Досвідчені криміналісти, які прибули на місце злочину ще до того, як забрали тіло, відверталися й переводили подих, перш ніж взятися до роботи з виявлення слідів навколо. Майя була гола. Її одяг, охайно складений, лежав за п'ять метрів від тіла. У роті — гумовий м'ячик замість кляпу, примотаний до голови шкіряними ремінцями. Руки зв'язані на спині широкою, коричневою клейкою стрічкою. Дівчину зґвалтували й жорстоко покалічили. Два ножі, один — для розрізання шпалер, а другий — звичайний з синьою пластмасовою ручкою, обидва коричневі від висхлої крові, лежали на землі поряд з мертвим тілом.

Окрім ножів, знахідок було небагато. Звісно, навколо валялося трохи сміття: обгортки з-під шоколаду, кілька недокурків, порожня пляшка, але досвідчений погляд одразу визначив, що весь цей непотріб опинився тут задовго до злочину.

Дівчину зґвалтували, але слідчі не знайшли жодних біологічних слідів, ні на тілі, ні в безпосередній близькості до тіла, і це їх дуже спантеличувало. Розтин теж нічого не виявив.

Одяг Майї обережно доставили до лабораторії і дослідили. На ньому, окрім волосків Майї, знайшли ще три різні волоски. Їх віддали на аналіз ДНК.

На землі біля тіла знайшли білі волокна якогось органічного матеріалу, які при ближчому розгляді виявилися целюлозою. Ніхто не розумів, звідки там взялася целюлоза, аж доки одна світла голова з кримінально-технічної лабораторії пов'язала знахідку з відсутністю будь-яких інших слідів і порівняла з волокнами одноразових паперових халатів, якими користується і сама поліція, працюючи на місці злочину. Вони виявилися ідентичними. Криміналісти не мали сумніву — волокна не з їхніх халатів. Слідчі зробили висновок, що вбивця, очевидно, одягав халат, щоб не залишити після себе слідів.

Під керівництвом Головного управління кримінальної поліції співробітники місцевого поліцейського відділку розпочали марудну роботу з виявлення і знаходження осіб, які могли перебувати поблизу місця злочину в актуальний час. Людей закликали через засоби масової комунікації прийти до відділку. Тих, хто приходив, ретельно допитували. Усю інформацію про пересування, час, про людей, які траплялися назустріч, зберігали в комп'ютері. Окрім того, поліція перевірила автомобілі на паркінгу перед парком. Паркінгом часто користувалися відпочивальники. Це була повільна й скрупульозна робота — головоломка, у якій поступово почала проступати виразна картинка.

Того вівторка в парку гуляло багато людей. Не відразу, але з часом більшість з них ідентифікували, допитали, порівняли їхні покази й відпустили. Чимало з них бачили Майю. Дехто навіть з нею розмовляв. Після зіставлення усіх пересувань та часових точок стало ясно, коли Майю могли найпізніше бачити живою. Урешті-решт поліція зосередилася на трьох особах, які перебували в парку на момент убивства і яких ще не ідентифікували: молода жінка, літня жінка й приблизно тридцятилітній чоловік. Молодої жінки так і не знайшли. Літньою жінкою, на думку слідчих, могла бути вісімдесятирічна бабуся, яка часто там прогулювалася, — вона померла від серцевого нападу три дні після вбивства. Але, так чи так, поліцію найбільше цікавив невідомий чоловік. Ніхто з свідків з ним не розмовляв, проте багато хто бачив його дорогою до парку перед убивством. І ніхто не бачив, як він з парку виходив.

Водночас інша група слідчих складала списки раніше засуджених сексуальних злочинців з міста та околиць. Альвін Му, який щойно вийшов з тюрми після відсидки за два розбійні напади, теж значився у списку.

Перевірили всі авта на паркінгу. Два з них не були ідентифіковані, власників серед свідків не знайшлося. Про одне авто було відомо тільки те, що воно червоного кольору. У другому автомобілі багато свідків упізнали стару Тойоту-пікап. Перевіривши зареєстровані в регіоні схожі пікапи й порівнявши їх з автами, якими володіли звільнені сексуальні злочинці, слідчі виявили ім'я, що фігурувало в обох списках. Це був Альвін Му.

