— В Олександрію[18] мене вези, до лісу, — кинув механічним голосом.

— До лісу? На чорта тобі посеред ночі в ліс, мужик, ти шо?

— Не твоє собаче діло! Вези бігом! У мене й так мало часу… — злісно гримнув.

— Ну, як скажеш, діло твоє…

Таксист захряснув дверцята й пішов до свого водійського місця, бурмочучи під носа якусь звичну лайку. Вже добряче жалів, що погодився везти цього чоловіка. От завезе його зараз в ліс, і що? Думай тоді про це ночами. Воно йому треба? Може, правильніше було б завезти його в дурку?.. Але той недобрий блиск у його очах…

Ні. Не буде він гратися з цим. Завезе, куди той хоче, і хай собі, як знає. Його діло маленьке.

З острахом зиркнув у дзеркало — чоловік глипнув на нього лютим поглядом і знову звісив голову.

Авто плавно виїхало на шосе і набрало швидкості.

Він вивалився з таксі й, не озираючись, почвалав у пітьму. Мов крізь туман, почув, як гримнули дверцята авто, і вже за мить червоне світло задніх фар прощально блимнуло йому в спину й миттєво розтануло в темряві.

Йшов углиб лісу, гілляки били йому по обличчю, роздряпуючи і без того зранену шкіру. Не захищався від них, бо не міг. Та й боляче не було — нічого ж не відчував.

Йшов машинально, наче робот, бо той стан, котрий спершу зрідка його пронизував, тепер уже був звичним. Як вдавалося триматись на ногах, навіть не замислювався — замислюватись теж уже не міг. Ним керувала якась сила, вочевидь, могутня, бо тримати його дуже тіло було нелегко.

Невідь-скільки часу йшов тим лісом, зрештою доплентався до невеличкої галявини. Лиш тільки ступив на неї, в голові нарешті прояснилось.

Чорт, де це він?!! Ото вже забрів! Денис здивовано роззирнувся, однак у темряві нічого не побачив. У руці була затиснена статуетка. Розтиснув занімілі пальці й переклав її у ліву руку. Нарешті відчув, як усе тіло нило від болю, обличчя нестерпно пекло, а правої руки практично не відчував.

Що з ним таке трапилось? Чому це трапилось? Як він тут опинився? Та ж додому ніби йшов?! Як його сюди занесло?!! Цього не пам’ятав… А він же просто хотів знищити цю кляту річ, через яку, впевнений, це і сталося з ним…

Ненависть захлеснула все його єство.

— Тобі кінець, ти, клята штуковино! — надривно прошипів.

Тієї ж миті чорне небо розколола вертикальна блискавка, засліпивши очі. Від несподіванки перечепився за якусь гілляку і гримнувся на землю. Статуетка вислизнула з руки й покотилась у траву.

«ти впевнений, що кінець не тобі?» — долинув з гущавини лісу владний жіночий голос.

— Хто… хто тут?..

«ти хіба не знаєш?»

— Хто тут?.. — безпорадно вдивлявся у пітьму.

«тут, узагалі-то, багато хто бродить до сих пір… ну й місцину ти вибрав, людино, криваву…»[19]

Денис повзав, шукаючи в траві статуетку, поки-що слабо розуміючи, що за фіґня тут, в біса, відбувається.

«не шукай, не знайдеш, вона в мене!»

— Та хто ж тут?!! — підвівся з землі, усе ще намагаючись щось розгледіти.

«.. .я забираю її собі, не вмієте ви, нікчемні людські істоти, розпоряджатися силами природи… не дано вам цього…»

Денис раптом заклякнув і стояв уже мовчки, бо, здається, до свідомості почало доходити, з ким ведеться цей нерівний діалог… Так, звісно ж, знав, що статуетка не надто дружелюбної богині причетна до всіх тих божевільних, трагічних історій, але що за нею стоїть сама ВОНА, котра нібито міфічна і нереальна, — цього помислити не міг! Хоч, антиквар, здається, щось таке неначе плів. Але йому тоді саме стало зле, тож не надто дослухався тієї балачки.

«Невже мені справді кінець?!.» — прострелила мозок шалена думка.

«ти мені не потрібен, — озвався на його помисли голос. — а от чи виберешся звідсіля — то вже інша справа, не моя. бувай, шукачу пригод!»

Денис почув розкотистий сміх, що заполонив, здавалось, усю галявину, весь ліс, увесь його переплавлений, розбурханий мозок. І сміх той був останнім, що почув, бо раптом запала німа тиша. Така німа, що в голові важко загупало.

