Мимоволі я набрав номер телефону прокуратури й попросив покликати Крістера Бонде, того прокурора, який представляв сторону звинувачення у суді проти Альвіна.

— Бонде слухає.

— Це Бренне. Добридень.

— Ага. Отримав обвинувальний висновок?

— Саме читаю.

— Добре сформульований, правда?

— Авжеж… Щось ця справа дуже швидко набирає обертів!

— Чом би й ні, Бренне, — засміявся Бонде. — Хоч раз нам трапилася справа, до якої не підкопаєшся. Як дивишся на те, щоб поговорити з твоїм клієнтом і схилити його до зізнання? Якщо співпрацюватиме, усе ще зможе виторгувати собі менший термін ув'язнення. Я не заперечуватиму, хоч, за законом, уже запізно йти на поступки.

— Він каже, що не вбивав…

Знову сміх.

— Та облиш, Мікаелю! Поговори з ним! Хіба це не твій обов'язок як адвоката інформувати клієнтів про реальний стан справ?

— Не знаю… Я не маю цілковитої певності, що це він…

У слухавці на мить стихло. Коли Бонде заговорив знову, у його голосі з'явилася незвична різкість.

— Та ти геть очманів, Мікаелю! Іноді мені здається, чи не завернулося тобі в голові від слави. Реально дивися на речі! Ти викрутився з Альвіном, але цього хлопця треба посадити. Ніяких вибриків, ніяких сенсацій останньої миті! Цього разу процедура відбудеться, як книжка пише. І до чорта, я більше не поведуся на твої витівки, Бренне!

— То була не витівка, а свідок.

— Я тебе попередив! І ще, Мікаелю, я розмовляв сьогодні з суддею про встановлення терміну судового розгляду. Від нині — за вісім тижнів…

— Та ти жартуєш! Це ж убивство! Нам потрібний час для…

— Слідство завершене, Мікаелю. Часу більше, ніж достатньо. Побачимося в суді!

Я ще трохи посидів, задумавшись. Він мені подобався, талановитий прокурор і приємна людина, звідки ж нині така агресія? Йому дуже попсував настрій програш справи проти Альвіна Му, але всі час до часу програють. Хто цього не толерує, той не має що робити в судовій системі. Уперше мені спало на думку, що одним з чинників злету моєї адвокатської кар'єри стали професійні заздрощі колег. Мало приємного, та, мабуть, доведеться звикати. Потім потік свідомості поніс мене далі, і я подумав, що вісім тижнів — це зовсім небагато, а я поки нічого не маю в резерві для порятунку Ганса Ґудвіка від дуже великого терміну ув'язнення.

Зима серйозно взялася за місто. Похолодніло, побіліли навколишні гірські вершини, тротуари середмістя стали ковзанками, а вулиці — сіро-брудною сніжною кашею. Я попросив Сюнне зайти до мене в кабінет, щоб разом опрацювати матеріали справи Ганса Ґудвіка.

Сюнне уважно слухала, доки я викладав їй суть, а коли закінчив, вона трохи розгублено глянула на мене.

— Я не розумію. Для мене абсолютно очевидно, що Ганс винуватий. Я маю на увазі… глянь на докази! Найбезсумнівніша кримінальна справа в історії.

— Можливо.

— Ніяких «можливо»! Чесно, Мікаелю… Чоловік винен. Єдине, що нам варто зробити, порадити… ні, рішуче закликати його зізнатися. Виправдання неможливе, ми не можемо…

Я поволі, однак категорично похитав головою.

— Я не вірю в його винуватість. Ми повинні добитися виправдального вироку.

Сюнне мовчала, але я помітив її роздратованість.

— Як, Мікаелю? Як ти збираєшся його виправдати?

— Знайти іншого вбивцю. Справжнього.

— Зумієш?

Я розповів їй про Ніну Гаґен, про свої підозри щодо її змови з Альвіном удвох убити Майю, про те, як вона надала Альвінові алібі. Про своє припущення, що саме Ніна Гаґен була вбивцею. Сюнне слухала уважно, а тоді приголомшено мовила:

— Я й не здогадувалася… Це просто жах!

— Так… Гадаю, саме так усе й було.

— Гм, можливо… — у голосі Сюнне вчувалося вагання.

— Я тебе не переконав?

— Ну, Ніна Гаґен цілком могла забезпечити Альвінові алібі на момент убивства Майї.

Я кивнув.

— Якщо Майю убив таки Альвін, то дуже ймовірно, що вона це зробила. Тоді вона стає співучасницею злочину.

