Я поволі похитав головою.

— Не думаю, що це добра ідея.

Ірене Ґудвік уперше глянула мені просто в вічі.

— Ви ж професіонал, правда? Можливо найліпший з усіх можливих.

— Це правда, проте існує багато не менш талановитих адвокатів.

— Ви сповна використали свої здібності й знання задля виправдання убивці моєї доньки. Невже вважаєте, що ми… що Ганс не заслужив того ж?

Я не знайшов, що заперечити.

— Гаразд. Якщо захоче Ганс…

Я не відразу додзвонився до Тобіаса Мунка.

— Бренне! — він називав моє ім'я так, ніби випльовував його крізь зціплені зуби. — А тепер чого тобі треба?

— Ганс Ґудвік, — тільки й сказав я.

— Знову? Навіщо він тобі?

— Як я розумію, ви його затримали за вбивство Альвіна Му.

— То й що?

— Я зараз розмовляю з його дружиною. Вона хоче, щоб я його захищав.

На іншому кінці запала мовчанка.

— Не їй вирішувати… Невідомо чи він тебе захоче. Поки що Ґудвік відмовляється від адвоката.

Я тихенько зітхнув.

— Є лише один спосіб це з'ясувати, Мунку. Я приїду до вас.

Мунк щось буркнув замість відповіді, а я додав:

— І ще, Мунку… Не думаю, що тобі на руку, якщо підозрюваний не має адвоката. Це вбивство!

— Зателефонуй мені, коли приїдеш, Бренне!

Коли я приїхав, Мунк потиснув мені руку і привітався. Я завжди підозрював його нелюбов до себе, однак він поводився коректно, як людина, яка суворо дотримується закону. Ми мовчки йшли коридорами, аж раптом він зупинився.

— Я мав би передбачити, що ти вигулькнеш.

— Як це?

— Ти з'явився на місці злочину. Я знав, що адвокати нишпорять за резонансними справами, але ще ніколи на своєму віку не стрічав адвоката, який прибув би на місце злочину.

До мене нарешті дійшло. Мунк певний, ніби я відразу хотів запопасти цю справу. Я вже розтулив рота, щоб заперечити, але передумав. Однаково він мені не повірить.

— Трохи дивно, що захищатимеш його саме ти, хіба ні?

— Чому ж дивно?

— Ну, — він невизначено провів у повітрі рукою. — Ти ж і Альвіна Му захищав у суді.

— Гадаєш, щось стане на заваді, якщо я представлятиму Ганса Ґудвіка? Конфлікт інтересів?

— Та-а, не знаю… Усе це трохи…

Я урвав його.

— Альвін мертвий. Ніякого конфлікту.

Мунк зупинився перед якимись дверима.

— Хочеш поговорити зі своїм клієнтом наодинці, Бренне? У камері він сидить не сам.

— Був би вдячний.

Ми увійшли.

— Прийшов адвокат Бренне, Ґудвіку, — сказав Мунк. — Я залишаю вас віч-на-віч.

Ганс Ґудвік навіть не підвів голови.

— Мені не потрібний адвокат, — озвався він. — Я не вчинив нічого осудного.

Говорив він невиразно. Його голос наче заіржавів. Тобіас Мунк випередив мене з відповіддю.

— Це серйозна справа, Ґудвіку. Дуже раджу тобі погодитися на адвоката. Ми тільки за це… До того ж… адвокат Бренне добрий адвокат.

Я ошелешено глянув на Мунка, але той відвів погляд.

— Ми почекаємо в коридорі, Бренне. Даси мені знати!

Ганс Ґудвік змінився. Я бачив його в залі суду. Тоді він мав виснажений вигляд, обличчя пооране скорботними зморшками, однак пристойно вбраний, зібраний, пострижений. Міцної тілобудови, кремезний. Того вечора, коли він увірвався до нас, я його, по суті, і не роздивився.

Тепер цей чоловік ніби танув. Обличчя осунулося і набрякло; кудись поділася кремезність тіла; живіт, якого раніше не було, важко звисав над паском. Ґудвік був одягнений у брудні джинси й густо поплямлений синій джемпер. Довге, неохайне волосся звисало сивими пасмами.

Якийсь час ми мовчали. Між нами відчувалася напруга, кімнатка для відвідин ніби повнилася невирішеними конфліктами й німими звинуваченнями.

— Не знаю… чи захочете ви мого захисту, — почав я обережно. — Після всього, що трапилося…

Ганс Ґудвік відповів не відразу.

— Це не має жодного значення.

