Я зітхнув і все розповів Карі. Лиш почав говорити, як слова бурхнули потоком, ніби тільки й чекали, аби їх випустили на волю. Карі мовчки слухала. Коли я замовк, вона ще трохи посиділа, пригублюючи вино, а тоді похитала головою.

— Не знаю, що й сказати, Мікаелю, — вона накрила мою руку своєю долонею. — Не дивно, що ти іноді ніби ціпенів. Це… це страхітлива історія. Я не знаю, що казати, і не знаю, що й думати про неї…

Я теж не знав. Тримаючись за руки, ми поволі брели розмореним від спеки містом до готелю. Розмовляли мало. Альвін та уособлене в ньому зло тінню залягли поміж нами. Але я радий був, що все розповів Карі.

Вечеряли ми біля мосту Ріальто. За столом розмовляли про щось геть стороннє, та раптом Карі повернулася до мене й запитала:

— Гадаєш, це правда? Те, що Альвін її убив?

— А навіщо він сказав оте?

Карі наморщила чоло.

— Бо він божевільний. Хворий. Йому здавалося, що це смішно. Бо він несповна розуму. Хтозна? Ти й сам казав, що він ненормальний. Але це не конче має робити його вбивцею…

Я поволі похитав головою.

— Припустімо, що ти маєш рацію. Так, Альвін не є нормальною людиною, і, звісно, може бути так, як ти кажеш, але я не вірю, — я підшукував потрібні слова. — Щось таке було… в його очах. І те, як він сказав, і усмішечка… Потім він ще й мені усміхнувся, я не казав? Ніби його все це забавляло. Звучить, можливо, по-дурному, але він ніби вилущився зі шкаралупи, я ніби вперше побачив його справжнього. Я побачив Зло.

Я знову похитав головою.

— Мені здається, він таки зробив це. Він убив Майю.

Карі дивилась мені просто в вічі, зі смутком у погляді.

— А ти, Мікаелю? Що ти? Що тепер робитимеш? Як почуватимешся після всього?

— Мабуть… винним. Це нераціонально, але я допоміг йому вийти на свободу. Я відчуваю вину. Я бачив обличчя Майїного батька. Я бачив, як перед моїми очима зламалася людина. Я відчуваю вину і лють. І не знаю, що з цим вдіяти.

— Іди в поліцію.

— Ні, це немає жодного сенсу. Альвін виправданий, і, щоб знову розпочати проти нього слідство, треба впіймати його на злочині, важчому за його останні слова. До того ж…

— Що?

— До того ж, я не знаю достеменно, чи він винен. Я не маю доказів. Лише його фраза і моя впевненість. Інтуїція. Якщо я з цим заявлюся до поліції, і преса довідається, що я… пішов супроти свого клієнта… лише богам відомо, що станеться з моєю кар'єрою…

— То де вихід? Пустиш все на самоплив?

Я на мить задумався.

— Ні! Боюся, я так не зможу. Це мене мучитиме решту мого життя. Гадаю, треба щось робити. Ось тільки не знаю, що саме…

Карі усміхнулася, я й не сподівався.

— Ні, на самоплив ти не пустиш. Я знаю тебе, Мікаелю Бренне, і знаю, що цієї справи ти так не покинеш. І знаєш що, Мікаелю? Я тебе кохаю! Ти щось обов'язково придумаєш. Але не сьогодні! Ліпше замовмо ще пляшку червоного вина! Що скажеш?

Ми не знайшли виходу з ситуації, я й далі не знав, що робити зі справою, та все ж відчув деяку полегшу. Ми замовили ще пляшку вина й випили її серед міських вогнів і туристів.

Двома днями пізніше ми приїхали до Міри, стародавнього міста на суходолі, за кілька десятків кілометрів на захід від Венеції. Гуляли понад річкою, яка поволі котила свої темні води до моря, понад плесом, вкритим квітковим пилком і листям прадавніх верб, навислих над водою. Старі будинки на протилежному березі нагадували вілли римських часів — велетенські, але обдерті й занехаяні, з вицвілим та облупленим тиньком колись пастельних тонів. Однак ветхість лиш додавала їм шарму старовини і ще більше гідності.

Вілли були схожі на літніх жінок, на обличчях яких довге життя залишило глибокий слід, але не стерло колишньої вроди.

Карі усміхнулася.

— Це, мабуть, найгарніше з усіх місць на світі, що я досі бачила!

