— Уявлення не маю. У мене багато недоумкуватих клієнтів. Вони не завжди задоволені моєю роботою.

— Гм… Можливо. Але… «справа Майї»… надто багато емоцій з нею пов'язано. Багато розлючених людей. Ти про це думав?

Ясна річ, я про це думав. І не сумнівався, що інцидент має стосунок до «справи Майї», але чомусь не мав бажання дискутувати на цю тему з Петером.

— Ймовірно… Не знаю…

— Будь обережний, Мікаелю!

Через два дні я їхав мостом, що сполучав місто з островами на півночі, схожим на математичну синусоїду з бетону і сталі над тихою гладінню води. Жовте осіннє сонце висіло низько над горизонтом, набурмосена Карі сиділа поруч на пасажирському сидінні.

— Не розумію, чому я не можу повернутися додому, Мікаелю.

— Я хочу спершу впевнитися, що нам нічого не загрожує.

— А ти в курсі, що я вже повнолітня?

— Гм…

— То чому ти вирішив, що можеш відвезти мене до тата з мамою, ніби я мале дитя? Чи я вже не маю права голосу?

Що я міг на це відповісти? Тому промовчав. Ми їхали, не розмовляючи, проминали маленькі поселення, покинуті хутори, проїжджали мостами, аж урешті звернули з асфальтованої дороги й почали спинатися звивистим путівцем догори пагорбом, доки дісталися хутора, де жили батьки Карі.

Коли я зібрався від'їжджати, Карі вийшла за мною на подвір'я і поцілувала. Надворі вже запала ніч, однак небо було зоряне. Вузький серпик місяця висів над самим небокраєм. Проїжджаючи мостом у зворотному напрямку, раптом, не знати й чому, я відчув себе осиротілим, ніби залишився сам на всьому білому світі.

У поштовій скриньці лежали три квитанції і ще один білий конверт без адреси й поштової марки. Цього разу до конверта вклали фото жінки; вона лежала на животі, а волосся розсипалося хвилями на траві. Вона була мертва. Ані натяку на кров чи рани, проте щось у її тотальній непорушності й неприродно викручених кінцівках безпомильно свідчило, що жінка мертва.

Мені неважко було зрозуміти сенс послання. Гаряча, розпечена хвиля захлиснула мене по вінця.

Наступного вечора, перед тим як стемніло, я одягнув теплі підштаники, вовняну футболку під светр і теплу куртку-парку. Поклав у маленьку торбину термос з кавою, кілька канапок і плитку шоколаду. У льоху знайшов залізну трубу, десь сорок сантиметрів завдовжки. Намотав на один її кінець два рулони чорної клейкої стрічки, якою користуються електрики, зважив у руці. Мобільний телефон залишив у кухні, узяв торбину, спального мішка і вийшов у сутінки.

Гараж стояв перпендикулярно до садової хвіртки. Збудований у тому ж стилі, що й будинок: зі стрімким дахом, викладеним чорною черепицею. На фронтоні збоку дороги було віконечко. Гараж мав невелике піддашшя, куди можна видряпатися драбиною. Там я тримав лижі, старі автомобільні покришки і різний непотріб. Я виліз нагору, прибрав з-під ніг розкидані речі, щоб звільнити собі доступ до віконця. Попід низьким дахом довелось іти, зігнувшись у три погибелі, щоб не зачепити головою сволоки. Біля віконця я влаштував собі лігво, підмостив під спину дві покришки, спальник поклав замість сидіння. Віконце таке запилюжене пилюкою, що крізь нього майже нічого не було видно. Я знайшов якусь стару ганчірку й трохи його протер зсередини, але зовні воно залишалося брудним. Я змирився, не хотів о цій порі виходити надвір.

Вулиця лежала в глибокій тіні великих дерев та букового живоплоту. Відстань між ліхтарями була чималенька. Повз будинок поволі проїхали кілька автівок. Хтось вийшов вигуляти собаку. Пройшла, тримаючись за руки, закохана пара, зупинилися, поцілувались у темному кутку й рушили далі. Я раз у раз дивився на годинника, але потім змусив себе покинути цю марну справу, бо час повз невимовно помалу.

Почувався трохи по-дурному на своєму спостережному пункті. Сідало, яке спершу здавалося комфортним, дедалі більше муляло. Ломило поперек. Я і так, і сяк намагався змінити позу, але вже за кілька хвилин знову боліло все тіло.

