— Ці люди важливі для фірми, Мікаелю. Я постійно займаюся такою дурнею. Треба вже й тобі хоч зрідка долучатися.

Один з клієнтів повернувся від бару з тацею, заставленою чарками, і трьома хихотливими жінками десь тридцятилітнього віку. Упрілий і збуджений, він відкинув набік куртку, тицьнув кожному в руку чарку.

— Будьмо! — вигукнув він.

Я слухняно вихилив чарку. Не знаю, що там було, але щось нудко-солодке. Я аж струсився, як від огиди. Клієнт вклав мені в долоню ще одну чарку. Він нетямився від захоплення, одна його рука вже високо заповзла по нозі однієї з жінок. Та прихилилася до нього й реготала з кожного його слова.

Я встав, пішов до бару і взяв собі кухоль пива. Трохи постояв біля ляди, борючись з небажанням повертатися до решти.

Отоді я побачив Ніну Гаґен. Лише на коротку мить, таку коротку, що навіть не був певен, чи то вона. Жінка вигулькнула серед танцювальників на майданчику, перш ніж її знову поглинула колихка маса тіл.

Я випив пиво й хотів було йти назад до нашого столика, та враз передумав, рушив до танцмайданчика, щоб ліпше розгледіти жінку. Я стояв, прихилившись до колони.

Це таки була Ніна Гаґен, але вигляд мала не такий, як у моєму кабінеті чи в суді. Тоді вона була вбрана непримітно, майже убого, без макіяжу на обличчі. Тепер красувалася у вузьких штанцях і короткому топі з блискучої чорної тканини, які гостро контрастували з її блідою шкірою. На лиці — яскравий макіяж. Я бачив, як вона закидає назад голову, сміючись зі слів чоловіка поруч. Вона нахилилась до нього, поклала долоню на його руку. Щось у тому поруху не залишало сумніву, що вони добрі знайомі.

Чоловіка я теж знав. Фред Клюґе, місцевий ресторанний барон з сумнівною славою. Я безліч разів захищав у суді його вибивайлів, то звинувачених у завданні важких тілесних ушкоджень, то за наркотики, а, бувало, за те й те вкупі. Вони відсиджували свої терміни ув'язнення, а коли виходили на волю, їх знову брали на роботу. Ніхто й ніколи не зумів напряму пов'язати Клюґе з якимсь злочином, але я точно знав — щось на нього таки є. Він поклав важку руку на стан Ніни Гаґен і гладив могутньою долонею її плече.

Ніна підвела голову й помітила мене, наморщила чоло, ніби не могла відразу згадати, хто я, а тоді помахала мені рукою і всміхнулася. Коли я не відреагував, вона трохи здивувалася і замахала ще бадьоріше. Знову не дочекавшись від мене реакції, стенула плечима, обернулася до Фреда Клюґе, щось йому сказала. Той теж глянув на мене, нахилився до Ніни, зашепотів їй на вухо. Обоє засміялися.

Я відчув короткий, гарячий спалах люті, але стримався і повернувся до бару. Кухоль мій спорожнів, я замовив собі ще пива.

Через годину мені вже до чортиків надокучили п'яні клієнти, від мигтіння світел та гупання музики розколювалася голова.

— Я вшиваюся, — гарикнув я у вухо Петерові.

Той кивнув.

— Ти виконав свій обов'язок…

Підвівшись зі стільця, я відчув, наскільки сп'янів; мусив дуже зосередитись, аби не хитатися. У туалеті вилаштувалась черга перед пісуарами. Я знайшов вільний умивальник, сполоснув водою обличчя, щоб хоч трохи прояснилося в голові. Коли вийшов у коридор, Ніна Гаґен стояла просто переді мною.

— Бренне, — по-панібратському сказала вона. — Ти зі мною навіть не привітався. Невже забув?

Її погляд був відвертий, навіть викличний; блискучий топ тісно облягав тіло. Я думав про те, що розповів мені Сонцесяйний про її названих батьків, які згоріли в своєму будинку, про свої підозри.

— Я тебе не забув, — мовив я, теж перейшовши на «ти».

— То… чому така стриманість?

— Ти завела собі коханого? — запитав я, бо не знав, про що з нею говорити.

— Фред? Коханий? Ну, не зовсім. Скоріш коханець, — її очі стали колючими. — Ми доповнюємо одне одного. Він любить, коли його міцно зв'язують. А мені подобається в'язати… — вона помітила мій вираз обличчя і розсміялася… — Це тебе шокує? Мабуть, не зовсім твій стиль?

