— Те, у що ти вв'язався, божевілля, Мікаелю. І твоя помилка. З адвокатського і корпоративного кута зору, — він перехилився через стіл, тицьнувши в мене пальцем. — Ти адвокат у кримінальних справах ось уже… п'ятнадцять років. Щонайменше. Ти є… ні, ти повинен бути професіоналом. Те, чим ми займаємося, наша робота. Просто робота і крапка! Ми не маємо права на таку розкіш, як почуття. Маємо бути безпристрасними і до клієнтів, і до протилежної сторони, дотримуватися відстані, добре виконувати свої обов'язки.

На своє здивування, я відчув у його голосі розлючені нотки.

— Не ти вбив Майю. Ти виконував функції захисника Альвіна Му, і виконав їх професійно, як і мав виконати. Ти граєш певну роль. Ти служиш закону, не більше й не менше. Твоя роль — захищати клієнта в рамках закону. Оце й усе! — Петер підвищив голос. — До твоїх обов'язків не входить гра в приватного детектива, аби довести, що твій клієнт таки вбивця. Це якийсь абсурд, Мікаелю!

Я спробував урвати його тираду, але Петер лише відмахнувся.

— А якщо… якщо ти зумієш знайти настільки вагомі докази, що доведеться поновлювати справу Альвіна Му? Свого ж клієнта! Ти, у біса, подумав, як це вплине на твоє реноме і довіру до тебе як адвоката? Я маю юридичну контору й мушу турбуватися про її добру славу. Про робочі місця для нас усіх. Це наш хліб. Відкинь свої сумніви, Мікаелю. Забудь. Баста. Нічого більше не бажаю про це чути. Почуття провини — непрофесійна розкіш у цій грі.

Я чув і розумів його слова. Я навіть знав, що він має рацію — якщо дивитися логічно й діловито. Але «справа Майї» ніколи не була пересічною справою. І не все в житті можна вирішити, міркуючи логічно. Я пробурмотів, що, певно, він має рацію, і вийшов з кабінету.

— Піди до поліції, Мікаелю! — гукнув він мені навздогін. — Викинь Ганса Ґудвіка зі свого життя і забудь про все!

Та замість прислухатися до порад Петера, я поїхав до Ірене Ґудвік. Цього разу вона просто відступила набік, пропускаючи мене досередини й відразу повела на кухню, ніби наші зустрічі все стали звичкою.

— Ви розмовляли зі своїм чоловіком?

Ірене похитала головою.

— Я їздив до хатинки в горах, але його там не застав.

— Я не знаю, де він.

— Послухайте… я… я хотів би передати йому повідомлення. Треба, щоб він зі мною зв'язався. Не нині ввечері чи вночі. Я хотів би умовитись про звичайну зустріч. Хочу з ним поговорити. Чекатиму до вівторка. Якщо до того часу не озветься, піду в поліцію.

Жінка розпачливо дивилася на мене.

— Я не знаю, коли його побачу. Іноді він заходить лише на хвильку, але…

Я кивнув.

— Розумію. Однак спробуйте. Можливо, ви маєте кому зателефонувати абощо… А може, він прийде додому. Спробуйте!

Ірене сиділа з розгубленим виразом обличчя, згорнувши руки на колінах.

— Як ви почуваєтесь? — запитав я.

— Та… добре.

Я виклав на стіл торбинку з рахунками.

— Я все посортував, викинув зайве і заплатив. Постарайтеся віднині регулярно передивлятися пошту; ви цілком могли б контролювати свої витрати, якби не запускали терміни виплат. Поговоріть з банком. Я певен, вони погодяться на рефінансування, нададуть вам пільги на кілька років. У вас не така вже й велика заборгованість з кредиту.

— Але… я не хотіла… Я ж не просила…

— Знаю. Трактуйте це як позику, доки знову станете на ноги.

Я не був готовий до спротиву, який нараз вималювався на її обличчі; в очах — майже ворожість. Вона нічого не сказала, лише кивнула. Мені стало раптом страшенно ніяково, ніби я завинив у якомусь шахрайстві, і від того почувався скутим та роздратованим.

— Не забудьте передати моє повідомлення чоловікові. Вівторок. Він має ще чотири дні, — доволі різко буркнув я на прощання.

Удома на мене чекала вечеря. Я їв, зовсім не відчуваючи смаку страви. Потім сидів на канапі й намагався читати газету.

— Поганий день в конторі? — запитала Карі.

