— То що ж він просив мені передати?

— «Скажи Нілі, нехай знайде сукню. Знайде і одягне. Далі вона все збагне». Отак сказав.

— Сукня! Я ж зовсім забула про сукню!..

— Що він мав на увазі? Яку сукню? Бо більше він мені жодного слова не сказав, ніби я не стояв коло нього і не питав, — уваги на мене не звертав. А буквально через хвилину його вже там не було. Як крізь землю провалився! Казав же я: химерний суб’єкт.

— Це Михайло. Він провидець. І дуже хороша людина. Що з ним тепер…

— То що там із сукнею? Ти досі не розібралася з цією маячнею, сонечко?

Ніколи не любила цього формально-порожнього звертання «сонечко», проте в його вустах воно завжди звучало тепло. Завжди, за винятком останнього. Від цього «сонечка» повіяло колючим холодом. Ніла дивилась у його очі, наповнені байдужістю, і раптом збагнула: інтересу до неї, який він так жваво проявляв, коли зустрічались, насправді не мав. Чи то не помічала цього, засліплена пристрастю? Чи ж вдало виконував роль чуйного друга і неперевершеного чоловіка, хтозна. Але… міг же подзвонити, нащо було приходити? Хотів побачити? Навіщо? Знову парадокс?..

— Денисе, ти… впевнений, що тобі цікаве моє життя? Скажи мені правду.

— Правда… А що таке «правда»? Хто це може знати достеменно? — кутики його очей, здавалось, пересмикнулись від ледь уловимої іронії.

Невже не помічала цієї іронії раніше? Чи, може, їй це видається тепер? Звісно, продемонструвати свою майстерність у промовлянні просторових словосполучень, які вправно відводять далеко вбік тему розмови і не стосуються суті, він завжди був мастак. Але невже у світлі останніх подій її життя це доречно? Невже в нього є потреба у таких вивертах? Навіщо? Нехай би й далі вважала, що ці стосунки були, мов цвітіння ехінопсиса — до запаморочення красивими й надто короткими. Невже обов’язково псувати це жорстокими реаліями?..

Окрім важливої інформації, ця зустріч принесла розчарування. Усе ж не варто зустрічатись, розірвавши стосунки, принаймні не так швидко, щоб іншими, тверезими очима не дивитись на колишнього об’єкта обожнення. Щоб мати змогу не руйнувати вщент той образ, який вималювався на початку стосунків і вознісся на п’єдестал, щоби там йому всіляко поклонятися і потім зафіксувати в пам’яті якщо не бездоганним, то принаймні непоганим. Чи, може, не варто жити такими ефемерними ілюзіями?

Навіщо ті óбрази, п’єдестали, сліпі обожнення? Це ж не життя — омана! Але… мабуть, усе-таки можна собі це дозволити хоч зрідка — ілюзії так прикрашають життя… Невже не має права на шматочок казки?..

— Так, ти правий, Денисе. Правди не відає ніхто. — Намагалася зберігати самовладання: навіщо йому знати, що вона теж знає, що насправді все було не так від самого початку? Нехай краще думає, що вона дурна. — Бувай.

— Не запросиш на каву, сонечко?

— На жаль, ні. Маю нагальні справи — ти повідомив мені справді важливі речі. Дякую, що не проігнорував їх. Щасти!

Денис стенув плечима — ні, то й ні — і подався.

Ніла забронювала квиток до Одеси й почала складати валізу. В душі раділа, що трапилась термінова нагода відвідати бабусю, якої не бачила… більше дев’яти місяців! Подумати лишень, як випала з життя через цей роман! Дідуся, якого, як виявилось, від народження звали Айдаром, уже немає кілька років. Для всіх він був Андрієм. Якби ж раніше знала історію, повідану прабабусею, то розпитала б у нього деталі їхньої подорожі в Україну і подробиці його життя — того, іншого, про яке ніхто не знав, — а так… А так лише мусить знайти сукню і якось пояснити бабусі, звідки їй про неї відомо і навіщо вона конче потрібна їй.

Набирала воду у ванну, а думками впевнено заволодів Сашко; теплий погляд його зелених очей грів душу, мовби був тут, поряд із нею… Зараз трішки розслабиться у ванній і зателефонує йому. Треба повідомити, що кілька днів її не буде в місті. Він чекатиме на неї, точно це знає…

Вода швидко наповнювала ванну. Ніла закрутила кран, проте вода лилася і далі. Що це з ним таке?! Крутила, торсала, проте всі зусилля були марними. Вода тим часом виливалась на долівку й швидко розтікалася холодним кахлем. Двері виявились замкненими… з тієї сторони. Ніла шарпала ними щосили, але й тут її спіткала невдача.