— Та ні, має… — я нахилився уперед, намагаючись зазирнути йому в вічі. — Це дуже серйозна справа. Що б не сталося, ви маєте покластися на мене. Вірити, що я стою за вас горою і роблю усе від мене залежне. А ви мусите робити все, що я скажу. Я тут профі. А ви — аматор.

— Я нічого не вчинив.

— Хай навіть так… Хочете мене за адвоката чи ні? Є ще безліч інших хороших захисників.

Ганс Ґудвік нарешті підвів голову й глянув на мене.

— Та вже добре, як є. Ви ж уже тут…

Я впізнав запах. З його рота знову відгонило задавненим перегаром. Почервонілі очі, невиразна дикція.

— Чудово. Перше запитання: ви тверезий?

Замість відповіді знизування плечима.

— Ви пили вчора ввечері? Або вночі?

— Так.

— Багато?

— Добряче. Заснув на канапі.

— Довго тривало? Тобто пив-пив і заснув?

Ледь помітний кивок голови.

— Як ви зараз почуваєтеся?

— Трохи ватяним.

— Ясно. Сьогодні допиту не буде. Тверезійте до завтра. Я попрошу, аби вам дали щось заспокійливе, щоб пом'якшити похмілля.

— Але… я нічого не зробив. Ми не могли б відразу з цим покінчити, щоб я пішов собі додому?

— Ні. Ви потрібні мені тверезим, з ясною головою. Усе не так просто. Цілком імовірно, що ви нічого не зробили, однак поліція щось на вас має, можете навіть не сумніватися. Інакше ви не опинились би тут. Усе, що треба, я передам слідчим. Прийду ввечері, тоді й поговоримо.

Мунка і слідчого я знайшов у кабінеті навпроти.

— То як, хоче він тебе? — запитав Мунк.

— Хоче. Але сьогодні допиту не буде.

— Як? Чому?! — вигукнув слідчий роздратовано, ледь не ображено.

— Мій клієнт нетверезий. У ліпшому випадку в нього важке похмілля після тривалого запою. На допиті він мені потрібний з ясною головою. Подбайте про щось заспокійливе для полегшення похмілля.

Мункові такий розвиток подій не сподобався.

— Якщо йому завтра в суді мають обрати міру запобіжного заходу, то допит повинен…

— Послухай, Мунку, обирати запобіжний захід можна буде не раніше, як післязавтра. Обіцяю: жодних каверз з мого боку. Але я не дам згоди на допит клієнта в неадекватному стані. Він взагалі не зобов'язаний давати свідчення.

Мунк знав, що проти правил не попре, і, стенувши плечима, погодився.

— Гаразд. Починаємо завтра о дев'ятій ранку.

Ганс Ґудвік мав не ліпший вигляд, ніж напередодні. Але він перевдягнувся у свіжий одяг, який принесла Ірене, та й голос його зміцнів і прояснів. Я провідав Ґудвіка ввечері в слідчому ізоляторі, однак мало що з нього видобув. Він торочив, як заведений, що нічого не зробив.

Слідчі почувалися бадьоро й у доброму гуморі. Наймолодший називався Гамре. Сьогодні він теж був у костюмі та білій сорочці з краваткою, свіжо підстрижений. Нільсен — старший, десь мого віку. Недбало вдягнений, майже цілком лисий, весь час усміхнений. Гамре вів допит; він був точний і скрупульозний, друкував на комп'ютері швидше за будь-якого відомого мені поліцейського. Я згадав допити, які я ледве висиджував, бо слідчі записували їх, друкуючи двома пальцями.

Почали, як завжди, з особистих даних Ганса Ґудвіка. Я слухав на піввуха тихі, монотонні відповіді Ганса.

Немає нічого нуднішого на світі для адвоката, як присутність на поліцейському допиті. Адвокат не наділений при цьому ніякими функціями, тільки пильнує, щоб не порушувалися права клієнта. Але таке траплялося рідко або й зовсім не траплялося, надто за присутності офіційного захисника. Тому роль адвоката зводилася, зазвичай, до ролі пасивного слухача. У такій ситуації дуже легко стати неуважним, замислившись про геть щось інше. Небезпечний момент, бо кожний допит рано чи пізно сягає визначальної точки, коли слідчий відкриває свої карти, і важливо той момент не проґавити.

— Боюся, нам доведеться поговорити про Майю, — мовив Гамре. — Я розумію, як це боляче, але нема ради.

З виразу обличчя Гамре ніхто не сказав би, що йому це хоч трішки болить.