— Гадаєш, поїде до дружини?

— Сподіваюся…

Ми помовчали якийсь час.

— Єдине, що я зрозуміла з його безладної мови, що йому соромно.

— Чому?

— Бо він не знайшов у собі сили вбити тебе. Не зумів… і від того йому соромно.

— О, Господи!

— Ось так…

— Як ти, Карі? Усе гаразд?

— Втомлена. Виснажена.

— Ти була… ти була неймовірна! Я вже подумав… що нам кінець… я не міг… і тут раптом ти заговорила. Спокійно, буденно…

Я судомно ковтнув, згадав свій страх, оціпеніння, дедалі вищий тиск.

— Чому… чому ти не злякалася?

Карі встала.

— Мені треба в душ, Мікаелю. Зможеш замінити мій матрац? Візьми з гостьової кімнати.

— Навіщо?

— Бо я впісялася…

Я витріщився на неї, а тоді ми обоє зареготали. Карі впала мені в обійми, ми реготали так, що не могли встояти на ногах. А коли Карин сміх перейшов у ридання, я обіймав її і гладив, гладив, гладив.

У дверях льоху була вибита одна шибка. Там він і заліз до будинку. Скло майже повністю заліплене клейкою стрічкою, щоб осколки не наробили шуму. Він усе спланував. Я затулив дірку старою дошкою і подумав, що знову доведеться викликати скляра.

Рушниця досі лежала на сходах. Я підняв її, аби роздивитися зблизька. Зношена, нею часто користувалися. Дві цівки — вертикалка, коричневий дерев'яний приклад. Я не знав, що з нею робити. Переламав ствол, вийняв два патрони. Поклав рушницю до комори на другому поверсі, а патрони — в шухляду нічного столика біля ліжка.

Надворі сіріло. Я глянув на годинника. За якихось дві години треба бути в конторі.

Увечері ми дивилися телевізор. Сиділи, тісно притулившись на канапі, і переглядали якісь пустопорожні передачі. Майже не розмовляли, тільки горнулися і весь час торкалися одне до одного. Щоразу, коли я поглядав на Карі, вона всміхалася мені.

О десятій ми розпозіхалися. Позіхання заразне. Я так перевтомився, що мною аж хитало по дорозі з душу; думав, миттю засну, щойно торкнуся головою подушки, але Карі припала до мене в темряві, обвила руками й ногами і аж схлипувала від жаги. Я взяв її, вона звивалася піді мною, подавалася до мене стегнами, усім тілом, і я закінчив майже відразу, як той підліток…

Потім Карі лежала, пригорнувшись до мене, обійнявши рукою і поклавши на мене ногу. Я провалювався у сон, але ще якусь мить тримався на поверхні свідомості. Отоді я запитав, чи хоче вона дитини.

— Так, Мікаелю, хочу. А ти?

— OK, — сказав я і заснув.

Уранці, коли Карі пішла на лекцію, я довго сидів у задумі на кухні. Думав про Майю Ґудвік, якій виповнилося чотирнадцять. Цілком звичайна дівчинка з околиці великого міста, якої я ніколи не знав. Дівчинка, яка, якби було жива, анітрохи не вплинула б на навколишній світ, як і тисячі інших хлопців та дівчат, зайнятих своїми проблемами, хіхіканнями й закоханостями, зі своїми таємними, незрозумілими кодами.

Однак через свою жахливу смерть Майя стала фокусом і точкою притягання у житті для надто багатьох людей.

Я думав про її батьків. Про батьківство. Про життя самих батьків і їхніх дітей, які переплітаються між собою, мов ниті, творять свій рисунок, сплітаються у канат, значно міцніший, ніж окремі волокна. І про те, що трапляється, коли одна нить рветься, а навантаження на інші стає таким великим, що решта теж перетираються і рвуться одна за одною, доки перерветься весь канат, і обірвані кінці безпорадно затріпочуть на вітрі.

Думав про Альвіна. Ми проживаємо своє життя, як уміємо, намагаємося щось планувати, підготуватися до будь-яких випадковостей, але Альвін — один з тих чинників, на який ми ніяк не розраховували. Він наче автомобіль без гальм чи незакріплене риштування. Чи пляма машинної оливи на асфальті.