Альвіна арештували в п'ятницю по обіді. У Головному управлінні його допитували всі вихідні, але він вперто заперечував будь-яку причетність до вбивства. Спершу заперечував, що взагалі був у парку, але до вечора неділі зізнався, так, він гуляв парком і навіть зустрів Майю, але не вбивав її. На вихідних провели обшук у його помешканні. Кілька знахідок могли пов'язати Альвіна з убивством, однак прямих доказів не знайшлося. Найсильнішим козирем поліції був волосок Майї, знайдений на светрі Альвіна в нього вдома. У понеділок суд обрав йому запобіжний захід — утримання під вартою. Відтоді він сидить у слідчому ізоляторі.

Від духоти нема чим дихати. Спека досягла свого апогею. І хоч вже вечоріло, і хоч їхав я з відчиненим вікном, однаково стікав потом, а біла сорочка прилипла до тіла.

Повітря просякло вологою, на вечірньому небесному прузі згромаджувалися чорні хмаровища. Коли паркувався перед в'язницею, помітив краєм ока, як хмари пронизала блискавка. Ось-ось мала впасти злива.

Альвін здавався спокійним і врівноваженим. Я вже почав звикати до його вигляду, то й розмовляти з ним стало легше. Він уважно слухав і відповідав на запитання. Ми разом простудіювали його свідчення, а потім я ставив запитання.

— Зосередьмося на найважчих моментах, Альвіне, — мовив я. — Ставлення суду до тебе визначатиметься твоїми найпершими свідченнями.

— Чому це?

Я уявлення не мав, які думки ховаються за його блискучими порожніми очима.

— Бо два моменти вимагають пояснення. По-перше, ти не прийшов до поліції, коли оголосили про розшук свідків убивства. На допиті сказав, що відмовляєшся відповідати, чому не прийшов. І це погано. По-друге, ти спочатку збрехав, сказав, що не був того дня у парку, а потім сказав, що не бачив Майї.

— А хіба я мусив зголошуватися? Чи відповідати на запитання?

Правду кажучи, я нічого про нього не знав. Не знав, був він дурним чи мудрим, притямним чи несповна розуму.

— Ні, Альвіне, не мусив. Але нормальні люди так не повелись би. Цю справу розглядатиме суд присяжних. Вони подумають, що найвірогідніша причина, чому ти не зголосився до поліції і брехав на допитах, — твоя вина в убивстві. Отож ми повинні мати всі відповіді…

Якийсь час Альвін сидів, втупившись поперед себе. Потім спроквола кивнув.

— Гаразд. О'кей. Я боявся. Не наважувався піти до поліції. Ти ж знаєш про мої попередні судимості. Я боявся, що вони подумають на мене. Потім я зрозумів, що повівся немудро, але тоді мене охопила паніка. Тому й ляпнув одразу, що не був у парку. Так, по-дурному зробив…

— Що ж, хай буде. Доволі ймовірно…

Він дав хоч якусь відповідь на запитання, яке я подумки ставив і собі. Альвін Му не був телепнем, далеким від реальності. Можливо, він цілком міг бути вбивцею, але мозок його функціонував бездоганно.

Ми не оминули жодної деталі його прогулянки того дня. Відміряли час. Визначили, скільки хвилин тривали його проходи різними стежками. З'ясували, де він зустрів Майю, про що вони розмовляли, як довго сиділи разом, на якій відстані одне від одного. Альвін і усе чудово пам'ятав, а я аркуш за аркушем строчив нотатки. Ми дійшли до моменту повернення додому. Я водно гортав документи, звіряючи його слова зі свідченнями на допитах.

— Дорогою додому я зустрів дівчину. Чи радше молоду жінку. Приблизно мого віку або трохи молодшу.

— Це саме ти сказав на допиті, — кивнув я. — Але жодна молода жінка не згадала й словом, ніби бачила тебе на виході з парку.

— Зате я бачив! Вона зупинила мене і про щось запитала, здається про дорогу, як кудись дістатися.

— Де ти її зустрів?

Альвін показав на карті.

— Ось тут начеб. Між цим й оцим місцем.

— Ти десь покидав стежку, щоб скоротити шлях чи зрізати кут?

— Так, в одному місці. Гадав скоротити шлях, але вгруз у болоті, мусив вертатись.

Я погортав справу.

— Чому цього немає в стенограмі допиту?

— Я начеб говорив поліції… Так, точно говорив!

— Добре, згодом прочитаю уважніше. Інші відхилення від маршруту?