострого ока адвоката! — засміялася Карі. — Щиросердечно зізнаюся — так, я купалася! Раджу й тобі! Купіль розкішна!

— Таке не для мене. Я купаюся лише в теплих краях. І без свідків… На жаль, не вмію плавати, ледь тримаюся на воді. Це принизливо.

— Вода не холодна — така свіженька, — Карі лягла поруч зі мною. — А ось це… холодніше, — мовила вона, підкотившись ближче й закинувши на мене руку і ногу.

Її шкіра була зимна, а мокрий купальник — наче лід. Мені аж подих перехопило від несподівано крижаного дотику до моєї нагрітої сонцем шкіри. Навіть її ніс і рот холодили виїмку під шиєю, та я зумів повестися, як справжній чоловік, — лежав непорушно, доки сонце й тепло мого тіла поволі зігріли нас.

Приємно було так лежати. Я заплющив очі, відчував її подих на шиї, вагу її тіла, м'яку важкість лона на литці, і на мене накотила така жага, тепла й розніжена, якої я вже давно не зазнавав. Вона помітила мою ерекцію, легенько притиснулася до мене. Мені ніяково було лежати отак, на виду в усіх, довелося перевернутись на живіт. Карі гладила мене по спині, ледь торкаючись пучками пальців. Я заплющив очі й знову заснув.

А коли прокинувся, тіні стали довшими, барви — пастельнішими й густішими. Карі прикрила мої плечі футболкою. Вона перевдягнулася у маленький топ і коротку білу спідничку. Сиділа, схрестивши ноги, читала газету. Я простягнув руку, торкнувся її. Вона підвела на мене очі й усміхнулася.

— Нарешті прокинувся.

Я лише кивнув.

— Ти проспав увесь день, Мікаелю, знаєш?

— Так. Це було розкішно.

— Гадаю, саме цього тобі й бракувало. Пригадуєш, коли ти востаннє мав вихідний? Мабуть, багато місяців тому…

Так воно й було. Останній рік злетів, мов одна мить, справи йшли конвеєром. Наркотики, насильство, ґвалтування, інцест і знову наркотики. Десь рік тому я виграв надзвичайно резонансну справу про вбивство, виграв феєрично. Газетникам дуже сподобалося. Уперше я зазнав на собі, що воно таке — лавина слави. Журналісти юрмились навколо мене. Якщо в одному виданні з'являлося інтерв'ю з портретом, то в усіх інших неодмінно теж. А тоді все покотилося само собою. Мене запрошували до участі в шоу-програмах на радіо й телебаченні. Газети просили коментарів про геть усе, що відбувалося у світі між небом і землею. Мене запрошували навіть на театральні прем'єри. А нові справи плинули потоком. Гроші — теж. Я осідлав хвилю і все ще гарцював на ній.

Сьогодні я вперше, за не знати й скільки часу, мав вихідний, і нараз відчув, який несамовито втомлений. Ніби рік прожив на самому лиш адреналіні та нервах, аж доки вичерпалися їхні запаси.

— Ти ще й схуд, Мікаелю. Занадто схуд…

Я перевернувся набік. На її чолі залягла маленька складка — так завжди бувало, коли вона думала; на очі звисала неслухняна гривка, яка попри всі старання Карі вперто не піддавалася ніяким укладкам.

— Та знаю, що працював забагато, Карі, — мовив я. — Але то був мій шанс утвердитися. Я мусив ним скористатися. Знаю, для тебе це теж було втомливо. Майже не залишалося часу нам удвох. Я майже не бував удома через постійні від'їзди.

— Я кохаю тебе, Мікаелю, — Карі серйозно глянула на мене. — Але… ну, так. Надто багато роботи й надто мало часу удвох.

— Скоро стане легше. Уже стає. Я трохи вгомонюся, не братиму все гамузом. Обиратиму ті справи, які мені будуть цікаві, а від інших відмовлятимуся. Скоро стане ліпше…

Карі глянула на мене, мовчки кивнула, але складка на її чолі не розгладилася.

Ми йшли, тримаючись за руки, вузькими, посипаними гравієм стежками, що в'юнилися попід деревами; дійшли до сходів, які зводили до самої води; замовили вечерю у ресторані на причалі з видом на фьорд. Після вечері сиділи, попиваючи пиво й милуючись морем. По інший бік фьорду виднілися у присмерку промислові будівлі й доки, зате на північному заході вода переливалася червоними і золотистими барвами у променях вечірнього сонця. Нерухому гладінь прорізали хіба піняві шлейфи у кільватері човнів.

— За два тижні, — озвався я. — За два тижні ми подамося з тобою у відпустку. Я вимкну мобільного телефона, не візьму з собою жодного аркуша. Тільки ми з тобою удвох!

Задзвонив мій мобільний. Він лежав відімкнений увесь день, я увімкнув його з трохи нечистим сумлінням. Глянув на Карі. Хай собі дзвонить, вирішив. За хвилину телефон задзвонив знову. Пронизливі дзвінки дратували відвідувачів, дехто почав обертатися. Довелося взяти слухавку.

Телефонувала Сюнне, моя помічниця. Юна, сумлінна й амбіційна. Голос її звучав трохи задихано від хвилювання.

— Чого ти, заради всіх святих, не береш слухавки, Мікаелю? Я дзвоню, дзвоню…

— У мене вихідний.

— Уже ні. Негайно приходь!

— Що трапилось?

— Пам'ятаєш убивство, яке сталося тут ранньою весною? Убили молоду дівчину? Справу ще назвали «справою Майї»?

— Так.

— Зателефонували з тюрми. Відповідач, Альвін Му, хоче змінити адвоката. Він хоче тебе. Мусиш прийти. Він чекає твого дзвінка.

Я важко зітхнув.

— Нічого я не мушу. Зателефонуй йому сама. Ти ж знаєш, що робити, Сюнне. Письмова вимога про зміну адвоката, лист до суду, копія поліції та попередньому адвокатові. Ти все чудово знаєш.

— Але…

— Якщо він хоче саме мене, то прийме такі умови. Зателефонуй йому, поясни процедуру. Скажи, що я відвідаю його, щойно одержу призначення.

Я аж ніби відчув у слухавці, як вона бере себе в руки.

— Гаразд, Мікаелю, гаразд. Я усе зроблю. Але…

— Так?

— Це проблемна справа, правда ж?

— Так, Сюнне, дуже проблемна.

Я якийсь час сидів, втупившись поглядом поперед себе, перш ніж вимкнув розмову. «Справа Майї» не сходила з газетних передовиць упродовж багатьох тижнів. Майя була дуже юною дівчинкою, тринадцяти-чотирнадцяти років. Її знайшли в заміській парковій зоні, зґвалтовану й дуже спотворену. За кілька тижнів поліція арештувала підозрюваного. Ось здебільшого й усе, що мені відомо. Хоч газети були скупі на подробиці, водно говорилося про надзвичайно жорстоке вбивство.

— Про що мова? — запитала Карі.

— «Справа Майї»… Відповідач просить мене стати його захисником.

— Потягнеш? — аж здригнулася Карі. — Та справа…

Я стенув плечима.

— Так, справа гнила, але дуже резонансна. Зрештою, це моя робота…