Йти. Йти звідсіля! І то хутчіш.

Похапцем затнув подертого плаща і почвалав: попереду начебто блимнули якісь червонуваті вогники…

Ніла опритомніла в ліжку. Знадобилась неповна хвилина, аби збагнути, де вона є. Бабусина улюблена лляна скатертина, якою був застелений стіл коло вікна, і знайомий запах її оселі переконливо засвідчили: вона повернулась у реальність. Мандрівка добігла кінця…

Якийсь час роздивлялась вив’язані по краях скатертини соняшники, аж раптом схаменулась.

Що тепер за пора? Це ранок? Чи вечір? Кімнату оповивали легкі сутінки. Але… як вона опинилася в ліжку? Мала ж бути на узбережжі! Як вийшла з трансу? Питань у голові роїлось безліч, однак відповіді поки не віднаходила жодної. Знетямлено роззиралась і напружено копирсалась у пам’яті, але пригадати свій шлях від моря до цього ліжка так і не вдалось.

Хотіла підвестися, проте ледь змогла поворухнутись — тілом, здавалось, щойно проїхався важезний каток.

— Бабусю!

У коридорі почулись швидкі кроки, й за мить до кімнати ввійшла стривожена бабуся.

— Нілочко! Слава Богу, ти отямилась! — підбігла до ліжка й ухопила її в обійми. — Як же ти мене налякала, дитинко!

— Що трапилось?! Як я тут опинилась?!

— Хотіла би я знати, що трапилось! Ти що, нічого не пам’ятаєш?

Ніла заперечно хитнула головою і нетерпляче подивилась на стареньку.

— Ти ледь не втонула! Якийсь чоловік прогулювався на пляжі з собакою й випадково помітив тебе…

— Не може бути!

— …ти лежала на поверхні моря, наче нежива. Він витягнув тебе з води. Казав, ще трохи, і було би пізно… Бідна моя дівчинка… Як же так сталося?..

— Сама не знаю… — Ніла заплющила очі й намагалась пригадати своє «повернення», але пам’ять уперто не пускала її далі білого простору із темним колом круговерті. — Скільки я пролежала без свідомості?

— Два дні! Слава Богу, температура спала. Я вже схвилювалася, хоча лікар сказав, що ти в порядку, просто виснажена і маєш набратися сил.

— Скільки часу мене не було?

— Того вечора ти зникла з дому. Звісно, я здогадалась, що ти подалася до моря. Чекала тебе, чекала, а потім не витримала й теж пішла до узбережжя: моя душа чомусь була не на місці. Там і побачила спочатку того чоловіка, а потім і тебе… Ти лежала на піску, зомліла, така безпорадна… Саме під’їжджала швидка, яку він викликав. Нілочко, як же так сталось? Чому ти плавала в сукні? Той чоловік сказав, що через неї ти могла потонути. Хто ж плаває в одязі!

— Навряд у мене були плани плавати тоді… То мене знайшли того ж вечора?

— Так, Нілочко, слава Богу, того ж вечора. Тебе не було кілька годин.

— Це ж треба… Я думала, мене не було кілька днів…

— Що ти, дитино! Яких кілька днів, Боже борони!

— Де сукня? — схопилася раптом.

— Я попрала її, вона геть забруднилась. Зараз принесу бульйончику. Тобі треба підкріпитися.

Ніла полегшено зітхнула й провела поглядом бабусю, що метушливо причинила за собою двері. У голові витало безліч думок, впорядкувати які навряд чи вдасться найближчим часом.

Мусить про все розповісти бабусі. Досить таємниць у їхній родині! Відтепер «скелети у шафі» — не їхній «пунктик».

Ніла поверталася додому. Сиділа в потязі, дивилась у вікно й перебирала в думках пережите-побачене під час подорожі в часі. Все ще має розкластися на поличках свідомості, і на це потрібно купу часу…

Якби душа прабабусі, вирвавшись з міжчасся, не сконтактувала з нею, її життя було б інакшим. Так, усе перевернулося догори дриґом! Вона втратила спокій, зіпсувала купу нервів, але… Не знала б Сашка. Не було б написаного «Фатуму»; вона взагалі могла не відчути свого покликання. Не знала би про життя своїх рідних, зрештою, не поблукала би по власній підсвідомості. Пливла б за течією, але чи був у тому сенс? Його й не шукала: почувалася звично і комфортно в тій повсякденності. Добре, що виборсалася з неї…