Я зітхнув і переписав на маленький жовтий аркушик її адресу. Я нічого про неї не знав, і уявлення не мав, звідки мені починати. За браком інших ідей, я сів до авта і поїхав у той спальний район, де вона мешкала.

Ми приїхали додому з Італії чотири дні тому, тоді ж і осінь прийшла, ніби чекала нашого повернення. З літака сходили в теплих променях надвечірнього сонця, а вранці прокинулися під завивання осіннього шторму, який обривав листя і гнув ледь не до землі дерева в моєму садку. Відтоді вітри й дощі вже не вщухали.

У темряві важко було роздивитися назви вулиць, я трохи поблукав, перш ніж знайшов потрібну. Я повільно котив авто. Ніде ні душі. По обидва боки вулиці тяглися стандартні будиночки, побудовані наприкінці сімдесятих років минулого століття — маленькі коробочки з пласкими дахами, обшиті зовні коричневими дерев'яними панелями. Праворуч у мокрих декоративних кущах квітників світилися садові ліхтарики. Будинки ліворуч виходили на дорогу вікнами віталень, у кожному вікні мерехтіло блакитне сяйво від телеекранів. Окрім вікна Ніни Гаґен. Вона мешкала в будиночку в самому кінці житлової забудови.

Я зупинився біля тротуару. У будинку темно й тихо. Ані вуличних ліхтарів, ані лампадок. Нічого. Ніни вдома не було. Вікна заслонені гардинами. Чомусь мені здалося, що в будинку ніхто не живе, що з нього виселилися. Я вимкнув двигун, перейшов вулицю до заїзду на її подвір'я, відхилив покришку поштової скриньки. Під покришкою на клаптику паперу виднівся майже стертий напис «Гаґен». Ні пошти, ні газет, ні реклами. Я підійшов до вхідних дверей. Розгледіти щось у пітьмі важко, але прізвища на дверях начеб не було.

Я повернувся до авта, посидів якийсь час у темряві, поміркував. Її немає вдома, але це ще нічого не означало. Однаково не мало сенсу розмовляти з нею, навіть якби й була вдома. Що я їй сказав би? Я міг подзвонити в двері, а коли вона відчинила б, сказати, мовляв, мені здається, що вона збрехала в суді, та я згадав її спокійні сіро-блакитні очі, виважений тон і зрозумів безсенсовність такої спроби. Відчув себе якось не на місці, завів авто і поїхав геть. Я мусив роздобути щось вагоме, конкретне, тільки не знав, що саме, і як його роздобути. Я ж не слідчий, не мав ні відповідної компетенції, ані ресурсів.

— Це без сенсу, — сказав я. — Я уявлення не маю, що треба робити чи як треба робити. Усе це якась дурня…

Карі уважно мене слухала.

— Гм, розумію…

— Ліпше забути і крапка.

— Можна й забути. Але…

— Що — але?

Барі зам'ялася, не відразу відповіла.

— Річ у тому… якщо Альвін убивця, якщо він убив Майю, то таке вбивство називається… вбивством на сексуальному ґрунті, так?

— Так, це вбивство на сексуальному ґрунті.

— Така особа… я не зовсім певна… Зрештою, нічого про це не знаю, просто гадаю, що така особа неодмінно уб'є знову. Якщо зуміє. Він може відчувати тягу. Потребу, — Карі аж затремтіла.

Її слова запали мені в голову.

— Так, твоя правда. Він знову уб'є.

Барі не мала до мене жалю.

— То чи вихід — просто все забути, як кажеш, Мікаелю?

Карі мала рацію, і я від цього дратувався ще більше.

— То що я, на твою думку, повинен зробити?

— Знайди собі помічника. Поговори з кимсь у поліції, напевно, ж когось там добре знаєш. Поговори віч-на-віч. З отим… як ти його називаєш? Сонцесяйним? Поговори з ним!

— Та ти не знаєш, про що кажеш! Сонцесяйний ненавидить мене!

Карі стенула плечима.

— Не думаю. Навпаки, мені здається, він тебе любить. Просто ви, певною мірою, стоїте по різні боки барикад, і це його сердить. Але ж ти також іноді мене сердиш… Це ще нічого не означає!

Задзвонив телефон. Карі підвелася, зняла слухавку. Повторила кілька разів «Алло!», перш ніж з роздратованою міною покласти слухавку на місце.

— Хто там?

— Ніхто. Тільки шелест у дротах. Уже вдруге за день. Неприємно…

Сонцесяйний недовірливо подивився на мене.

