Невже повернулась? Невже справді вдома?..

Молодиця підійшла до неї і приязно протягнула піалу. Із вдячністю схилила голову, обхопила руками гарячу посудину і заходилася сьорбати. Чай був міцним і смачним, обпік нутрощі й лиш тепер відчула, як зголодніла; здавалось, шлунок зараз розірветься від різкого пекучого болю.

До юрти ввійшло троє чоловіків — старий і два молодих. Шанобливо кивнувши головами, всілись довкола килимка, що був розстелений коло вогнища. Один з юнаків обдивився її несмілим поглядом і задумливо похилив голову. Чимось вирізнявся з-поміж інших. Здавалось, очі його всміхались, хоч обличчя мав надміру серйозне, не за роками доросле, мовби життєва мудрість відпечатала на ньому свій невблаганний відбиток.

Потім їй розкажуть, що Айдар — так звали юнака — був старшим сином старого господаря Данабека і старшим братом Нуртасові. І справді відрізнявся від свого брата й батька; ще й бунтарем був, хоча й добрим. А останнім часом ходив замислений, відсторонений, сам не свій. Ніхто не знав, що з ним таке. Ніяк не хотів ділитися — надто вже був замкненим.

Тим часом стара жінка зачерпнула ополоником страву з казана і, подмухавши, скуштувала. Відтак подала знак молодиці: час починати трапезу. Та розклала страву в посудини, порозносила чоловікам; затим принесла і їй.

Нарешті вона втамує цей пекучий біль голоду…

…Вона відчула чиюсь присутність поряд із собою й сполохано здригнулася.

— Хто… хто це?.. — ледь видихнула.

— Тш-ш… Не бійся, я не зроблю тобі нічого поганого, — почула Айдаровий шепіт; його тепле дихання приємно війнуло по щоці.

— Що тобі потрібно?

— Батько розповів мені, як знайшов тебе у снігах, випадково. Тебе вже могло не бути… — він із жалем зітхнув.

— Так, могло не бути, це правда…

— Тебе теж сюди заслали? Звідки ти?

— Угу, теж заслали, але я загубилась. Я з Полянки.[10]

— Не чув…

— Не дивно. Це маленьке село…

— А я зі Степногорська.[11] Ми вже майже рік тут…

— Чому не спиш?

— Думаю про те, як звідси вибратись.

— Тобто?

— Втекти!

— Як — втекти? — все ще до кінця не розуміла.

— Просто — щезнути, забратися звідсіля далеко-далеко, в інші, кращі світи…

Здивовано подивилась у темінь, туди, де мало би бути Айдарове обличчя, однак нічого не побачила. Зола від вечірнього вогнища ще тліла, проте в юрті було зовсім темно. Невже таке можливо? Невже можна просто взяти і втекти світ за очі?.. Ці кілька днів, що провела в сім’ї старого Данабека, який і витягнув її з того світу, поволі пригадувала, як потрапила сюди. Пригадувала, як їхню сім’ю і ще кілька сімей виселили з їхніх домівок, з рідного села, повантажили в товарняк і повезли сюди, до Сибіру…[12] Все нібито добровільно, проте вибору вони не мали. Дорогою загубилась… Не пам’ятає, як опинилась сама посеред соснового, заваленого снігом лісу — мабуть, випала з вагона, дивом лишившись живою. Була ніч. Орієнтувалась по залізничних коліях: якщо товарняк їхав ними, отже, вона рухається в правильному напрямку. Принаймні кудись та й вийде…

— Чому ти мені про це кажеш? Не боїшся, що розповім твоєму батькові?

— Я тобі довіряю, ти подобаєшся мені… Хочу, щоб пішла зі мною.

Спробувала вималювати в уяві красиві картини ймовірного майбутнього там, у далеких, кращих світах. Напевно, це було б гарно, але…

— Але як туди добратися, в ті світи?..

— Це нелегко, але можливо. — Твердо мовив Айдар. — То ти підеш? Підеш зі мною?

— Так. Піду.

Відчула на своїй руці тепло його долоні, щось кольнуло у грудях із тим доторком.

— Не боїшся? Буде важко…

— Ні. Труднощів я не боюсь.

