— Як вона? — запитав я.

Лікар важко опустився на стілець поруч.

— Зараз її прооперують. Офтальмолог уже в дорозі.

— Вона не втратить зору?

Лікар стенув плечима.

— Не знаю. Шанси на порятунок зору високі. Але треба почекати до закінчення операції, тоді можна буде говорити з більшою певністю.

— Я можу її побачити? На секундочку?

Лікар заперечно похитав головою.

— Ні, її готують до операції. Найліпше, що можете зробити, поїхати додому й зателефонувати зранку. Зараз ви нічим не зарадите. Після операції вона довго відходитиме від наркозу. Їдьте додому.

Добра, звісно, порада. Але я не міг поїхати додому. Просидів у лікарні найтемніші години перед світанням. Пив каву і жалкував, що не курю. Готовий був на будь-що, лиш би згаяти час чекання. О чверть на четверту по мене прийшов медбрат і повів лабіринтами коридорів до маленької почекальні. За п'ять хвилин двері відчинилися, і маленький енергійний чоловічок почав говорити, ще навіть не увійшовши до кімнати. То був хірург-окуліст. Він сказав, що операція минула успішно.

— Я налаштований дуже оптимістично. Дуже! Усе пройшло чудово, як я і думав. Класична операція, як книжка пише…

— То вона не втратить зору?

— Я дуже здивувався б, якби втратила, — маленький доктор голосно засміявся і шаснув геть.

Я знайшов якусь медсестру й допросився, щоб вона впустила мене до реанімації. Карі лежала в присмерку і спала. Навколо неї блимали червоними й зеленими лампочками якісь загадкові апарати. Вона лежала під крапельницею, така бліда і крихка на тлі білої подушки. Половина обличчя схована під величезним бандажем. Я обережно нахилився до неї, прошепотів, що кохаю її. А тоді подався додому.

Я проспав три години. Звук будильника лунав наче в далекому сні. Зрештою, я згадав, що сталося, і миттю прокинувся. Підлога вітальні мокра від досвітньої зливи й вкрита скляними скалками. На килимку перед тапчаном велика пляма крові, майже чорна в блідому ранішньому світлі. Я взув черевики, ретельно оглянув вітальню і знайшов під журнальним столиком камінь, завбільшки з кулак. Навіть не здивувався. Видно, хтось пожбурив каменем у вікно. Після трьох марних спроб я таки розшукав скляра, який зміг прийти й засклити вікно ще цього ж дня.

У лікарні Карі вже прокинулася, однак погано почувалася після наркозу. Я сидів біля неї, тримаючи її за руку, іноді давав попити води. Час до часу вона на трохи засинала. Розмовляти не могла. Лише перед самим моїм відходом запитала тихим голосом, що сталося.

— Хтось кинув камінь у наше вікно. Скалка потрапила тобі в око.

— Чому? — її тихий голос ледь хрипів, ніби від застуди.

— Не знаю. Не думай про це, ліпше одужуй!

Карі стиснула мою руку й знову заснула. Я пробув у неї кілька годин, потім пішов додому, щоб пустити до хати скляра і поприбирати.

Була четверта по обіді, коли я знову прокинувся, обважнілий і неповороткий, ніби проспав добу. Помився у душі, знайшов у холодильнику їстівні рештки — достатньо, щоб приготувати собі якусь подобу вечері. Потім вийшов у сад, обійшов будинок, став перед вікном вітальні. Нове вікно біліло на тлі решти брудних шибок.

Я зважив камінь у руці. Він лежав під столиком ліворуч від того місця, де я стояв. Я спробував вирахувати кут, визначити, звідки його пожбурили. Садок збігав схилом до дороги й закінчувався буковим живоплотом, чотири метри заввишки. Я вийшов із садової хвіртки, спустився до дороги. Якщо хтось стояв там, то мусив би кидати камінь навмання. Мала ймовірність, як на мене.

У садку я продерся крізь букові хащі в тому напрямку, звідки, на мою думку, міг прилетіти камінь. Слідів у м'якій, вогкій траві, звісно, не залишилося, але під одним кущем лежали три сигаретні недокурки, скурені до самого фільтру. Я обернувся, глянув убік будинку. Вікна вітальні мов на долоні. Я ще стискав у долоні каменюку, відчував її вагу, замахнувся для проби. Простий кидок, достатня відстань. Ось тут він стояв. Ніякого сумніву.