Я переповів їй розмову з Петером, розказав про відвідини Ірене Ґудвік. Карі слухала, насупивши чоло.

— Напевно, він має рацію. Петер…

— Напевно, має.

— Але…

Я зітхнув.

— Не знаю, Карі. Треба, мабуть, таки йти в поліцію. Я хвилююся за тебе. Краще б ти залишилася у батьків, доки все не скінчиться…

Карі з мене посміялася.

— А я? Хіба я не хвилююся за тебе також? Ліпше бути разом.

— Може, й так…

Карі похитала головою.

— Нема чого сушити собі голову. Ти сказав — вівторок, то почекаємо до вівторка.

Того вечора, перш ніж іти спати, я перевірив усі двері та вікна. Карі вже заснула, я ж іще довго лежав, прислухаючись до нічних звуків, а коли нарешті забувся неспокійним сном, верзлися мені страхітливі кошмари.

У неділю сяяло сонце. Я вийшов з батьком на прогулянку до парку. Він ступав поволеньки, дрібними, короткими кроками, опираючись на ціпок.

— Я й не знав, що ти з ціпком ходиш.

Батько помахав ним трохи дратівливо, вдарив по зів'ялих квітах при стежці.

— Недавно мені видали, — буркнув він, а за якийсь час додав:

— Я ходжу вже не так бадьоро. Ноги трохи підгинаються. Ціпок допомагає.

Ще дві квітки підкосило свистким ударом палиці. Батько не любив говорити про себе.

Дерева стояли майже голі, простягаючи чорне гілля до вицвілої блакиті неба; землю встеляв килим мокрого листя. Ми брели мовчки. Сонце вже не гріло, і я тішився, що вдягнув пухову куртку. Батько, як завжди, був у синьому вовняному пальті з сірим шаликом на шиї. З-під просторих штанів стирчали гострі, кістляві коліна. Останніми роками весь його одяг став наче завеликим. Я дивився на батька і думав, що він поволі зникає, тане просто в мене на очах.

— Карі… — озвався він. — Ти і Карі…

— Що?

— Ви не думали про дітей?

— Про дітей? Чому ти про це питаєш?

— Цілком природне запитання. Хотілось би побачити внуків.

Мені аж мову відібрало. Ніколи не подумав би про батька, що він з тих, хто мріє про внуків. До мене він ставився стримано й жорстко, аж доки я став доволі дорослим.

— То як — думали?

— Ну, не знаю. Я не думав.

Батько пирхнув.

— Скільки Карі років? Тридцять три?

— Тридцять.

— От-от… Тобі сорок п'ять. А ти навіть не задумався жодного разу, чи хоче вона дитини.

Я відчув легку роздратованість. Зазвичай ми розмовляли на нейтральні теми. Батько не належав до тих людей, кому хотілось би звіряти душу, але сьогодні він не мав стриму.

— Звісно, їй хочеться материнства, Мікаелю. Смішно, що тобі таке навіть на думку не спадало. Вона жінка в зрілому віці.

— Нам добре й удвох…

Я чув свій голос ніби збоку: трохи ображений. Я немов захищався. А батько вів далі, не зважаючи на мене.

— Інше питання, чи хоче вона дитини саме від тебе. Жінки мріють про дітей лише з тими чоловіками, яким повірять у любов на все життя. Ось так просто!

Ціпок люто гамселив рештки квітів на клумбі і врешті знищив ворога під корінь.

Батькові слова були доволі грубим втручанням у мої приватні справи. Я вже жалкував, що прийшов сьогодні його провідати. Це так було несхоже на нього.

Ми повернули й рушили в зворотній бік. Вечоріло. Перед нами сунули наші тіні, наче мовчазні друзі. Вони постійно супроводжували нас, просто ми їх досі не бачили. Невже батько має рацію, невже Карі, справді, мріє про дитину?

Ми прийшли до пансіонату для літніх людей, де мешкав батько, зупинилися перед входом. Здійнявся вітер. Батько змерз і втомився. Куди й поділася моя роздратованість, я подав йому руку і попрощався.

— Ще натішишся внуками, тату, — сказав я. — Ти ще проживеш багато років…

Батько глянув на мене. Його сині очі, які я добре пам'ятав, тепер немов вицвіли, немов колір витік з роками. Білки почервоніли від холодного вітру.

— Що ти про це знаєш, Мікаелю? — тільки й мовив він.

Того вечора я думав про Ганса Ґудвіка. Він ще досі не давався чути. Завтра вівторок, і я вже не сподівався, що він озветься.