Ми їли морозиво в маленькій кав'ярні на березі річки, розкошували й ніжилися на сонці. За два столики від нас сидів огрядний і спітнілий літній чоловік у темному костюмі й темних сонячних окулярах, поруч — вродлива молода жінка, яка, здавалось, невимовно нудилася. Коли жінка підвелася, щоб купити собі чогось у барі, чоловік знічев'я провів рукою по її задку — такий собі жест власності. На його пальцях зблиснули золоті персні. Карі засміялася.

— Бос мафії, без сумніву!

— Вивів на люди свою коханку… Вочевидь, аби забезпечити собі алібі на якийсь злочин, — мовив я.

Карі глянула на мене й аж випросталася на стільці.

— Алібі… Послухай, Мікаелю, це ж… згадай Альвіна!

— Що? — я нічого не второпав.

— Альвін. Він же мав алібі, хіба ні? Ота жінка… Як її звали?

— Ніна Гаґен.

— Ото власне. Ніна Гаґен, — Карі нетерпляче дивилася на мене, наче на якесь тупеньке дитятко. — Ніна Гаґен була алібі для Альвіна.

— І що?

— Мікаелю, не будь таким тугодумом! Якщо Ніна Гаґен казала правду, то Альвін не винен, так? А якщо Альвін, як тобі здається, таки убив, то виходить, Ніна Гаґен збрехала?

Я дивився на Карі з роззявленим ротом, проте мимоволі кинувся заперечувати, увійшов у роль адвоката.

— Можливо… Або пам'ять її підвела… Або… або щось інше..

Карі відмахнулася рукою.

— Вона ж поводилася страшенно впевнено, так? Усе збіглося, і час, і решта. Надто ідеально, щоб бути правдою. Можливо… може, вона брехала, Мікаелю? Може, звідси треба починати? З'ясувати, хто така Ніна Гаґен!

Я в'яло кивнув. Треба звідси починати. Її свідчення звучали дуже переконливо, досконало. Справді, надто ідеальні, щоб бути правдою. Я усміхнувся до Карі.

— Ти геній, кохана! Звідси й почнемо.

Тепла усмішка ледь торкнулася її уст.

— Так, Мікаелю. Коли повернемося додому. А поки що в нас канікули…

Переді мною на столі лежав протокол судових засідань у справі Альвіна Му. Я зателефонував до суду, щойно ми повернулися з відпустки, і вже наступного дня протокол лежав у моїй поштовій скриньці. Судовий протокол — це кістяк справи, нотатки судді не про злочин, а про те, що і як відбувалося під час засідань, хто виступав, хто свідчив, коли почалася процедура й коли закінчилася. Я гортав аркуші, шукав конкретної інформації і знайшов на одній з останніх сторінок.

«Свідок Ніна Гаґен, дата народження 03.08.1969. Медсестра». Потім — адреса й стандартне формулювання: «Складено присягу».

Останнє означало, що вона присягалася говорити правду й лише правду, нічого не приховуючи. Цікаво, чи так воно було насправді.

Ніна Гаґен сиділа ось тут, переді мною, у моєму кабінеті, не так давно, кілька тижнів тому. Спершу розповіла мені свою історію, потім ми ще півгодини сиділи й чекали, доки я зможу відвести її на допит. Я спробував відмотати в пам'яті той день, згадати про що ми говорили, але, мабуть, я був занадто збуджений її свідченнями. Думки тоді закрутилися на найвищих обертах, бо ж випала несподівана для мене можливість виграти справу, і я не надто уважно прислухався до її слів. Та й балакали ми опісля мало. Їй принесли каву. Здається, я запитав її, звідки вона приїхала і скільки часу вже тут проживає, але відповідей не пам'ятав, окрім того, що родом вона з якогось маленького містечка на сході Норвегії. Її діалект звучав у моїх вухах, як щирий естланнський, без характерних для інших діалектів домішок, тож вона могла бути, звідки завгодно.

Пригадую її зовнішній вигляд. Не молода, не стара. Зріла жінка. Дуже приваблива. Повнотіла, але не огрядна. Просто її було багато: груди, стегна, трохи занадто м'язисті литки, але довгі ноги це компенсували. Світле волосся. Обличчя без косметики, не вродливе, зате милі, повні, чутливі вуста. Її обличчю бракувало міміки, було ніби закрите від світу, не жило; важко було відчитати, що відбувається у її душі. Вона жодного разу не всміхнулася.

Уміла бути переконливою, це я добре запам'ятав. І в моєму кабінеті, і в суді. Ділова, послідовна й упевнена.

Ще я пригадав її руки. Лише руки порушували цілісне враження спокою і самовладання. Вони перебували в постійному русі. Жінка м'яла долоні, потирала побічниці стільця, обсмикувала штани. І нігті мала короткі, обрізані попід саму шкіру.