Думав я і про Карі. Дуже хотілося запитати її, чи хоче вона дітей, чи це, справді, є її мрією, але не запитав. Не знаю, чому… не відважився.

І заснув.

Десь здалеку пробивався звук, якого тут не мало б бути. Дивний звук, не міг відтворити його в пам'яті. Було тільки відчуття, що я його вже колись чув і знову забув, а ще відчуття, що він не вписується у звичні звуки ночі. Я прислухався, але нічого чужого не вловив. Карі поруч дихала рівно й майже нечутно. Далекий гул вуличного руху, рик мотоцикла на високих обертах, шерех коліс звіддаля, на головному шосе. Легеньке лопотіння гардин від протягу з прочиненого на шпарку вікна. Знайомі звуки. Надійні звуки.

Я знову майже поринув у сон, однак відчуття тривоги, немов крихітна іскорка у згаслому багатті, яка готова спалахнути, якщо хтось її роздмухає, не полишало мене.

Хтось роздмухував полум'я. Тривога пучнявіла, розросталася, паралізуючи тіло.

То був лише скрип. Міг скрипнути старий дім, просідаючи й дрижачи від нічних заморозків, але я знав — це не дім скрипить. Треба встати з ліжка й подивитися. Тіло опиралося. Мозок кричав, застерігав і посилав розпачливі сигнали решті тіла, але, видно, щось сталося із зв'язком — хтось перерізав нерви. Я непорушно лежав у своїй спальні, полонений, скутий темрявою, під теплою ковдрою. Тепло стало раптом нестерпним, мене кинуло в рясний піт.

Я не міг поворухнутися, аж доки безгучно й швидко відчинилися двері спальні. Я рвучко сів на ліжку, але було запізно. Надто пізно. Темна постать уже переступила поріг, і в слабкому жовтому світлі, що потрапляло досередини крізь отвір дверей, я побачив зблиск металу. Цівка рушниці.

Карі прокинулася від мого руху, повернулася під ковдрою на другий бік, ухопилася за мене й сонно пробурмотіла:

— Що там, Мікаелю?

Рушниця змістилася на кілька сантиметрів ліворуч і тепер цілилася у Карі.

Я схопив її за руку, так сильно, аж вона жалібно зойкнула, зате миттю прокинулася, побачила, що я сиджу, підвелася, опершись на лікті, і раптом збагнула, що біда. Простежила за моїм поглядом і завмерла. Я чув, як зупинилося її дихання, перед тим як вона випустила повітря з легень. Це було схоже на довге зітхання. Потім Карі поволі сіла в ліжку, взявши мене за руку.

Гупання мого серця. Рука Карі в моїй руці, її долоня, пальці, що судомно стискали мою руку. Єдине безпечне місце. Відблиски на цівці рушниці, ніби все світло зібралося там, у чорній дірі дула, яке, немов під дією неймовірно потужної гравітації, висмоктало все світло, весь час і все майбутнє. І гупання серця. Таке важке, що поглинало всі інші звуки. Сильні, рівні удари. Серце в моїх грудях билося важко й натужно, немов метроном, що відлічував, невпинно відлічував останні миті життя.

Так хотілося заморозити час. Зупинити відлік. Сказати Карі, як я її кохаю. Зателефонувати батькові, сказати, що я його дуже люблю. Запитати маму, чому вона мене покинула. Дізнатися, хто стане футбольним чемпіоном наступного року і якою буде погода завтра. Усе, чого я досі не зробив, не сказав, не побачив, сповнило мене безмежним смутком і соромом. Я відчував, як сльози течуть мені з очей, і ще більше згорав від сорому. Брак гідності й справедливості назагал, безсенсовність ланцюжка кривавих випадковостей: Альвін Му і Ніна Гаґен, мертве тіло Майї і невимовний біль Ганса Ґудвіка, який привів його сюди нинішньої ночі.

Усе звалилося на купу. Важке калатання серця. Смуток. Сором. Кохання. Воно напирало, немов ріка, стримувана загатою моєї заціпенілості й тиші, а коди тиск став майже нестерпним, я відчув, що мушу вибухнути криком, щось негайно зробити, розбити застиглу мить, яку вже годі було витримати. Цікаво, чи помічу я спалах вистрілу, чи мій мозок встигне його зафіксувати за мить до смерті?

Карі щось сказала. Вона говорила, звук її голосу ніби змусив ожити час і покотитися далі.

— Ви батько Майї, — мовила вона, тихо, але виразно, цілком звичайним голосом, немов стверджувала якусь усім відому річ. — Хочете вистрелити, стріляйте. Але вам доведеться убити нас обох.

