— Твоя правда, — погодився я на словах, але не в душі.

Біда в тому, що я не зробив усього, що міг. Ганс Ґудвік не отримав захисту, на який розраховував. Треба було сфокусувати весь процес на його неосудності в момент скоєння злочину. Треба було наполягти на консультації з психіатром, і побудувати захист, виходячи з висновків психіатричної експертизи. Треба було привернути увагу присяжних до його глибокого горя, шоку від жорстокого вбивства доньки; до гніву, спричиненого нестерпною провокацією Альвіна в судовій залі після оголошення йому виправдального вироку — такий удар хоч кого зірве з котушок. Я мав би зосередитися на тому, чого реально можна було б досягнути. Натомість причепився до Ніни Гаґен, може, навіть через власне почуття провини. Я ганявся за примарами й тінями. Я мав реноме доброго адвоката, але не в випадку з Гансом Ґудвіком. Загрався у приватного детектива, а це не моє.

Ми погуляли центром міста, попили кави й почитали газети в кав'ярні, посиділи на лавочці в парку біля театру, поніжилися під першими цього року теплими сонячними променями. Просто перед нами кілька підлітків каталися сходами на скейтбордах. Дошки гримали і грюкали, але дітиська були неймовірно захоплені й шалено раділи, якщо трюк їм вдавався, а мені грюкіт не дошкуляв. Один з хлопців мав загіпсовану ногу, певно, після невдалого стрибка. Милиці стояли прихилені до стіни, він ними не користувався: то стрибав на одній нозі, підштовхуючись загіпсованою, з відеокамерою в руках; то потім ліг на землю, а друзі перестрибували через нього; то встановив камеру на штатив і безкінечно довго вибирав вдалий кут для зйомки. Він тішився і тріумфував не менше за своїх стрибучих друзів.

Я дивився на нього. На його відеокамеру. Спостерігав, як він радіє, переглядаючи зняте, бо зумів зафіксувати класний стрибок.

Раптом я згадав Альвіна, поліцейську теорію, що він міг знімати вбивство Майї на камеру. Тоді я відмахнувся від таких припущень, потрактувавши їх за звичайні спекуляції, і більше про них не думав. Але тепер, надивившись на хлопчиська з камерою, поспостерігавши за його щасливою реакцією, я збагнув, що теорія поліції була не такою вже й безпідставною. Я чомусь не замислювався раніше, що ж від убивства Майї одержала сама Ніна Гаґен. Ні на мить не сумнівався, що вона вбивця, і що вбивство приносило їй радість чи щонайменше вдоволення. Але вона не могла бути присутньою під час самого вбивства, бо тоді не змогла б забезпечити алібі Альвінові. Відеозапис міг бути відповіддю. Фільм призначався для неї. Альвін увічнив процес убивства й подарував відео Ніні Гаґен. Я відчув хвилювання, приплив енергії, яка пробилася крізь товщу жалості до себе, але все швидко минуло. Навіть якщо Ніна мала відео, то вдома його не тримала, у кожному разі, після мого вторгнення до її помешкання. Де воно і як його шукати, я уявлення не мав.

Карі помітила мою пожвавленість і поцікавилась, про що я думаю.

— Пусте! Щось одне спало на думку, але то пусте…

Треба було готувати процедуру, однак у голові було порожньо. Зрештою, я здався і відклав роботу на неділю.

Вранці я взяв з собою до кабінету каву, сів з нотатником і кульковою ручкою до столу з рішучим наміром працювати. Зазвичай я користувався комп'ютером, але процедури писав від руки — завжди так робив. Іноді це дуже надихало. Надто коли в важкій справі сподівався на шанс кардинально повернути процес на свою користь. Тоді ручка літала папером у відчайдушному намаганні встигнути за думкою. Сьогодні все було інакше. Я знав, що мені не під силу виграти нинішню справу. Ішлося хіба про те, щоб достойно вийти з ситуації з мінімальними втратами.

Угорі аркуша я написав «Тягар доведення», а потім довго сидів, втупившись поперед себе невидющим поглядом. За якийсь час дописав: «Аргументація прокурора», але тут у ручці виписалася паста. Я сприйняв це за знак, відсунув набік записника, увімкнув комп'ютера і почав натомість сплачувати через інтернет рахунки. Сплата рахунків — не найцікавіше для мене заняття, та сьогодні я охочіше займався рахунками, аніж написанням через силу процедури. Купка квитанцій маліла на очах. Ремонт авта. Інтернет. Страхівка. Електрика — знову шалена сума за світло. Я набрав код банківського рахунку й сплатив гроші.

