Ще поки не вирішили, в яку країну вирушать. Однак юнацька наївність дозволила припустити, що після магічної подорожі у Світ Мрій під час сакрального обряду в закинутій хижці жодних перепон на їхньому шляху не буде. Двері у світ розчинені! Лишилося в них увійти.

Проте не минуло й двох діб, як відчули сильний поштовх; поїзд різко зупинився. Виявилось, що далі колії обвалились у прірву, а це означало зупинку поїзда на невідь-скільки часу. Могло минути кілька тижнів, перш ніж у цю глушину хтось дістанеться будувати нові колії. І знову попереду на них чекала суцільна нескінченна неозорість…

…Саме підходили до невеличкого поселення, коли їй стало зле. Айдар обійняв її за плечі, й вони поволі дійшли до першої ж хатини, що трапилась на їхньому шляху. Господарі прийняли їх, запевнивши, що можуть лишитись у них, скільки буде потрібно.

Хіба ж знали тоді, що лишаться там надовго?.. За кілька днів вона виявила, що вагітна. Спершу не знала, як і реагувати на цю новину. З одного боку, відчувши, що частинка Айдара є в її тілі, — пройняло теплом. А з іншого… як тепер бути з їхньою мрією про новий світ? Як вони продовжать свій шлях?

Айдар же був на сьомому небі від щастя — він стане батьком!!! Не міг стримати радощів, бігав по хаті, як навіжений, хапав її на руки, кружляв, обіймав, обціловував їй живіт, руки, лице.

— Ми лишимось тут, у цих добрих людей — сам Бог їх послав нам! А коли народиться дитинка, вирушимо в дорогу. Ти тільки не хвилюйся, рідна…

І вона заспокоїлась. Бо все, що би не казав Айдар, було для неї незаперечною істиною.

Айдар із Федором працювали на лісоповалі. Вона допомагала по господарству Ксенії. Дітей ті не мали, тому дуже зраділи, що в їхній хаті буде щось, пов’язане з дитиною, хоч і не їхньою. Своїх мати не могли — від ускладнень після невдалого аборту в юності Ксенія втратила можливість народжувати. Федір змирився, бо теж був винен у тому, що сталось.

Дев’ять місяців по тому народився хлопчик. Народився легко. Поки прибігла повитуха, вже було видно голівку. Вона чекала Айдара, щоб розділити з ним шалену радість. Їхню спільну радість. Однак сина свого він так і не побачив…

Того дня Айдар із Федором були в лісі з ночівлею: мусіли в термін закінчити ділянку, а добиратись туди надто довго. Не хотіли витрачати часу. Повернувся наступного вечора лише Федір. Похиливши голову, нишком повідомив, що Айдара привалило стовбуром.

— Де? Де він?!! Де мій Айдар?!! — волала. — Ви помиляєтесь! Він живий!!! Він там, в лісі! Він заблукав! Допоможіть йому прийти до мене!!! Допоможіть!!!

Ксенія забрала малюка і хутко вийшла в іншу кімнату — вона так верещала, що малюк теж почав репетувати.

— Он помєр, ясна тебе? Нє арі, нє паможеш уже! — Федір сплюнув і теж вийшов з кімнати.

Вона билась в істериці, аж доки не повернулась Ксенія і не заспокоїла її:

— Нада жить для рєбьонка, мілая. Нада. Сматрі, какой он у тєбя — вєсь в атца!

Ті слова привели до тями. Втерла сльози, глянула на сина і побачила Айдарові очі. Так. Частинка Айдара в неї є. Це все, що від нього лишилось. Кров Айдара і її кров поєднались у цьому крихітному згорточку. І заради нього вона повинна жити далі. Мусить.

— Айдарчику… мій рідний Айдарчику… — прошепотіла, бережно пригортаючи немовля до грудей.

Айдара-батька поховали на місцевому кладовищі, де могил було більше від хутірських хат. Щодня загортала сина в хутро і йшла на могилу чоловіка. Просиджувала там годинами, балакала з ним, плакала, сміялась, знову ридала і не тямила, ЯК має звідси йти й покинути його… тут… у цій вогкій холодній землі… самого…

…Вона стояла біля вікна, коли до кімнати увійшов Федір. Був страшенно роздратований: Ксенія заховала горілку, а сама кудись пішла, чорти б її взяли! Отаке свиняче неподобство!

— Адні свіньї кругом! — кричав. — А ти што?! Што стаіш здєсь, как статуя?! Чєво ти ваабщє здєсь? Убіралась би атселя к чєртям сабачьім! Єш мой хлєб. Ти єво… што?.. Зарабативаєш?! Савсєм умом тронулась, ілі што?