— Я розумію, але…

— Що — але?

— Її вчинок може мати безліч причин. Кохання, наприклад… Або ж Альвін мав на неї якийсь компромат.

— Навряд… Вони мусили разом спланувати все заздалегідь. Важко збагнути, що могло б спонукати до співучасті в такому моторошному злочині, якби не…

— Що?

— Якби вона цього не хотіла сама. Якби їй не сподобалась ідея.

— Звучить трохи неправдоподібно.

— І все ж… Ніну підозрювали в зумисному спаленні названих батьків, коли їй виповнилося шістнадцять. Маю підсвідоме відчуття… Мені здається, Ніна не є цілком душевно нормальною.

— Гаразд, припустімо, ти маєш рацію. Однак я не розумію, звідки в тебе певність, що вона вбила Альвіна. Навіщо їй його вбивати? Вони ж були… партнерами, якщо твої припущення правильні.

— Бо Альвін був не при собі. Неадекватний. Нестриманий на язик. Він становив загрозу для неї. Згадай, що він сказав у суді до Ганса Ґудвіка, а я підслухав:

— OK, але звідки вона могла довідатися? Щось не зовсім тримається купи…

І це правда. Не трималося купи, бо я не розповів їй про свою зустріч з Ніною Гаґен у нічному клубі й про те, що я їй сказав і що вона відповіла. Не зміг пересилити себе.

— Це — один з варіантів, — сказав я. — Наш єдиний можливий.

— Що ти робитимеш далі? Не зовсім розумію хід твоїх думок.

— Я мушу поїхати… до Гальдена.

— Навіщо?

— Ніна Гаґен звідти родом. Треба поговорити там з однією людиною.

— Це наведе тебе на слід?

— Може, й ні, — стенув я плечима. — Але за кілька днів я маю бути в справах в Осло, а звідти до Гальдена рукою подати. Принаймні нічого ліпшого придумати поки що не можу.

Не минуло й п'яти хвилин після нашої наради, як Сюнне знову зазирнула в двері мого кабінету.

— Я працюватиму з тобою у цій справі, Мікаелю?

— У справі Ганса Ґудвіка? Так, звичайно. Гадаю, ти мені ще станеш у пригоді!

Сюнне кивнула. Я бачив, як іще щось вертиться їй на язиці.

— У чому річ, Сюнне? Ти ж хочеш зі мною працювати? Це резонансна справа…

— Так… хочу, звісно, але…

— Що?

— Це не зовсім нормальна справа, Мікаелю. Те, що ти маєш намір зробити, не належить до рутинних адвокатських обов'язків.

Я на мить задумався.

— Мабуть, ні… Ти відповідатимеш за її нормальність.

Сюнне знову кивнула, але я бачив вагання у її очах.

Коли я відрекомендувався, Анне Лісе Ґарманн привіталася з ввічливою стриманістю, та все ж запросила до помешкання і почастувала кавою. Вона непорушно сиділа на самому крайчику стільця, випрямивши спину, зі знеохоченим виразом обличчя.

— Я не маю права з вами розмовляти, — уже вкотре повторила вона. — Я працювала інспектором у справах неповнолітніх понад двадцять років. І хоч тепер на пенсії, однаково пов'язана зобов'язанням нерозголошення таємниць.

Я зітхнув.

— Знаю, пані Ґарманн, але, як я вже казав, я здолав таку далеку дорогу до Гальдена тільки задля того, щоб поговорити з вами. Мені натякнули, що ви не проти розмови зі мною. Мій контакт у поліції сказав…

— І все ж я не маю права… — вперто торочила вона.

Мені аж руки опускалися, але не через її вагання. Вона таки поговорила зі мною, хоч і доводилося витягати кожне слово, немов обценьками, і присягатися усіма святими, що ніколи її не викажу. Я ледь не впав у відчай, бо вона нічого суттєвого не розповіла.

— Отож ви не можете додати нічого конкретного про пожежу, у якій загинули названі батьки Ніни Гаґен?

— Ні, лише підозра… — похитала вона головою.

— Чому?… Я хотів запитати, що спричинило таку підозру?

— Вона… як би то сказати… вона була абсолютно незворушна. Коли їх, батьків тобто, ховали, знаєте що вона в мене запитала?

— Ні.

— Чи обов'язкова її присутність на похороні. Ті люди були милими людьми, три роки піклувалися про Ніну, а вона не захотіла йти на похорон, бо їй там нудно!

Пані Ґарманн скрушно похитала головою, її досі гнітив той спогад.