— То й що?

— Я так розумію, він мертвий. Убитий?

Ніякої відповіді. Я спробував знову.

— Я можу поговорити з керівником слідчої групи?

— Навіщо?

Надворі ніч і лютий холод, я раптом розсердився.

— Просто передайте, що хочу з ним поговорити, ясно?

Поліцейський пересмикнув плечима, відчинив двері, устромив досередини голову й щось сказав, але слів я не розібрав. Я відійшов набік — зачекати.

Аж хвилин за десять двері знову відчинилися. Чоловік, що вийшов з будинку, був невисокий на зріст, сивий, з глибокими складками навколо кутиків рота й тонкими, стиснутими губами. Я його знав, хоч і не надто близько; наші шляхи іноді перетиналися з приводу різних карних справ. Тобіас Мунк працював старшим інспектором відділу важких злочинів. Він стримано кивнув мені.

— Привіт, Бренне!

— Я так розумію, Мунку, Альвін мертвий? Він був моїм клієнтом.

Мунк втомлено глянув на мене.

— Він уже не твій клієнт. Він вже нічий клієнт.

— То він мертвий, так?

Мунк кивнув.

— Убивство?

— Нащо ти питаєш?

— Ну, він був… моїм клієнтом… я…

— Це вже не має жодного значення. Інформація поки що не публічна. Але так, Бренне, його вбили. Це було вбивство.

— Можна на нього глянути? — запитав я після паузи.

Очі Мунка звузилися.

— Нащо тобі, заради Бога, на нього дивитися?

Я не знав, навіщо запитував, і не знав, що йому відповісти, просто стенув плечима.

— Звісно, на місце злочину ніхто тебе не пустить, — сказав Мунк сухо. — Але присягаюсь, тобі зовсім не захотілось би його бачити.

— Чому?

— Хтось дуже не любив Альвіна Му. Я на службі в поліції понад тридцять років, але подібного ніколи в житті не бачив.

— Хочеш сказати, тіло спотворене?

— Дуже м'яко кажучи. Хоч Альвін Му й був скурвий син, але оце… — Мунк похитав головою.

— Знаєте, хто… Когось підозрюєте?

Мунк раптом роздратувався, ніби відчув, що бовкнув забагато.

— Хіба я, чорт візьми, стояв би тут з тобою теревенив, якби в нас були підозрювані? Га, Бренне? Є чимало людей, які не бажали Альвінові добра. Іди додому, Бренне! Тобі тут нічого робити, а я маю купу роботи.

Мунк різко розвернувся і зник за дверима будинку.

Я дивився йому вслід. Підтягнулися журналісти, хотіли довідатись, що мені сказав Мунк, але я тільки похитав головою, мовляв, знаю не більше за них.

Я рушив до авта. Здійнявся вітер. Вихор закручував у спіраль сухе опале листя і гнав його вулицею. Я згадував останню зустріч з Альвіном, усе, що йому сказав і чого не сказав. Я думав про те, що він, можливо, був би живий, якби я його застеріг.

Газети таке люблять! Наступними днями всі видання рясніли публікаціями про вбивство Альвіна, заголовки статей змагалися у несмаку. Поступово, як зазвичай буває, почала просочуватися інформація з поліції, і медії немов оскаженіли. Навіть не подаючи деталей, вони умудрялися створити враження, що Альвіна Му піддавали жорстоким тортурам. Це були, наприклад, цитати від анонімних джерел, які стверджували, що «ніколи в житті не бачили нічого подібного» або що це було «звіряче вбивство, а убивця був збоченцем». Спекуляції щодо особи ймовірного вбивці не мали стриму. Більшість схилялися до того, що вбивство скоєне з помсти й, певною мірою, пов'язане зі «справою Майї». Навіть у нашій конторі воно стало єдиною темою для розмови за ланчем, і дуже скоро мені до чортиків обридли запитання, кого ж я підозрюю.

Сюнне обурювалася.

— Якщо вбивство вчинено з помсти за смерть Майї, то це просто смішно, — повторювала вона раз у раз. — Альвіна ж виправдали.

Я промовчав.

Добігав кінця рік. У нашому місті це означало безкінечні циклони, дощі з заходу, з океану; лише іноді хмари продиралися на кілька морозних, ясних днів, і тоді чорні й сірі шпилі гір навколо мерехтіли на самих чубчиках снігом, ніби присипані пудрою; повітря бувало таким прозорим, що, видершись на вершину, можна було побачити краєвиди до самого горизонту. Та здебільшого люди ходили скоцюрблені, щулячись від вітру й дощу; у стічних канавах валялися вивернуті й поламані парасолі, наче скелети обабіч караванних шляхів.