Ніякої відповіді. Але й вистрілу теж не було. Спроквола, немов десь ген-ген здалеку, до мене долинув новий звук. Хрипкий, зболений. Сухі, приглушені схлипи.

Ганс Ґудвік плакав. Плач немов через силу виривався назовні, роздирав зсередини на клоччя. Його силует поступово щулився, малів, опадав додолу, коцюрбився; рушниця вже не цілилася у мене, а сантиметр за сантиметром хилилася до підлоги, ніби обважніла, і її несила тримати.

Я сидів оніміло. Чоловік перегнувся ледь не навпіл, начеб його мучив нестерпний біль у животі. З грудей далі вихоплювалися змордовані, сухі схлипи.

Карі підвелася. Вона була гола. Я бачив, як її біле тіло світилося у темряві. Вона рухалася зграбно, немов нікого, окрім неї, у кімнаті не було; пройшла повз Ганса Ґудвіка, але він, здається, її навіть не завважив, зняла з гачка на дверях свій халат, загорнулася в нього і промовила:

— Чай. Я приготую чай. Ходімо на кухню…

На моє превелике здивування, Ганс Ґудвік підвівся, готовий іти за Карі до кухні.

— Рушниця, — озвався я, з мого пересохлого горла вирвалися хіба хрипкі, нерозбірливі звуки; довелося прокашлятися і повторити знову: — Рушниця… Покладіть її, будь ласка, на підлогу. Я не дозволю вам піти з нею, якщо не покинете зброї.

Чоловік навіть не глянув на мене, обережно поклав на підлогу рушницю і рушив услід за Карі. Я встав, ноги тремтіли й підкошувалися, наче після тривалої хвороби. Одягнув халата, підняв рушницю і рушив за ними вниз сходами.

Я сидів у коридорі, на останній сходинці. Мерз так, аж зубами цокотів. Позаду, на дві сходинки вище, лежала рушниця. З кухні до мене долинали буденні звуки: дзюркіт води з крана, дзеленькіт горнят. Голос Карі, але й гіркі схлипи Ганса Ґудвіка.

Я стояв на порозі й дивився: Карі стояла біля робочої кухонної ляди, Ганс Ґудвік сидів за столом, обхопивши голову руками. Я хотів увійти, але Карі похитала головою, і я тихо позадкував у коридор.

Мене трусило, мов у пропасниці, я намагався тугіше обгорнутися халатом, але він був трохи затісний. Завжди був затісний. І це мене завжди сердило. Чийсь подарунок на якесь давнє Різдво.

Думки безладно снували в голові. Я раптом відчув жахливу втому, щосили намагався не заплющити очей, нестерпно хотілося лягти, але я не смів. Я чув їхні голоси. Здебільшого говорила Карі, іноді озивався низький, тягучий голос Ґудвіка. Розчути слова було неможливо, та принаймні вони розмовляли. Я вагався, заходити до них удруге чи ні. Раптом з кухні вийшла Карі.

— Ти міг би викликати таксі? — запитала вона.

Я чув голос Ганса Ґудвіка в неї за спиною, але не чув слів. Карі обернулася і сказала м'яко, однак рішуче — так звертаються до дитини:

— Навіть мови не може бути, щоб ви сіли нині за кермо.

Карі провела його надвір. Проходячи повз мене, він кивнув головою.

Годину тому він увалився до моєї спальні, щоб мене вбити, а тепер ось киває головою, ніби дякує за приємний вечір.

— Маєте гроші на таксі? — запитав я.

Ганс Ґудвік розгублено глянув на мене, ніби я розмовляв іноземною мовою. Я втиснув йому в долоню чотириста крон. Його пальці були штивні, негнучкі на дотик. Він похитав головою:

— Ні, не треба…

Але я не дав йому договорити.

— Ви прийшли мене вбити, — сказав я. — Я живий, і це вартує чотирьохсот крон.

Абсурдні, бездушні слова, але Ганс Ґудвік ніяк на них не зреагував, стиснув у долоні банкноти і слухняно вийшов за Карі. Він ступав, як старець. Як мій батько.

— Їдьте додому, до Ірене, — мовила йому вслід Карі. — Вона вас потребує…

Потім ми сиділи на кухні, я теж пив чай, стискаючи гаряче горня в долонях.

— Що він сказав?

Карі стенула плечима. Вона мала втомлений вигляд, як вичавлена цитрина.

— Що він сказав? Не знаю… Нічого притямного. Він… хвора й душевно спустошена людина.