— Добре. Добре, що ти є…

Тепло його долоні пройняло її до самого серця…

…Кілька днів по тому, міцно тримаючись за руки, вони йшли вкритою снігом колією. Айдар сказав, що коли їхатиме товарняк, вони спробують у нього заскочити. Його хоробре обличчя випромінювало таку впевненість, що в неї не було й крихти сумнівів, що щось може не вдатись. Довіряла йому цілковито. Звичайно ж, усе їм вдасться!

Йти було важко. Проте спільний порив так поєднав і зріднив їх, що сили брались казна-звідки. Вірили, що зовсім скоро виберуться з цієї зимової нескінченності. Що ще зовсім трішки потрібно потерпіти, і все буде добре.

А нескінченність вражала безкрайністю, неосяжністю і лютим холодом… Іноді її огортав німий розпач. Але поряд був Айдар. Це гріло зсередини.

Якось їм трапилась закинута хижка. Хуртовина була особливо лютою, тож вирішили зупинитись. Наносили хмизу, розпалили багаття, з талого снігу зварили чаю, розстелили хутро. Він розплітав її довге витке волосся, перебирав його руками.

— Хочу дивитися на наш новий світ крізь твоє волосся…

— А ми дійдемо до нього, нашого нового світу? Іноді це видається мені неможливим…

— Звісно ж, дійдемо! Вір мені!

Сумніви вмить відступили, віра знову закріпилась у серці. Нараз дещо згадала. Витягла зі свого клунка старанно складену темно-синю атласну сукню.

— Мені її подарувала мати перед тим, як ми лишили наш дім. Це непроста сукня… Здається, вона завжди була в нашій сім’ї, її одягала ще моя прабабця. Тепер належить мені. Бачиш — складок сім, це щасливе число нашої родини…

Легенько провела пальцями по вишитих золотою гладдю візерунках химерних птахів, поміж яких, на грудях, вилискував кружечок місяця.

— Її належить одягати лише в особливих випадках. При тому відбувається ціле священнодійство, сакральний обряд… Духи наших предків об’єднують свої сили і допомагають теперішній власниці, котра одягнула сукню, здійснити магічну мандрівку у Світ Її Мрій. Це допомагає їхньому втіленню і неодмінно дарує щастя…

— Одягни її, будь ласка…

— Так. Я відчуваю, що для мене це саме той, особливий випадок…

Сукня ідеально лягла по фігурі, так, мовби зшита спеціально для неї. Заплющила очі, розвела руки й мимоволі захиталась у легкому танці. Розплетене волосся прикривало її вузькі плечі і майже сягало колін.

Айдар захоплено дивився, як гармонійно погойдується її тіло, обтягнене гладеньким атласом, що золотом вилискував від сяйва багаття. Йому здалось, чи птахи на сукні теж поволі заворушили крильми?

Вона рухалася все активніше, вистукуючи ногами химерні ритми. З її горла вирвався здавлений хрип, що злився з ритмом; губи витягнулись і замугикали якусь дивну мелодію. Вона закружляла ще швидше, будучи повністю під владою магічно-сакрального обряду, про котрий щойно говорила.

Айдар відчув запаморочення. Останнє, що встиг помітити перед тим, як утратив свідомість, — це спалах місяця на сукні та птахів, що затріпотіли крильми, злітаючи…

…Опритомнів на її теплих грудях; вогнище ледве жевріло. На вулиці було тихо — хуртовина, що лютим вовком завивала ще якусь неповну годину тому, вщухла. На долівці відсвічувався квадрат місячного світла, що втрапляло в хижку з крихітного віконця.

Лежала, втішливо розкинувши руки й дивилась у стелю; на вустах блукала легка усмішка. Сукня лежала поряд.

— Привіт…

— Привіт…

Відчули обоє: щось змінилось. Вони змінились. Наче всередині їхніх душ розлилась щемлива тепла річка, котра ніколи не витече звідти, бо на споді б’є джерело…

За кілька днів вони — вже інші — продовжили свій шлях засніженою нескінченністю. Йти було значно легше. А невдовзі за спиною почулось гуркотіння поїзда. Рухався повільно, тому без особливих труднощів заскочили в один із вагонів.

— Звідси один шлях — до столиці.[13] За тиждень, якщо все буде добре, доберемося. А там — далі, до Європи! — із запалом говорив Айдар.