— Гадаєш, я заради тебе переступлю закон? Тобі що, перевернулося у голові, Бренне? — він потрусив своїми кучерями, що рудою хмарою огортали його голову, і пласке обличчя з кирпатим носом та веснянками розтягнулося не то гримасою, не то усмішкою. — Та ти жартуєш! Сам не згірш за мене знаєш, проводити пошук у базі даних без належних підстав незаконно, не кажучи вже про передавання інформації стороннім.

Ми вже добряче посиділи, допивали по третьому кухлю. Я зателефонував йому й попросив зустрітися. Трохи провагавшись, Сонцесяйний погодився. Ми пили пиво і тягнули час, теревенячи про всякі буденні речі, аж доки я помітив його нетерплячку. Отоді й поставив своє запитання.

Я підняв руки долонями вперед, ніби обороняючись.

— Розпружся! Дай розповісти, чому я до тебе звернувся, а ти сам вирішиш, що робити. Я тебе почастую ще одним пивом. За дармове пиво можеш принаймні вислухати мене.

— Гаразд, — неохоче погодився Сонцесяйний. — Однак ти несповна розуму, якщо думаєш, що я на таке піду заради тебе.

Ми зналися багато років, але тільки по роботі. Він був слідчим у відділі наркотиків, а я захищав наркоманів і дрібних наркодилерів. Рік тому я захищав у суді одного серба, звинуваченого в убивстві. Серб був, до того ж, босом серед наркоторговців міста. Я добився його виправдання у справі про вбивство, а Сонцесяйному це не сподобалося. Він не сумнівався у винуватості серба, казав мені про це не раз, але я знав — чоловік не винний. Сонцесяйний так і не пробачив мені того виграшу, та в усьому іншому Карі мала рацію. У наших стосунках панувала взаємоповага, ба більше — взаємна симпатія, хоч ми ніколи її не демонстрували.

Я розповів йому всю історію, від початку й до кінця. Сонцесяйний слухав, не перебиваючи. Час до часу відсьорбував з кухля великий ковток пива. Коли я закінчив розповідь, він ще довго сидів непорушно, потім мовчки підвівся. На якусь мить мені здалося, що Сонцесяйний зібрався геть, натомість він попростував до барної ляди і приніс ще два пива. Важко гепнувся на стілець.

— І що ти про це думаєш? — запитав я.

— Думаю, це порядне лайно!

Я мало що міг заперечити. Ми ще трохи посиділи в тиші, а тоді він перегнувся через стіл.

— А ти маєш рацію! Хлопа виправдано, і нової справи так просто не відкриєш. Вірю, тебе засмучує. Я завжди казав, що ти маєш гівняну роботу, Бренне! Захисник!!! — він наче виплюнув те слово. — Змарнувати життя і талант на порятунок від тюрми всілякої нечисті…

Я вже хотів заперечити, але він не дав мені й рота розтулити.

— Дуже хочеться сказати, що ти на це заслужив, що тобі дала по пиці ота реальність, яка криється в надрах твоєї роботи. Але…

Я чекав.

— Твоя правда. Той, хто вбив Майю, уб'є знову. І ще… цей свідок, Ніна Гаґен, є, ймовірно, правильною ниточкою. Побачимо, що я нарию. Дай мені кілька днів. Але не забувай, хлопці з відділу ідентифікації вже гарантовано перевірили її особу, ще під час суду.

— Я знаю. І все ж, можливо, залишилася непоміченою якась дрібниця, яку досі не вдалося намацати. Настільки крихітна зачіпка, що ніяк не годилася, аби використати проти неї в суді, зате могла б дати мені… слід чи натяк… — мій голос потих, я не зовсім розумів, на що сподівався.

Трохи помовчавши, Сонцесяйний сказав:

— На твоєму місці я цього не робив би. З моїх уст це звучить по-дурному, так і прямісінько до пекла можна покотитися. Але знаєш, що могло б мене втішити?

— Ні.

— Якби ти взагалі в це не влазив!

— Чому?

— Ти адвокат. Захисник. Ти маєш горою стояти за клієнта, зі шкіри пнутися, щоб якнайграмотніше визволити його з біди. А тепер хочеш зробити щось цілком протилежне. Прагнеш знайти докази, які до решти зруйнували б його алібі. Ти такий самий безголовий, як і я, — він підвівся. — Дякую за пиво. Я тобі зателефоную.

— Коли?

— Коли щось накопаю.

Я ще трохи посидів, поміркував над його словами. З такого кута зору я справу не розглядав, але знав, що він має рацію. Ніби здаля подивився на ситуацію. Згадав усмішку Альвіна в суді, обличчя Ганса Ґудвіка, фотографії понівеченого тіла Майї, і збагнув, що не зможу пройти байдуже.