Скільки разів поспішала цим пероном… Десь чула, що головні моменти життя часто пов’язані з вокзалом. Щось є у цих словах. Нерідко вокзал є точкою перетину важливих подій. Зустрічаємося на вокзалах з близькими й рідними людьми у передчутті щасливих хвилин; прощаємося, сподіваючись на наступні зустрічі, однак рідко замислюємося над тим, що кожна зустріч може виявитись останньою…

Дощ іще накрапав. Ніла розгорнула парасольку й рушила в місто. Насправді любила дощ. Як і Ліна. Його хлюпотіння заспокоювало. Головне — не вслухатися в нього надто довго, бо ці думки, які навіює його монотонність, ця дощова мантра… Словом, ліпше без цього. Бо не надто радісно стає…

Хвилювалась за Сашка. Чи не робить помилки, зустрічаючись з ним? А раптом вона є втіленням злого фатуму, котрий спіткає всіх, хто до неї причетний?.. Однак згадала, що вони були пов’язані поміж собою ще до того, як зустрілись, тому шляху назад уже немає…

Вирішила спершу піти до моря — обожнювала його. Море захоплювало її, вражало, надихало. Могла годинами блукати пляжем, дивитись, як підкочуються до берега хвилі, лагідно оповиваючи ноги. І слухати. Слухати море, відчувати його потужну силу. Й більше нічого не потрібно в такі миті.

Тепер слухала море надто уважно, мовби хотіла почути щось особливе. Важливе. Бо була іншою. Здавалось, за цих дев’ять місяців пережила більше, ніж за принаймні половину свого свідомого існування. Кілька разів за цей, порівняно короткий, час переосмислювала своє життя, до того ж доволі кардинально. Навіть кілька разів… помирала… зі своїми героями і зрештою сама…

Десь читала, що, перебуваючи за крок від смерті, починаєш чітко бачити і усвідомлювати геть усе, що життя пролітає перед очима за одну мить.

Усе, що усвідомлювала в миті, коли смерть дихала їй у спину, — як відчайдушно хоче жити. І німий шок від безвиході. Коли залежиш не від себе самої, а від обставин — таке все ж трапляється, попри запевнення розумників про незначущу роль обставин, і трапляється в найнесподіваніші моменти, коли зовсім не готовий до цього! — це нестерпно…

Хвилі поволі підкочувались до берега і розповзались шумовинням, лишаючи по собі ледь помітний слід. Дощ давно скінчився, теплі промені вересневого сонця приємно пестили лице. Йшла, занурюючись босими стопами в мокрий пісок. Морська неозорість вабила погляд.

Їй часто снилось море. Але у снах воно було інакшим — нестримні хвилі неодмінно здіймались високо-високо, до самого піднебесся. Вона ж линула понад ними, мовби птаха, розкинувши руки-крила й дивлячись поперед себе кудись удалечінь. І ніколи не лякали ці велетенські хвилі, що завжди майже сягали її невагомого тіла, хоч як би високо не злітала. Точно знала, що не втоне: завше була на їх гребені, переповнена відчуттям легкості й екстазу; морський бриз щораз обвівав лице солоною прохолодою.

Такі сновидіння надихали, додавали снаги. Після них була впевнена, що удача забезпечена — її неодмінно підхопить гребінь життєвого виру. Однак таких сновидінь уже давно не мала…

Бабусин дім стояв неподалік узбережжя. Невеличкий, з маленькою затишною терасою, поручні якої щільно обплели в’юнкі кущі троянд. Йшла асфальтовою доріжкою і всміхалась: ось він — прототип будиночка Ліни. Вона точно його відтворила. Однак лише на початку уявляла бабусин, затим написане відокремилось від оригіналу й переродилось у власне цілісне житло, що спершу було для героїні прихистком, а зрештою — останнім причалом на шляху до небуття…

Теплі обійми, сльози радості, усмішки, незмінний одеський «Наполеон», чай з м’ятою, несуттєві балачки… Ніла з головою занурилась у бабусині клопоти, в її життя; здавалось, ніби приїхала в один із чергових безтурботних вихідних, мовби й не було тих дев’яти химерних місяців…

Підвечір знову занегодилось. Зненацька зірвався вітер, швидко принісши важкі чорні хмарі, що загрозливо нависли над хатиною.

Ніла дрімала на терасі. Дрімала без сновидінь — надто втомилась у дорозі, та й прогулянка узбережжям зморила. Бабуся вийшла з хатини й легенько торкнулась її плеча.

— Нілочко, ходи до хати. Дивись, що тут коїться! Починається буря.

Ніла здригнулась і, позіхнувши, спросоння глянула на бабусю.

— Добре. Але ще трішки тут побуду.

— Не затримуйся. Скоро будемо вечеряти, — всміхнулася старенька.

— Так-так, зараз я прийду, бабусь, не хвилюйся, — провела поглядом стареньку й поволі підвелася з крісла.