Думки роїлися у моїй голові. Я не знав, чи хтось прийде, розумом розумів, що навряд, але не міг позбутися передчуття, що щось таки трапиться. До того ж, я не знав, кого чекаю. Не сумнівався лише в тому, що загадковий незнайомець мав стосунок до «справи Майї». Складалося враження, ніби останні півроку геть усе в моєму житті в той чи той спосіб крутилося навколо цієї справи. Рукою я вхопив у темряві металеву трубу, яку собі наготував, взяв у долоню, відчув її важкість.

Дорожній рух надворі стих; перехожі теж позникали. Здійнявся вітер, тіні від кущів та дерев розгойдалися й оживили темряву. Важко було вглядатися у вікно, а ще важче боротися зі сном.

Минуло кілька секунд, перш ніж я збагнув, що бачу жевріючий кінчик сигарети у пітьмі під моїм живоплотом. Я не помітив появи людини, але крихітний вогник спалахував червоним світлячком, щоразу як чужак робив затяжку. Я прихилився до самої шибки, за якийсь час мені здалося, що можу розгледіти обриси людської постаті. Але хто це — чоловік чи жінка, — розпізнати неможливо.

Я пошарудів рукою по підлозі, знайшов біля себе трубу, поволі звівся на ноги. Поперек протестував, не хотів розгинатися після довгих годин непорушного сидіння. На піддашші було темно, хоч в око стрель. Доводилося йти навпомацки, зігнувшись ледь не удвоє і притримуючись рукою за балки під стелею. Я не так побачив, як відчув контури люка в підлозі. Ногою намацав верхній щабель драбини. Потім наступний. І ще наступний. Опинившись у гаражі, сховався за автом. Ворота стояли розчинені. Вогника сигарети звідси я не бачив.

Тепер я гостро пожалкував, що не перевірив заздалегідь, чи не складені якісь речі під стіною. Зробив кілька дрібних кроків, тримаючись упритул до авта, аби ненароком чогось не перевернути й не здійняти гармидеру, не відлякати того, хто стояв надворі. Ноги в кросівках безгучно ступали бетонною підлогою. Я зупинився перед самими воротами, вдивляючись у пітьму. У густих хащах, десь за три метри від гаражних воріт, ледь проглядалася людська постать.

Я глибоко вдихнув, випростався, щосили стиснув правою рукою трубу, а тоді вискочив з гаража, замахнувся трубою, ні про що тієї миті не думаючи, і рявкнув:

— Агов! Ти!

Постать крутнулася дзиґою, ледь помітною у темряві, і щодуху побігла вниз вулицею, геть від мене. Я не відразу зреагував. Чомусь не подумав, що чоловік утікатиме. Я готовий був битися, захищатися. Тінь віддалилася від мене метрів на десять-п'ятнадцять, перш ніж я зірвався з місця. Після кількох годин на піддашші тіло не хотіло слухатися, було штивне й скуте. Та й не бігав я вже давно, сидів здебільшого в конторі або проходжувався неквапним кроком. Я не схопив зловмисника, бо не був готовий до погоні на початку, але тепер сама гонитва начеб щось відпустила в мені — так прокидається інстинкт у хижака, коли він бачить, як утікає здобич. Усередині закипала шалена лють на все, що трапилося; кров гнала жилами адреналін. Я зціпив зуби, нахилив уперед голову, і тут відкрилося друге дихання, з'явилися нові резерви організму. Я кинувся услід.

Дорога плавно спускалася додолу. Десь за шістдесят метрів від мене, у самому низу схилу, вона різко звертала праворуч. Там стояв вуличний ліхтар. Коли чоловік добіг до повороту, я був за шість-сім метрів від нього. Я увійшов у поворот, тримаючись самого краю дороги, важливий був кожний сантиметр фори. Я будь що хотів наздогнати людину попереду, яка, без сумніву, мала натреновані ноги і мчала щодуху, тільки поли куртки розвівалися. Раптом моя ступня послизнулась на мокрому осінньому листі на березі придорожньої канави, права нога підігнулася, ніби я став на шматок мила.

Асфальт ударив мене під бік і майже вибив повітря з легень. Тіло, однак, ще перебувало під дією адреналіну, я зірвався на ноги, щоб продовжити гонитву, кинутися вперед, але відчув пронизливий біль у правому коліні. Отак стояв на колінах, дивлячись услід постаті, яка, не збавляючи темпу, зникла за наступним закрутом дороги. Очі налилися слізьми від болю, гніву і розчарування.