Та раптом стало байдуже. Опустила руки і заклякло дивилась, як вода оповиває ноги, поволі підіймаючись усе вище й вище. Ставало тепло і… любо. Так, саме любо. Заплющила очі й лягла на водяну поверхню; та ніжно заколисувала тіло, мовби в колисанці. Так само почувалася в утробі матері — тепло і любо. І точно знала, що в надійному місці, де її не торкнеться ніщо лихе і небезпечне.

Розплющила очі — вода вже була скрізь, як в акваріумі, вщент заповнивши кімнатку, до самої стелі. Ніла лежала десь посередині водяного простору. Як дихає досі?

Раптом хтось увійшов крізь двері, не відчиняючи їх. Вона — хто ж іще? Її тонкий силует плавно рухався кімнатою, волосся розкішними каскадами звивалось у воді.

«що ти коїш?!.» — схилилась над Нілою.

«ти давно не приходила до мене…»

«небезпечно так гратися!»

«хто, як не ти, знається на небезпечних іграх…»

«наслухалась старого пустомелю? даремно!»

«невже?»

«саме так. нічого путнього він тобі не сказав, усе — суцільна маячня!»

«мені так не видалось»

«кажу ж тобі, маячня все!»

«то що було далі з тобою? чому ти не показала мені?»

«тобі цього не треба»

«чому ж?»

«нічого цікавого!»

«чому ти розпоряджаєшся, що мені цікаво, а що ні? чому саме той проміжок часу ти мені показала?»

«він був переломним у моєму житті, і найщасливішим, хоч водночас тяжким… я просто хотіла показати тобі, як може любов дарувати снагу і силу жити, незважаючи на обставини, все інше не має значення в порівнянні з тим, невже ти не збагнула?»

«навіщо ти вбиваєш людей? це через кляту статуетку?»

«дай мені руку!»

«навіщо?»

Раптом повітря не стало. Лиш тепер Ніла відчула, що вода не заколисує лагідно, а підступно проникає у все єство, забираючи життя. То вона… помре? Помре, як Ліна, заснувши у ванній?!! Але ж Ліну накачали пігулками! А вона? О, так… У неї ж сонний параліч, так невчасно! І поворухнутись не може, як би не силкувалась, авжеж… Що ж їй тепер… Боже… Боже!!!

«дай руку, хутчіш!» — вона схопила Нілу за зап’ясток і щосили шарпнула.

Повітря!!! Цей її вдих нагадував рик звіра, котрого нарешті випустили на свободу. Ніла кашляла, випльовуючи воду, й жадібно хапала ротом повітря. Спираючись тремтячими руками об слизькі стінки ванної, ошаліло роззиралася довкола. Вода текла з крана й поволі виливалась на долівку.

Як так сталося, що вона заснула у ванній?! Вона не могла заснути, не могла! Ніколи з нею не було цього. Ніколи…

«Усе рано чи пізно трапляється з нами вперше», — згадала Денисові слова. У цьому таки мав слушну думку!

Отямившись, закрутила кран і витягла пробку. Вода круговертю стікала в каналізаційні нетрі, поволі забираючи з собою шок від того, що трапилося.

Ніколи більше не прийматиме ванну сама. Ніколи! Лише душ, як було дотепер. Чого це раптом здумалось приймати ванну? Однак усе логічно: вона ж мала померти…

Михайло мав рацію, застерігаючи. Вона втратила пильність. Дякувати Богу, порятувала прабабуся: напевно, знала, що це трапиться, і була готовою до цього…

Одеса зустріла Нілу проливним дощем. Вийшла з потяга під суцільну водяну стіну й ледь втрапила до вокзалу. Стала біля дверей і крізь скло дивилась на перон, що потопав у зливі.

Добре повертатись у місця, де тебе давно не було, — тоді ностальгія огортає незримою вуаллю і ти заново переживаєш хвилюючі миттєвості минулого… Онде в тому місці вони з бабусею зустрілися минулого приїзду сюди. Вона ще їй розповідала про Славка. «Яке ладне ім’я — Славко! Славний, напевно, хлопець», — усміхнулась тоді бабуся.