До тераси долинало моторошне гуркотіння моря. Уявляла, як підкочуються до берега велетенські неспокійні хвилі й умить, одна за одною, розбиваються об пісок. Не хотіла би наяву опинитися на цих гребенях. Ліпше у снах…

Зараз буде гроза. Тривожно глянула в небо й тієї ж миті дощ залопотів по бляшаному даху. Мимоволі пригадався початок роману. Її «Фатуму». Саме так він починався… Чи дивуватися цим безкінечним повторам сюжету в реальності? Певно, не варто. Може, тепер усе й закінчиться? Тут, де все почалось у сюжеті, зрештою дійде фіналу в житті? Все ж іде по колу, повертаючись, тож така ймовірність дійсно є…

Гуркіт грому вистрелив у повітрі й блискавка розпанахала вже зовсім чорне небо. Як усе це швидко, зненацька почалось! Підхопила з крісла плед і хутко вскочила у дім.

Бабуся поралась коло плити. Саме наклала страву в тарілки, як світло, блимнувши, згасло; темінь щільно огорнула кухню. Ніла зойкнула від несподіванки і вхопилась руками за спинку стільця, біля якого стояла; намагалась розгледіти хоч щось у темряві.

— Ото вже халепа, так халепа! — скрушно буркнула бабуся. — Добре, що в мене є свічка, Нілочко, не бійся.

Напомацки покопирсалася в тумбочці й чиркнула сірником; криві тіні сполохано загойдались на стінах. Бабуся зі свічкою підійшла до столу. Її тінь видовжилась і теж химерно затанцювала на кухонних дверцях.

— Сідай, внучко. Сідай. — Бабуся поставила свічку в центрі стола й сіла.

Ніла відпустила спинку стільця й поволі вмостилась за стіл.

За вікном знов гримнуло, відтак спалахнула блискавка, на мить заливши кухню сіро-синім посвітом.

— Що ж, так навіть цікавіше. Завжди любила розмовляти у темряві, — видихнула, щоправда, боязко, Ніла. — Скажи, ти щось знаєш про дитинство дідуся?

Питання було несподіваним. Бабуся здивовано глипнула з-під окулярів на Нілу; у м’якому сяйві свічки її обличчя виглядало моложавим, зморшки були менш помітні.

— Знаю небагато. Він не любив говорити про дитинство — воно було в нього зовсім недитячим… — бабуся відклала ложку, яку ще не встигла занурити у страву, й задумливо відвела погляд у темний закуток. — Знаю, що народився він у Сибіру. Батько його загинув у той час, коли він народжувався; мати теж невдовзі померла, зовсім молодою. Його лишила в себе одна добра жінка й через деякий час приїхала з ним до України. Вона мала свого, вже дорослого, сина, котрий і викликав її сюди, під Одесу. А кілька місяців по тому настав голод… — бабуся тяжко зітхнула і скрушно захитала головою.

Це єдине, сповнене невимовного жахіття слово, об яке спіткнулась у розмові бабуся, раптом викликало в Ніли бурю емоцій, не меншу за ту, що вирувала за вікном. Заплющила очі й обхопила руками голову, яка чомусь зробилась нестерпно важкою: у ній-бо зринали жахливі картинки з безкінечними вервечками виснажених і замордованих голодом; їхні змарнілі лиця, обтягнені шкірою ребра, тонкі, мов соломини, руки й ноги; роздуті животи… Гуркіт грому тим часом раз у раз стрясав повітря, вітер бив гіллям дерев об шибки, а дощ не переставав стугоніти по даху й підвіконні. Знов глянула на бабусю.

— Він жодного разу — жодного! — не хотів поділитися тим, — зітхнула після незначної паузи старенька. — Хоча, звісно, міг і не пам’ятати тих подій — мав же тоді всього два рочки. Але хтозна… Коли намагалася з ним про це поговорити — дуже дратувався. Знаєш… коли тримаєш у собі якусь страшну таємницю, вона так щільно замкнена на сім замків, що коли хтось починає шкрябатись у двері, стає дуже боляче. Хочеться не чіпати тих замків. Не знаю, що краще: відімкнути їх і вичистити геть усе з пам’яті, щоб стало легше, чи не торкатися, аби не боліло. Твій дідусь завжди обирав друге… — знов зітхнула. — Словом, коли ми одружилися, ще була живою його мачуха, Зінаїда. Якось я розпитувала в неї про ті роки. Вона теж не дуже говіркою була, коли мова заходила за ті часи, але обмовилася, що то була страхітлива пора; як їм вдалося вижити — лише Бог відає. Вони пухнули від голоду. Всі довкола пухнули від голоду. Сусіди… з’їдали своїх дітей… З’їдали, щоб вижити, бо котів і собак уже було не віднайти… Наче осатанілі, вишукували щось, що можна покласти до рота… Зінаїда ховала маленького Андрійчика, щоб його в неї не відібрали на харч… Звичайно, жертвою канібалізму міг стати хто завгодно, але в першу чергу — той, хто слабший…