Щось у її самовдоволенні роззлостило мене. Її слова й манера говорити викликали спогади про Майю, спалахнули в мозку сценами, які я намагався забути. Я ступив крок до неї.

— Я знаю, що сталося, — тихо мовив я. — Знаю, що це ти разом з Альвіном спланували вбивство Майї. Я знаю, ти теж причетна. Альвін не зумів стримати язика на припоні — не зміг не похвалитися. Я знаю…

Я збрехав. Альвін ані словом не обмовився про неї. То були хіба мої теорії та припущення, але тієї ж миті, як слова зірвалися з моїх уст, з нею щось сталося. Спершу проблиск паніки в очах, потім обличчя спотворила лютість. Справжній, невдаваний гнів, такий несамовитий, аж я злякався, що вона втратить над собою контроль. Я інстинктивно відступив назад. Умить її злоба згасла, маска повернулася на місце, та я вже все побачив і раптом упевнився у своїй правді.

— Ти з глузду з'їхав, адвокате Бренне? Чи п'яний?

Я відчував, як тепер у мені закипає лють, хотів її налякати, труснути її тупою самовпевненістю ще сильніше.

— Не трать даремно сили, — процідив я. — Удруге мене не обдуриш. І вже не вислизнеш. Тобі варто було пошукати не такого хворого на всю голову, як Альвін. Він надто багато патякає. Доведе тебе до тюрми…

Я сподівався заперечень чи вибуху гніву, натомість вона начеб замислилася, начеб не звинувачення почула, а непросте запитання, на яке важко підшукати відповідь. А тоді сказала тихо, ледь чутно:

— Так не піде… Я не дозволю йому цього зробити.

Я вже розтулив рота запитати, що вона має на увазі, та раптом їй з-за плеча вигулькнув Фред. Уважно глянув на нас обох.

— Що трапилося, Ніно? Адвокат тобі дошкуляє?

Ні я, ні Ніна не відповіли. Тоді він зробив крок до мене. Я бачив у його очах, у рухах, як мало бракувало, щоб він на мене кинувся.

— Що ти винюхуєш, Бренне? — запитав він, але Ніна заспокійливо поклала долоню йому на руку.

— Усе гаразд, Фреде, забудь!

Я відступив два кроки назад, кивнув на прощання:

— Я йду додому, Клюґе. Гарного вечора!

Надворі, на нічній холоднечі я знову відчув, як сильно сп'янів. Алкоголь ударив мене, наче молотом, у чоло. Я увесь спітнів. Що ж це я щойно накоїв? До чого спровокував Ніну Гаґен? Я відчував легку, теплу ейфорію від того, що мені вдалося добряче трусонути нею, нагнати страху, однак тоненький голос десь у потилиці дорікав, що вчинив я немудро. І наслідки не забаряться. І я ще гірко пошкодую про свій вибрик.

Я відігнав від себе ті думки й зосередився на ході — тільки не хитатися.

За тиждень у моєму кабінеті заявився Альвін. Я остаточно вирішив не гаяти більше часу й сил на «справу Майї», але справа, здавалося, не відпускала мене. Глибоко увіп'ялася в моє життя, немов зубами бульдог.

— Він каже, що це важливо, — повідомила телефоном секретарка на рецепції.

Я зітхнув і погодився прийняти Альвіна, лиш би скоріше його спекатися.

Я регулярно зустрічався з ним упродовж шести тижнів, ми провели майже два тижні разом у суді. Та шок від зустрічі був не менший. У пам'яті я його «нормалізував», зробив людиною пересічної зовнішності, а побачивши, знову отетерів від його дивного вигляду. Химерний ефект від повністю поголеного обличчя, дрібних невикінчених рис, ніби й не людина він, а лише ескіз, начерк. Відчуття бридливості було таке ж, як і першого разу, коли я його побачив.

Суха й гаряча долоня. Сповнений життєвих сил. Він сів у крісло для відвідувачів, але вже за кілька секунд зірвався на ноги, роздивлявся книжки на полиці, світлини й прикраси-дрібнички — неспокійні руки торкалися усього, що потрапляло на очі.

— Сядь! Чим можу допомогти, Альвіне? — різко сказав я.

Альвін проігнорував моє запрошення, невпинно ходив туди й сюди кабінетом.

— Суд, — озвався він. — Добре ми їм носа втерли, правда? Дуже добра робота!

— Так…

Я знав Альвіна й розумів, що на нього не можна тиснути занадто.

— Гадаю, вона тобі виплатилася.

— Що ти маєш на увазі, Альвіне?

Альвін розвів руками.