Так. Їй треба забиратися звідси. Чітко це відчула тепер. Хоча Ксенія і запевняла, що вона їй як сестра, а Федір лютиться, лише коли не може знайти горілку, а так він непоганий чоловік, добрий і насправді не проти, щоб вона лишилась у їхній сім’ї хоч назавжди. Після таких «випадів» наступного дня завжди вибачався за свої слова: «єта всьо водка, акаянная, дєлаєт із мєня такова падлу, прасті, слиш»…

Усе це так, але… тепер вона справді втямила, що їй час забиратися звідсіля.

У сінях почулось якесь брязкотіння.

— Ну, прішла наканєц! Щас разбєрьомся… — Федір вийшов з кімнати, а вона заходилася пакувати свої манатки. Відтак узяла на руки Айдара, який прокинувся, і виглянула у вікно. Стало трохи сумно полишати цей дім. Не знала, чи буде у неї власний… Не тямила, куди їй іти насправді… Розуміла одне: йти вона мусить…

Двері з шумом розчахнулись, до кімнати влетів розлючений Федір; його очі були налиті кров’ю. Вочевидь, Ксенія ще не повернулась, він був близький до божевілля.

— Щас уб’ю, сука, єслі не даш мне хоть п’ятдесят грамм!!! Ґдє спрятала, ґаварі?!!

Сполохано озирнулась. Боже. Він здатний на все зараз… Та вона справді не знала, де Ксенія ховала горілку. Завжди намагалась бути осторонь їхніх «сімейних справ». Притиснула до себе сина.

Звірячий погляд Федора переметнувся на малюка.

— Уб’ю тваєво дітьониша! Бистра ґаварі, слишиш?

Підбіг до неї, вихопив Айдара і відкинув його вбік. Хлопчик зайшовся криком, покотившись по долівці.

— Ти що коїш?!! Припини!!! Я не знаю, де бісова горілка!!! — щосили гамселила його по грудях і обличчю.

— Я же сказал тебе, сука, дай мне водку, слиш! Уб’ю тєбя і тваєво сопляка!!! Паказивай, гдє ана! Паказивай!!!

Федір схопив її за волосся і поволік до дверей. Вона закричала, намагаючись пручатися.

— Ти што арьош, дура?! Пакажеш мнє, гдє водка, поняла? Заткнісь! — Федір розвернувся і розмашисто вдарив її по обличчю.

— Яка ж ти погань… — просичала, втираючи тремтячою долонею кров, що заюшила з обох ніздрів.

Айдар галасував, безпорадно повзаючи по долівці.

— Да што ж он арьот, чьорт би єво пабрал!!!

Федір підбіг до малюка, схопив його за ручку і поволік до дверей.

Вона квапливо роззирнулась. Помітивши на столику статуетку, схопила її і блискавично підскочила до Федора.

— Відпусти, наволоч, мого сина!!! — рука зі статуеткою важко опустилась на потилицю чоловіка.

Федір мимоволі відпустив хлопчика і приголомшено озирнувся.

— Ти… ти ш-то дє-ла-єш… — уривчасто пробелькотів.

Знетямлена, вже не чула його. Наступний удар припав у скроню. Ще удар. Іще. Федір важко рухнув на підлогу.

Айдаровий крик прорвався крізь глуху тишу, в яку була занурена ще мить тому. Статуетка випала з руки і, дзвінко брязнувши, покотилась долівкою.

Поволі приходила до тями. Схопила сина, притиснула до грудей, тоді глипнула на тіло, що лежало в калюжі крові. Боже. Що це… що це таке трапилось тепер?!! Це що… кров?!. Це — Федір? Чому він тут лежить? Він… мертвий?.. Це… вона зробила?..

Приголомшено дивилась на це криваве видовисько і не вірила власним очам. Айдар усе ще кричав, схлипуючи і захлинаючись повітрям.

— Тш-ш… синку, тш-ш… заспокойся, рідний…

Це направду якийсь несамовитий бéзум… Боже. Що робити? Що їй робити тепер?!!

Підвелась із притиснутим до грудей сином й очманіло дивилась поперед себе. Її руки й вбрання були забризкані кров’ю, на одежині Айдара теж виднілися криваві плями.

Що… що робити?!! Напружено міркувала, все ще перелякано роззираючись довкола.

Здається, має два виходи: лишитись або втекти. Якщо лишиться — може втрапити у велику халепу, бо за вбивство людини її засудять на смерть. Якщо ж утече — знайдуть і… теж засудять на смерть…

Який вибір зробити? Лишиться — засудять відразу. Втече — матиме трохи часу, тож… Змила з рук кров, схопила статуетку, клунок зі своїми манатками, Айдара і хутко вийшла з хати.