Коліно несамовито боліло, але я таки звівся на ноги. Спробував перенести вагу на праву ступню, знову обпекло болем, проте, якщо ступати обережно, іти я міг. На зворотному шляху я підібрав з проїжджої частини вулиці металеву трубу й поволі пошкутильгав додому, розмірковуючи, що ж робити далі.

Однак вечір був не цілком пропащий. Послизнувшись, саме тієї миті, коли втратив рівновагу й сторчголов падав на асфальт, я голосно скрикнув від несподіванки і злості. Чоловік попереду почув мій зойк і мимоволі обернувся. Побачив я небагато, але встиг помітити його профіль. Цього було достатньо. Мені здалося, ніби я його упізнав, незважаючи на вибалушені очі й спотворене шаленим бігом обличчя. Я майже не мав сумніву — то був Ганс Ґудвік. Батько Майї.

Падаючи, я обдер долоні, під шкіру набилося повно дрібних камінців, їх доводилося вибирати пінцетом. Я раз у раз зойкав, промиваючи ранки дезінфікувальним засобом, і навіть на мить зрадів, що сам удома. На коліні лише подряпина, зате воно розпухнуло, наче м'яч; було боляче наступати на ногу. Я лежав у ванні, усім тілом вбираючи тепло води, і легенько ворушив правою ногою. Ніби нічого гіршого з нею не сталося, просто сильний забій.

Потім я смакував коньяком, обдумуючи план своїх подальших дій. Я розумів, що мушу, очевидно, таки піти до поліції і про все розказати: хай поговорять з Гансом Ґудвіком. Еге ж, я мав би саме так вчинити, але мені зовсім не хотілося. Я знав, через що він пройшов; здогадувався, як паскудно йому на душі, який хаос від горя, гніву, розпачу і думок про помсту. Можна було зрозуміти, що спонукало його до такого вчинку. Я ніяк не міг забути виразу його обличчя у суді після слів Альвіна — спершу розгубленість, а потім, коли повільно, крізь шок від виправдального вироку, прийшло усвідомлення тотальної беззахисності, — безсилля перед злом, надто великим, щоб його подолати.

Гнів відпустив мене.

Треба щось робити. Ганс Ґудвік міг бути небезпечним. Я мав захистити себе та Карі, але не мав жодного бажання натравлювати поліцію на родину Ґудвіків. Вони достатньо настраждалися.

Перед сном я перевірив свого мобільника. Три пропущені дзвінки з невідомого номера й одне повідомлення на автовідповідачі. Я увімкнув запис і почув трохи нетерплячий голос Сонцесяйного: «Зателефонуй мені, Бренне! Маю для тебе новини.»

Це могло зачекати. Сьогодні ввечері я мав інші клопоти.

Небо було пласке й сіре, пориви північного вітру обривали рештки листя з дерев. Я їхав в авті на зустріч, якої з радістю уникнув би. Уранці зателефонував на роботу, попередив, що не прийду. За дві хвилини перетелефонував Петер.

— Ти звільнився з контори? — запитав він і, не давши мені й слова вставити, сказав: — Чим ти, в біса, займаєшся? Я знаю, що Карі вже виписали з лікарні, тож річ не в цьому. У тебе непочатий край роботи, на тебе чекають бесіди з негідниками, справи, які треба вигравати в суді. Сюнне вже збилася з ніг, усе навантаження лежить на ній. Вона щохвилини забігає до мене і просить поради.

— Хай мені зателефонує.

— Це не діло, Мікаелю! Ти маєш виконувати свої обов'язки тут, на робочому місці. Ти партнер, і відповідальності з тебе ніхто не знімав.

— Я повинен владнати одну важливу справу, Петере. Побачимось завтра, — відрізав я і поклав слухавку.

Я шукав між стандартними будиночками й особняками з сімдесятих років адресу, знайдену в телефонному довіднику. Вулички петлювали між низькими пагорбами, між перекособоченими від вітрів соснами у видолинках. Коли ж нарешті я знайшов потрібний будинок, він виявився скромною хатиною з облущеною фарбою на стінах.

Я обережно вийняв хвору ногу з авта, вийшов, постояв якийсь час, роздивляючись навкруги. Моріжок перед домом не підстригали, мабуть, усе літо. Грядки заросли бур'янами, а на під'їзній алейці валялося садове начиння. На всьому лежала печать занедбаності. Тут мешкали люди, яким до всього стало байдуже.