Уперше в мені спалахнули іскри гніву. Стільки подій нараз, але досі вся моя увага була звернена на Карі, чи бачитиме вона. Я не мав часу, а може, сил думати про те, що сталося, та ось цієї миті, під деревом, до мене повернулося сприйняття реальності. Бо ж річ не лише в пожбуреному анонімною рукою камені, який розтрощив вікно й розбив на друзки вечірній спокій. Його кинула людина з плоті й крові, котра ховалася в темряві. Яка напала на мій дім. Яка скалічила мою дружину. Тепер вже годі ігнорувати взаємозв'язок між каменем, конвертом з фотографією мертвого чоловіка і нічними телефонними дзвінками з тихим диханням у слухавці. Хтось полював на мене, а я не знав, хто й навіщо.

Звісно, треба б заявити в поліцію, однак я не мав жодних ілюзій, що моя заява буде пріоритетною. У поліції відмахнуться, мовляв, хлопчаки хуліганили. Я взяв целофанову торбинку й охайно склав до неї недокурки.

У лікарні я застав біля Карі її батьків. Зателефонував їм вранці й, не вдаючись у подробиці, розповів про нічну подію. Я добре до них ставився, хоча їхнє ставлення до мене на початках було доволі скептичне. Воно й не дивно. Я був на тринадцять років старший за Карі.

Карі усміхнулася, коли я увійшов до палати. Одне око під бандажем, друге підплило велетенським синцем, ніби від удару кулаком. Я обережно її обійняв.

Мама Карі сиділа на краю ліжка й гладила доньку по руці, наче та була маленькою дитиною. Що ж, вона й була дитиною для матері. Батько з засмученим виглядом стояв в узніжжі ліжка. Терпцю йому вистачило лише на кілька хвилин, і він викликав мене в коридор.

— Що відбувається, Мікаелю? Чому хтось кинув каменем у ваше вікно?

— Не знаю. Можливо, хлопчачі пустощі…

Я помітив сумнів у його очах, недовіру і хвилювання за доньку. Карі єдина дитина, а вони дуже дружна родина.

— А може, й ні, — додав я. — Не хочу робити припущення. Хай би Карі пожила з вами, коли її випишуть з лікарні, як ви дивитесь на це? Про всяк випадок, доки я з'ясую, що діється.

Батько не зміг приховати полегшення. Ми ще трохи постояли, поговорили, а коли вже поверталися до палати, він сказав, ніби йому раптом спало на думку, що й мені може загрожувати небезпека:

— Ти також будь обережний, Мікаелю!

Батько Карі мені подобався, я не міг мати йому за зле, що він більше турбується про доньку, ніж про мене.

Прийшли провідати Карі її подруги й тітка, яка ніколи не бувала в нас у гостях. Існує такий тип жінок поважного віку, які впиваються провідинами хворих. Тітка розповідала жахітливі історії болячок у людей, про яких ми ніколи навіть не чули, і тим дуже швидко змусила подружок Карі рятуватися втечею.

Трохи згодом навідався Петер. Він не лише партнер, а й добрий наш друг. Букет квітів, який він ніс перед собою, затулив увесь отвір дверей, а сам Петер заповнив палату своєю невтомною енергією.

— Ой, ти щось… маєш трохи інакший вигляд, — мовив він до Карі. — Схожа на єнота. Я часто намагався уявити, як ти виглядаєш у ліжку. Моя уява помилялася. Але ти, звісно ж, гарна попри все…

Карі сміялася. Тітка скривджено зціпила уста, але вже за п'ять хвилин реготала разом з усіма.

Збираючись іти геть, Петер потягнув мене в коридор.

— Треба про роботу поговорити, — сказав він, та, щойно ми опинилися за дверима, він тицьнув пальцем мені в груди. — Що, у біса, відбувається, Мікаелю?

— Хтось кинув камінь нам у вікно. Скалка потрапила Карі в око.

Петер нетерпляче й роздратовано похитав головою.

— Це я вже чув, телепню. Я питаю, був це випадковий п'яниця чи щось серйозніше? Хтось тебе переслідує?

Я розповів про листа й телефонні дзвінки. Петер стиснув губи.

— Заяву написав?

— Ні. Треба було написати, але стільки всього навалилося. Та й не вірю, що поліція знайде винуватця.

— Може, і не знайде, але заяву напиши обов'язково. Ти маєш якісь здогади, хто б це міг бути?