Мені не було його шкода. Якщо хтось заслужив на смерть, то це він, але думка, що моя брехня спричинилася до нещастя, що я безпосередньо відповідальний за його смерть, вселяла в мене якусь неясну моторош. Я умовляв себе, що ніяк не міг передбачити наслідків, що слова зірвалися з язика в момент неконтрольованого гніву, але й сам не мав певності, чи так воно насправді.

— Ні, — повторив я. — Ганс Ґудвік не вбивця. Але, боюся, його можуть засудити…

Минуло два тижні, перш ніж надійшли результати аналізу ДНК. Пляма крові на внутрішній стінці торби належала Альвінові. Розриви на рулоні й на стрічці, якою зв'язували Альвіна, збігалися ідеально. Я сподівався інших результатів, але й не здивувався. Моїм обов'язком тепер було провідати Ганса Ґудвіка й усе йому розповісти, та я не міг себе змусити до цього.

Я поїхав додому, повечеряв з Карі. Вона розповідала за столом про щось геть несуттєве, а я односкладово відповідав.

Потім вона стояла за спинкою крісла й масувала мені плечі. Я відхилився назад, заплющив очі. А за якусь мить промовив:

— Кров належала Альвінові.

— Гм… — хмикнула Карі, не перестаючи м'яти плечі. — Я десь так і подумала. Що робитимеш?

— Не маю уявлення.

— Обов'язково щось придумаєш, Мікаелю!

Пальці Карі вимацували всі болючі точки моїх м'язів.

Голос Ганса Ґудвіка в телефонній слухавці звучав глухо й стомлено.

— Ви розумієте, що це означає, Гансе? — запитав я і повів далі, не чекаючи на відповідь: — Це означає проблему для вас. Величезну проблему.

— Розумію, — сказав він і замовк.

— Гансе? Ви слухаєте? — окликнув я його.

— Так… Не знаю… Не розумію…

Я тепер поступово його пізнавав. Кілька днів він наче відгороджувався від усього, слова начеб не досягали мозку, ніби я розмовляв іноземною або якоюсь неземною мовою. У такі дні спілкуватися з ним було майже неможливо. Сьогодні був саме такий день.

— У вас сьогодні поганий день, Гансе? Поговоримо завтра?

— Мені снилася Майя, — мовив він таким тихим голосом, що я мусив напружити слух, щоб почути.

— Гаразд. Я прийду завтра…

Ірене Ґудвік мала б уже бути в моєму кабінеті. Ми умовилися про зустріч, але вона не прийшла і на телефонні дзвінки теж не відповідала, тому по обіді я поїхав до неї додому. Коли двері після довго гримання нарешті відчинилися, я побачив на порозі жінку з опухлим обличчям і почервонілими очима, ніби вона не спала багато днів поспіль. Ірене глянула на мене, мов на незнайомця.

— Ви забули про зустріч! — сказав я; вона не відповіла, а я додав: — І не брали слухавки. Я захвилювався.

— Заходьте, — запросила Ірене.

Кава була заварена, тож господиня, не питаючи, налила мені велике горня.

Я розповів про результати ДНК. Ірене кивнула, вона вже довідалася про це з газет.

— Даруйте, — мовив я. — Ви мали б дізнатися про все від мене. Але стільки всього накопичилося… Ви розумієте, що це означає?

— Мабуть, так, — вона прикусила губу. — Ганс… що справи його кепські.

Що ж, вичерпний підсумок.

— Так воно і є. Можете пригадати, чи був Ганс удома, коли ви повернулися від сестри? Що робив, що казав, як поводився?

Жінка безпомічно похитала головою.

— Я не знаю… Не пам'ятаю. Той проміжок часу… наче в тумані.

Та сама відповідь, що й раніше. Таку ж відповідь я чув і від Ганса. Я раптом розсердився, сам того не бажаючи.

— Покиньте пити, Ірене! Пиятика не допомагає, навпаки, тільки шкодить.

Тепер жінка була схожа на мале ображене дівчатко з надутими губками.

— Я більше не п'ю, — сказала вона, а, помітивши мою недовіру, додала: — Не так багато, як перше.

Не було сенсу на неї тиснути. Доросла жінка. І навіть не моя клієнтка. Я спробував розпитати її про чоловіка, трохи довідатися, про його минуле й про те, чим він жив; зрозуміти, що він за людина. Однак Ірене говорила про нього ніби про чужака.

— Він дуже старанний у роботі.

— Добре, але який він як людина?