Мідна табличка на дверях вкрилася патиною, я ледве зміг розібрати, що там написано: «Ганс, Ірене і Майя Ґудвік». Трелі дверного дзвінка тонко відлунювали в глибині помешкання.

Жодної реакції. За якусь мить я подзвонив знову. Двері відчинилися майже відразу.

Я упізнав Ірене Ґудвік, бачив її в суді, хоч тепер вона була без макіяжу і в пеньюарі — об одинадцятій годині ранку! З її погляду я зрозумів, що мене вона також упізнала, однак було в тих очах іще щось. На мить мені здалося — страх.

Жінка мовчала. Я прокашлявся і сказав:

— Не знаю, чи ви пригадуєте мене. Я — Мікаель Бренне. Адвокат у справі… — і мимоволі змахнув рукою, не в змозі вимовити ні імені Альвіна Му, ані Майї.

Вона кивнула.

— Ваш чоловік… вдома?

— Ні.

Я трохи розгубився.

— Можна мені… можна мені ввійти?

Жінка без слова обернулася, рушила в дім, не зачинивши за собою дверей. Я сприйняв це як запрошення, пошкутильгав за нею услід.

Кухня завалена брудним посудом. На робочому столі — трохи ковбасної нарізки, пів буханця хліба, наполовину порожня коробочка йогурту. Рукою вона показала мені на маленький обідній столик з трьома стільцями під вікном.

— Дайте мені кілька хвилин. Кава в кавнику, — кинула мені на ходу.

Повернулась уже перевдягнена в джинси та бавовняний светр, макіяжу не накладала. Лінії її обличчя виявилися більш вираженими, ніж я пригадував. Жінка взяла собі філіжанку на каву й сіла навпроти мене.

Аж тепер я відчув запах алкоголю, перепаленого організмом. Запах перегару.

— Чого вам треба?

Голос її звучав невиразно. Вона не дивилася на мене, не зводила погляду з філіжанки, ніби там могла прочитати відповідь на своє запитання. А я не знав, з чого почати.

— Я… вибачте, що прийшов до вас додому… добре розумію, що ви не бажаєте мене бачити після суду, після всього, що там відбувалося. Не знаю, чи ви розумієте, що я просто виконую свою роботу, важливу роботу в правовій державі… — мій голос тихішав і зовсім згас.

Мої слова не мали для неї ніякого сенсу. Якийсь час ми сиділи мовчки, а тоді я зробив нову спробу.

— Моя поява тут має свою причину. Мушу поговорити з вашим чоловіком. Чи можу… чи міг би я застати його на роботі, а чи прийти сюди пізніше?..

Її погляд був прикутий до кавової філіжанки.

— Не знаю. Я не знаю, де він.

— Ви розлучилися? — обережно запитав я.

Я не здивувався б. Таке горе зруйнувало б будь-який шлюб.

Жінка, не відводячи очей від філіжанки, лише похитала головою. Я зітхнув, почувався загнаним у глухий кут. Тоді, щадячи її почуття, я у загальних рисах розповів, з чим прийшов. Про телефонні дзвінки, листи, камінь, пожбурений у вікно, про вчорашній вечір, коли я впізнав її чоловіка.

— Я можу його зрозуміти… Гадаю, можу зрозуміти, що його спонукало до такого вчинку. Лють і розпач, але…

— Мабуть, не можете, — тихо промовила вона.

— Ваша правда, мабуть, ні… Але так не може продовжуватися. Як би він душевно не почувався, так продовжуватися не може. Мені не хотілось би йти до поліції, проте…

Коли вона нарешті глянула на мене, в її очах виднівся безмежний відчай. Уста тремтіли.

— Він не… для нього… усе пішло шкереберть.

Я мовчав, чекав продовження.

— Після смерті Майї… то було жахливо для нас обох… немов жахливий сон, від якого годі прокинутися… Тобі сниться кошмар, ти прокидаєшся, а сон виявляється правдою…

Ірене Ґудвік одним ковтком допила каву, підвелася налити собі ще, і говорила, говорила… Я слухав, не перебиваючи.

— Він… він просто зник… Замкнувся у собі. Ми могли б підтримувати, допомагати одне одному, але так не сталося. У його душі поселився несамовитий гнів. Він… він не може прийняти дійсність, тільки й говорить про помсту… Я кажу йому, що так не можна, але він мене не слухає. Не знаю, що робити!

Здавалося, вона зараз розтане, розсиплеться на моїх очах. Я попросив ще кави, лиш би дати їй можливість перемкнутися на якусь буденну дію.

— Ви не знаєте, де він? — запитав я. — Він тут не живе?