— Я шукаю домівку Клари Ґюльбрандсен, — сказав я.

Жінка кивнула. Говорила вона по-сільському.

— Клара тутка більше не жиє, — пояснила вона. — Клара теперка в старечому домі.

— Я знаю. Хотів би тільки знайти будинок…

Стара вагалася.

— Я з ріелторської контори, — вигадав я на ходу. — Директор попросив мене оглянути садибу.

Жінці ніби відлягло, вона кивнула й показала, куди йти.

Її пояснення були дуже прості: вернутися до перехрестя, а тоді ліворуч. Я проїхав доріжкою, яка закінчувалася посипаним гравієм паркувальним майданчиком. Інших автівок там не було. Я запаркувався, вийшов з авта, трохи подумав і замкнув дверцята. Знайшов у паркані хвіртку й рушив вузькою, утоптаною стежкою, яка збігала вниз схилом. Переді мною лежали пагорби, порослі травами стрімкі схили, а далі — море, велике, чорне, пустельне.

За кілька вечірніх годин дуже похолодніло — останній мороз, невластивий цій порі року. Волога земля вкрилася інеєм; високі стебла й віхті торішньої трави обабіч стежки здавалися білим частоколом у густому смерку, а довколишні луки виблискували в сяеві зірок. Я обережно сходив донизу стежиною. Маленькі калюжки вкрилися тонкою кригою; я чув, як крижинки тріскають під моїми черевиками. Так дійшов до ще однієї хвіртки, відчинив її і ретельно зачинив за собою — звичка набута ще в дитинстві, коли ми літували на сільському хуторі; обійшов горбок і побачив будинок.

Приземкувата біла хатка стояла в маленькій, затишній бухті. Позад хатини велетенською, темною тінню височіла скеля. У бухті раз у раз, з рівними проміжками, спалахувало світло маяка. Потужний білий промінь на мить освітлював небо, а тоді знову западала пітьма, ще густіша, ніж перед тим.

Я добирався до обійстя майже десять хвилин. Пройшов ще кілька хвірток через овечі загони, уздовж низької кам'яної огорожі, промочив штани у високій траві. Нарешті дійшов. Зупинився за кілька метрів у тіні старої, покрученої вітром сосни. Ніде не світилося. Ніде ані звуку. Промінь маяка монотонно шугав скелястими вершинами, а більше ніщо ніде не ворушилося. Я був тут сам.

Двері виявилися замкненими. Я обшукав усі місця, де люди мають звичку тримати запасні ключі: під килимком на порозі, на одвірку, у тріщинах у стіні. Безрезультатно. Вхідні двері мали вікно на чотири маленькі шибки, але щось мені цього разу не хотілося вибивати скло. Треба було проникнути досередини, за можливості, не залишився по собі слідів. Я обійшов будівлю — то був зовсім крихітний будиночок на один поверх, який стояв на схилі. Фундамент з боку моря був доволі високий; невеличкі сходи на три сходинки вели до льоху. Унизу сходів було геть темно, я нічого не бачив, доводилося йти навпомацки.

Двері льоху трималися на маленькому засуві, замість навісного замка — забитий іржавий цвях. Я обережно виважив цвяха, штовхнув двері, ступив у темряву й заходився шукати вмикача. Урешті-решт таки знайшов: вів рукою по низькій стелі, доки торкнувся голої лампочки; потім рушив уздовж проводу, прикріпленого до дерев'яної балки на стелі, а вже він привів мене до вмикача. Після непроникної темряви світло осліпило мене, вдаривши просто в вічі.

Призвичаївшись, я озирнувся навколо. Льох був малесенький і відносно охайний. Трохи інструментів на старому верстаті. Старе рибацьке начиння у закуті. Під стелю — стерті, старі весла й зітлілий на вигляд та порваний невід. В одному кутку — невисокий штабель дров. В іншому, углибині льоху, — маленька драбинка, більше схожа на курячу в курнику, яка вела до дверцят, таких низьких, що, ступивши на перший щабель, я мусив пригнути голову. Дверцята, коли я їх штовхнув, прочинилися на кілька сантиметрів і застрягли. Я штовхнув сильніше, поставив ногу на другий щабель і підважив плечем! Щось по той бік з оглушливим гуркотом перевернулось, нівроку мене налякавши, і дверцята розчахнулися.

Я дослівно ввалився досередини, підхопився на ноги й роззирнувся навколо. Темний коридор. Трохи провагавшись, увімкнув світло. На всю околицю я не бачив жодного іншого будинку, не знав, чи далеко до найближчих сусідів, але був майже певний, що хатини нікому не видно.