— Ганс… — вона замовкла, підшукуючи слова. — Він не є сильною особистістю.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли виникали проблеми… Скажімо, конфлікти з клієнтами. Він міг закопилити губу й забратися геть, а я завжди мусила залагоджувати непорозуміння.

Ірене трохи помовчала.

— Але він добра людина. Ніколи не зміг би когось убити.

— Він убив собаку, — нагадав я.

Жінка глянула на мене. Але нічого не сказала. Я підвівся, попросив дозволу скористатися туалетом. Вона кивнула.

До туалету вів довгий, вузький коридор з чотирма однаковими дверима. Я відчинив перші двері, заглянув до спальні з незастеленим двоспальним ліжком. Наступна кімната приголомшила. Кімната Майї, охайне ліжко, шкільний ранець біля узніжжя. Стіни обвішані плакатами поп- та кінозірок, імен яких я здебільшого й не знав. Полиці заставлені милими дрібничками. На підвіконні — дві ляльки Барбі, спогад про невинне дитинство; дівчинці, певно, рука не піднялася викинути ляльки.

Зайти до кімнати мене змусив письмовий стіл. З нього зробили щось схоже на вівтар. Світлини Майї, десятки світлин, виставлені рядком на поличках. На стільниці, застеленій білою скатертиною, стояло велике кольорове фото усміхненої дівчинки, вочевидь, зроблене професійним фотографом. Перед ним — купа свічок.

Я підійшов ближче. На маленькому столику поряд лежав стос газетних вирізок. Я побачив своє обличчя на деяких з них і здогадався, що йшлося про судові засідання у справі Альвіна Му. Я простягнув руку по вирізки, щоб ліпше їх роздивитися, але раптом почув за спиною якийсь рух і обернувся. У дверях стояла Ірене Ґудвік. Дивилася на мене. Обличчя їй побіліло.

— Що ви тут робите? — голос їй тремтів.

— Вибачте, я помилився дверима…

— Вийдіть звідси! Я не хочу, щоб ви сюди заходили. Негайно виходьте!

Коли ми повернулися на кухню, Ірене не підводила на мене очей. Я перехилився до неї через стіл і сказав:

— Мені прикро, що я заблукав у коридорі. Але та кімната… Не думаю, що це нормально… Вам треба рухатися далі. Ви не можете…

Жінка підняла голову, глянула на мене. Обличчя її натягнулося, замкнулося, наче стиснутий кулак. Я бачив, як тремтять її уста, але голос звучав тихо і твердо.

— Не вам… не вам про це судити. І не розказуйте мені, як я повинна поминати свою доньку.

— OK, — не перечив я. — Але, можливо, вам потрібна допомога. Може, варто звернутися до психолога?

Погляд її нараз зробився відсутнім.

— Я ходжу до одного.

Я залишив Ірене заціпенілу, замкнуту, неприступну…

Осінь прийшла й відійшла, непомітно зісковзнула в зиму, яка мало чим відрізнялася від осені. Той самий безугавний дощ день у день, той самий пронизливий вітер із заходу змушував нас пригинати голови й мріяти про весну та літо. Лише дні ставали дедалі коротші, і мені здавалося, що живу я в постійній мокрій сутіні. Рік умер і знову відродився. У справі Ганса Ґудвіка не відбулося ніяких значних перемін. Як це часто буває, короткий період інтенсивної активності змінився затяжним очікуванням.

І ось нарешті дещо сталося. «Ганс Ґудвік, народжений 03.03.1962, — написано на аркуші паперу, що лежить переді мною, — перебуває у слідчому ізоляторі за звинуваченням у порушенні Кримінального кодексу § 232, пункту 1 реф. в пункті 2…»

Він молодший за мене. А я вважав його старшим. Не знаю, чому. Чи тому, що здавався старшим, чи може, я сам втратив об'єктивне сприйняття свого віку й зовнішнього вигляду.

«…вбивство іншої особи. Уночі 13 жовтня 2005 року він завдав важких тілесних ушкоджень та каліцтв Альвінові Му; численні колоті й різані рани, завдані двома ножами, стали причиною смерті названої особи. Злочин кваліфікується як важкий, убивство було здійснене в особливо жорстокий спосіб, що мав характер катувань.»

Я згадав фотографії Альвіна, його понівечене тіло — від тієї моторошної картини мене аж пересмикнуло. Загалом, не було що й закинути обвинувальному висновку, який підписав генеральний прокурор. Здебільшого на обвинувальний висновок доводиться чекати місяці. На моїй пам'яті ще не було такого блискавичного просування справи. Я глянув на календар. Від смерті Альвіна минуло трохи більше дванадцяти тижнів.