І про Ніну Гаґен думав. Хоч вона й ховалася у тіні Альвіна, але несла в собі загрозу. Можливо, Ніна Гаґен була одним із тих кошмарів, які іноді лякають нас уві сні, які, прокинувшись посеред ночі, — спітнілий, мов хлющ, із серцем у горлі, — не можеш пригадати, але які не відпускатимуть увесь день, заступлять сонце, позбавлять барвистості світ і змусять здригатися від несподіваних звуків.

А може, й не була…

Я вже й не знав, чи мені це й далі цікаво. Точніше, чи осилю я ще і її. Певною мірою, я дозволив «справі Майї» відігравати головну роль у моєму житті.

Я осідлав коня, узяв до рук списа і пом'ятого щита та й вирушив на бій з драконом.

Я бачив біль і приниження Ганса Ґудвіка, хотів його порятувати, але збагнув, що він уже пропащий. Він та Ірене — обірвані ниті, які безвольно тріпотять на вітрі, і я нічого вже не вдію, не зв'яжу їх докупи, не сплету з них нового міцного каната.

Так хотілось би подолати зло, не допустити ще більше страждань, але це не моя робота. Я був тим, ким був, — звичайнісіньким адвокатом. Ця робота іноді драматична й публічна, іноді нудна й анонімна. Хай там як, але вона важлива, і я маю до неї хист. Але роль адвоката має свої правила і закони, писані й неписані, тому Петер мав рацію: я знехтував правилами, узявся за справу, якою не смів і не міг займатися.

Я мав своє життя. Я мав Карі. Ми вдвох народимо дітей. Мені треба сплітати свій життєвий канат. Дійсність поза судовою залою вторглася у моє життя, у мою спальню посеред ночі, і на мить здалося, що всьому вже кінець, що я помру і не побачу ранку. Я так не хотів. Настав найвищий час простувати далі, а всім решта, жертвам та злочинцям, повернути їхні ролі — ролі фігурантів у кримінальній справі. З мене досить… Хай Альвін Му та Ніна Гаґен пливуть під своїми вітрилами. То не моє життя і не моя відповідальність.

Минуло кілька днів. Я повів Карі до ресторану. Доки ми їли, я розповів, до чого я додумався і що собі постановив. Карі мовчки слухала, час до часу пригублювала келих і дивилася на мене поглядом, який годі було витлумачити. Коли я виговорився, вона ще якийсь час легенько похитувала келихом, розганяючи колами вино — воно мерехтіло бордовими блищиками на світлі.

— Оте про дітей… ти, справді, так думаєш чи це, може, реакція… на останні події?

— Справді, думаю.

— Чудово, — усміхнулася Карі й більше нічого не сказала.

— А все інше, Ніна Гаґен і…? — запитав я за мить.

— З ними нарешті все. Настав час для нас, Мікаелю.

Уперше за тривалий час я з головою поринув у роботу. Назбиралася купа справ. Завдяки Сюнне система функціонувала, але я мав багато клієнтів. Більшість з них сиділи в тюрмах по всій країні й гнівалися на мене за те, що я їх не відвідував. Я два тижні постійно літав внутрішніми рейсами. Кілька разів довелося ночувати в готелі, але зазвичай я встигав повернутися увечері додому. А вдома чекала Карі.

Петер був задоволений. Сюнне була задоволена, і клієнти теж були задоволені. Я не бачив і нічого не чув про Ганса Ґудвіка, був певний, що він більше не становить загрози. До того ж, я не мав жодного бажання думати про нього чи про його дружину. Я змусив «справу Майї» зникнути з моїх думок, знаючи, що рано чи пізно вона перейде до розряду рутинних справ, і стане однією з тих, які я виграв; стане справою, яка принесла мені славу й нових клієнтів. Мова йтиме лише про час та часову відстань.

Нічні клуби — то не моє. Буваючи в місті, я віддавав перевагу барам і пабам. Я стояв, роздивляючись навсібіч, дивився на дорослих чоловіків у дорогих костюмах, з розпухлими гаманцями, обличчями, червоними від алкоголю та потуг танцювати на танцювальному майданчику; на жінок з червоними вустами, наквацяними тушшю віями, вибіленим волоссям, і розумів, що таке не для мене. Музика надто голосна, люди надто шалені, надто зайняті тим, щоб себе показати й на інших подивитися, упізнати, вихопити з натовпу. Бути причетними…

Ми з Петером зустрічалися з кількома поважними клієнтами. Повечеряли, випили червоного вина й коньяку, і пішли до нічного клубу. Я спробував відкрутитися, але Петер міцно стиснув мою руку, давши зрозуміти, яка це марна справа.