На підлозі валялася скриня з інструментами й старий порохотяг, якими були приперті дверцята льоху. Скриня перевернулася, всі інструменти висипалися. Я прибрав за собою, позбирав розкидані речі, увімкнув порохотяг і почистив підлогу від натрушеної тирси. Потім зачинив дверцята льоху, поставивши всі речі, як мені здавалося, на свої місця. Вхідні двері мали звичайний замок на закладку. Згодом можна було вийти, усього лиш клацнувши за собою дверима. Я подався на оглядини будинку.

То була маленька хатинка, дуже просто умебльована. Вітальня з грубкою на дрова, м'яким кутиком і телевізором. Книжкова поличка під вікном. Старосвітська кухня з незвичним обладнанням: над допотопною мийницею стирчала зі стіни ручна помпа. У маленькій кімнатці за кухнею на невисокій тумбочці стояла емальована миска з давніх часів, на стіні висіли дві губки і рушник. Маленька спальня з голими стінами. Ліжко завелике для одного, але замале для двох. Ото й усе. Ніяких ноутбуків.

Я сів у вітальні, в один з фотелів, і замислився. Єдиною сучасною річчю в усьому будинку був телевізор на чорній тумбочці. На поличці під ним стояв dvd-програвач. Він був увімкнений — світилася зелена цятка на дисплеї. Ще нижче стояли рядком кілька дисків з фільмами. Я вклякнув, переглянув диски. Декілька комедій. Два пригодницькі фільми. Трохи голлівудської драми. Три порнофільми садомазохістського змісту. Нічого нелегального.

Серед книжок здебільшого старі детективи й два традиційні видання книжкового клубу. Звичайнісінька книжкова полиця, такі можна побачити в будь-якій норвезькій заміській хижці. Над книжками лежала маленька цифрова відеокамера, зовсім нова й дуже дорога на вигляд. Поряд — алюмінієвий штатив. Я взяв до рук камеру. Вона мала знизу пази, які ідеально пасували до штатива. Я згадав Альвіна і аж здригнувся.

Потім я заходився обшукувати будинок, ретельно й систематично. Обшук не зайняв надто багато часу. Хатинка була невеличка й дуже скупо вмебльована. Я зазирнув до всіх шафок, простукав стіни. У спальні стояла вбудована в стіну шафа на одяг. Я приніс з вітальні настільну лампу й заліз усередину шафи. Нічого, окрім хіба павутиння й тирси. Найбільше часу витратив на горище й льох. Анічогісінько.

За десять метрів від хатини стояв туалет. Там я теж пошукав, навіть зазирнув до вигрібної ями, затуливши перед тим носа. Порожньо, нічого зайвого.

Я повернувся до вітальні, знову сів у крісло. Почувався розчарованим і пригніченим. У цій хаті нічого не знайти. Я глянув на годинника. Минула одинадцята. Треба було б зателефонувати Карі, але виявилося, що тут немає зв'язку. Я вже давно мав бути вдома. Згадав, що досі не написав процедури на завтра. Менше, ніж за десять годин розпочнеться судове засідання. Останній розділ в убивстві Альвіна Му…

На мить мене охопила неймовірна втома. Я потер обличчя й заніс щось собі до ока. Око пекло несамовито, я кліпав повіками, а сльози текли ручаями. Коли знов зміг ясно бачити, глянув на свої пальці. Тирса. Свіжа біла тирса вкривала тоненьким шаром долівку в одежній шафі, під самою стіною, там і начепилася на пальці. Утому наче рукою зняло.

Бокова стінка шафи була стара й нефарбована. Планки — теж, але на них виднілися свіжі сліди від викрутки або ломика; вони не були прибиті цвяхами, а скріплювалися пазами. Я виліз з шафи, приніс викрутку й відігнув дерев'яну планку. Так поступово підважуючи, вийняв усю панель, за якою виднілася крихітна ніша, може, двадцять сантиметрів завглибшки. У ній стояв ноутбук.

Мені аж руки трусилися, коли я його підключав. Здавалося, минула вічність, доки нарешті засвітився монітор, а тоді ще одна — доки комп'ютер повністю завантажився. Ніяких паролів, я просто зайшов і клацнув на «outlook». Прогорнув сторінку вниз і відразу знайшов те саме повідомлення від «Rosomacha». Задав у пошук ім'я «Rosomacha». Трохи зачекав й одержав результат. Купа повідомлень. Я глянув на дати. Вересень, півроку тому. Відкрив найдавніше й почав читати.