Зненацька якесь невиразне відчуття закралося у мене.

Якесь поколювання, лоскіт мозку. Важко визначити, де саме. Щось, що я забув, але десь бачив мимохідь, не звернувши уваги, не збагнувши значення тоді побаченого. Я заціпенів над паперами, немов загіпнотизований, прикипів поглядом до квитанції за світло — натужно думав, намагався згадати. «Мікаель Бренне» було написано на рахунку, а нижче — адреса. І я враз пригадав! Уявно я перенісся в інше крісло, побачив перед очима іншу квитанцію за світло, на якій значилося: «Клара Ґюльбрандсен через Ніну Гаґен». І раптом згадалося, що сказала Клара про Ніну. Дослівно. «Вона доглядає за будинком…»

Ось де Ніна Гаґен могла заховати запис убивства Майї. Якщо він взагалі існує. Якщо Альвін віддав їй відео. Якщо вона його не позбулася.

Це, звісно, довільні здогади, припущення та інтуїція, але я мусив хоча б спробувати. Усе в цій справі я робив неправильно, то ще один переступ погоди не змінить. Мені нічого втрачати, Гансові Ґудвіку тим паче. Тому я взяв авто і подався до старечого пансіонату, де мешкала Клара Ґюльбрандсен.

Я не знав, чи пам'ятає вона мене. Старенька сказала, що пам'ятає, але я не мав цілковитої певності. Та, зрештою, яке це мало значення, головне — до неї приїхали в гості, і вона дуже з цього тішилася. Вона не вставала з ліжка, але на моє запитання, чи погано почувається, рішуче похитала головою.

— Ні-ні, просто нині такий сумний сірий день, — сказала вона. — Я не люблю вставати в такі дні. Та й взагалі, встаю з ліжка тільки тоді, коли світить сонце.

Навести стареньку на розмову про дитинство було зовсім неважко. Як це часто буває з літніми людьми, минуле було їй ближчим, аніж сьогодення. Клара жваво, захоплено розповідала про їхній рибацький хутір, про батька, доглядача маяка, про поїздки човном до міста. Я терпляче слухав, а тоді запитав, де саме минало її дитинство, де її батьківський дім. Стара спантеличено глянула на мене.

— Ви не знаєте?!

— Я забув…

Жінка скрушно похитала головою, ніби я був учнем, який її засмутив. І розповіла мені, де її домівка. Я ще трохи посидів, притлумлюючи в собі докори сумління, відчуття, ніби я її обдурив, а потім вже не мав терпцю чекати.

— На жаль, мені час іти, — мовив я.

— Ви ще приїдете? Було так мило…

Я пообіцяв навідатися ще.

Після обіду я підвівся з-за столу і сказав:

— Це займе не більше двох годин.

Карі сердилася.

— Сказав би принаймні, куди зібрався!

— Мені спала на голову одна думка, я тільки хочу її перевірити. Цілком імовірно, що з цього нічого не вийде. Розповім тобі ввечері. Якщо все добре складеться…

— Не роби більше дурниць, Мікаелю! — попросила Карі.

Я поцілував її і пообіцяв дурниць не робити. Але сидячи за кермом і пускаючись у дорогу, я вже не був певний, чи правильно чиню. Вранці не мав жодного сумніву, що на правильному шляху, а тепер увесь задум видавався безглуздим і марним. Шанси хоч щось знайти — мікроскопічні. Мудріше було б повернутися додому й зайнятися процедурою, своєю безпосередньою роботою; підготувати завтрашній день. Я не зупинився, їхав далі.

Дорога туди забрала майже годину. Увесь день було хмарно й сіро, а тепер на заході проясніло. Низьке сонце помалювало навколишній світ у м'які, пастельні барви, кинуло на землю довгі тіні. Знайти хутір виявилося важчим завданням, аніж я собі думав. Я кружляв вузькими доріжками, упирався в глухі кути і весь час змушений був напитувати дорогу. Уже смеркало, коли я опинився на перехресті трьох доріг. Попереду в дедалі густіших сутінках мерехтіло море. Я звернув праворуч, скотився донизу крутим схилом і в'їхав на подвір'я хутірця. Вийшов з авта, постукав. Двері мені відчинила літнього віку жінка, було їй на вигляд щонайменше сімдесят, з настороженим поглядом в ясних очах.