Затемна я ішов на роботу й затемна повертався додому. Вечорами ми сиділи вдома, грілися біля коминка і навіть носа надвір не показували.

Я був на нараді. На одній з тих нарад, на яких адвокати говорять та й говорять, а клієнти насуплено переглядаються. Три години безсенсовних і безрезультатних суперечок.

Коли повернувся до контори, секретарка на рецепції поманила мене пальцем, нахилилася й прошепотіла:

— Там на вас чекає якась дама. Вона прийшла не за записом, але… вона весь час плаче. Я не мала серця вигнати її…

Я глянув на м'який куток, де зазвичай чекали прийому клієнти. Чомусь навіть не здивувався, побачивши там Ірене Ґудвік з запухлим, заплаканим обличчям. Вона теж дивилася на мене.

— Кави? — запитав я, коли вона сіла в крісло в моєму кабінеті. Жінка мовчки похитала головою. — Дайте мені кілька хвилин, я хочу кави. Посидьте тут трохи…

Я знову вийшов до приймальні, налив собі горня кави і став біля рецепції, чекаючи доки секретарка закінчить телефонну розмову.

— Вона хоч натякнула про що йдеться?

— Ні, тільки сказала, що це важливо. Я її питала, однак вона хотіла говорити тільки з вами. Спробувала призначити їй інший час, але…

Я заспокоїв секретарку, мовляв, усе гаразд і рушив до кабінету.

Ірене Ґудвік трохи заспокоїлась, сиділа з прямою спиною, ноги згорнула під крісло. Руки, сплетені так міцно, аж кісточки побіліли, лежали на колінах. Очі почервоніли й підпухли.

— Даруйте… — мовила вона, не встиг я ще й рота розтулити. — Знаю, треба було записатися на прийом, але…

— Пусте…

Жінка кивнула, хотіла щось іще сказати, проте знову замовкла. Натомість заговорив я.

— 3 якою проблемою ви прийшли, Ірене? Чому ви тут?

— Ганс…

— А що з ним?

— Його арештували. Прийшли й забрали з дому.

— Чому? — новина мене ошелешила. — Та ж не за вбивство Альвіна Му? Вони вважають, що Ганс убив Альвіна?

Ірене Ґудвік закивала головою і знову розплакалася. Я не втішав її, хай поплаче, а я, тим часом, замислився. Усе, власне кажучи, логічно. Якщо хтось і мав мотив, то Ганс Ґудвік. Він мусив потрапити в поле зору поліції від першого ж дня. Не знаю, чому я сам раніше про це не подумав.

— Ірене… Спробуйте… спробуйте заспокоїтися. Нам треба поговорити.

Жінка трохи вгамувалася, рідше чулися схлипи, тільки віддих був протяжний і тремтячий.

— Вибачте, я знаю, що поводжуся по-дурному, але останнім часом усього стільки…

— Вірю. Нічого страшного… Коли його забрали?

— Уранці. Прийшли рано, не знаю… десь близько сьомої. Ми ще спали.

— А ви певні, що вашого чоловіка арештували за підозрою в убивстві Альвіна Му?

— Так… Вони мали одну… один папір, на якому так і було записано.

— Обвинувальний висновок?

— Так!

— Гаразд, — я на мить примовк. — Що… що на вашу думку, я міг би для вас зробити?

Ірене здивовано глянула на мене.

— Він же має право на захист, на адвоката?

— Звичайно, але ж…

— Я хочу, щоб ви захищали його.

— Послухайте, Ірене, не думаю, що він захоче… Я ж захищав у суді Альвіна…

Але вона вже все вирішила.

— Ми не знаємо нікого іншого. Ганс казав… що він, видно, зовсім стратив розум, коли звинувачував вас за те, що сталося… ви просто виконували свою роботу. Насправді то все… вина Альвіна, який…

— Який — що?

— Який заслужив на смерть.

За чолом почав пульсувати легенький біль голови, я відчув утому і нехіть. Згадалася ніч, коли Ганс Ґудвік стояв посеред моєї спальні, згадалися мій страх і його агресія. Я не мав ніякого бажання братися до цієї справи. Усе було якось не так. Я виправдав убивцю його доньки, а тепер мав виправдовувати його. На думку не спадали жодні правила, які могли завадити мені в цьому. Дивна ситуація, я почувався у ній дуже незатишно.