«Без минулого немає майбутнього» — зринули з пам’яті почуті нещодавно слова. Ниточки з минулим поволі обриваються… Страшенно шкодує тепер, що не розпитувала в дідуся про його життя. Чому, ну чому їй не спадало на думку поцікавитися тим, коли був живий? Звісно, тепер на власні очі побачила вражаючі моменти з його минулого, але спілкування — того, якого хочеться тепер, — вже не буде… Другого дідуся (татового батька) й не пам’ятає — помер, коли була зовсім маленькою; бабусі теж кілька років, як немає. І майже ніколи не розпитувала в них про їхнє особисте! Чому?..

Однак лишилась бабуся, з котрою тепер бачитиметься частіше. Звісно, є й батьки, в яких теж не дуже-то й розпитувала про їхнє життя — те, якого не знала і не бачила.

Зрештою, є сукня, яку може одягнути і зануритись у будь-який проміжок минулого, а ще — треті двері, які поки не відчинила… Що за ними? Може, фатальна межа, яку переступати не слід?.. Хтозна! Чи хоче про це довідатися? Ще подумає. Якось потім.

Крізь сумбурні роздуми долинало тепло… Заплющила очі й уявила Сашкове обличчя. Миле, таке рідне — яким явилось їй посеред мандрівки підсвідомістю. Уявила поруч. Як же скучила за ним! Аж тепер відчула, як його не вистачає. Пройшовши крізь жорна моторошного минулого своїх предків, над усе хотіла тепла. Того, що лине від нього, яким наповнювалось єство, коли була поруч із ним, яке відчуває навіть тепер, на відстані, у розлуці.

Скоріш, скоріш побачити його, зазирнути у вічі, почути голос, доторкнутись, обійняти, відчути рідний запах… Не дзвонитиме. Просто піде до нього і все. Що цей телефон… ілюзія спілкування, ілюзія присутності… Вимкнула його ще дорогою до Одеси. Мусила зосередитись, повністю поринути в інший світ, світ своїх предків, не відволікаючись ні на кого і ні на що. Може, це й видавалось егоїстичним, але сподівається, Сашко її зрозуміє…

Михайла зустріла випадково. Вийшла з дому, цілковито занурена в роздуми, з яких не виринала після повернення з Одеси. Дивилась поперед себе якимсь розгублено-блукаючим поглядом, щоправда, нічого не бачачи. Аж раптом якесь підсвідоме чуття змусило мимоволі повернути голову. Відтак погляд уперся в Михайла, котрий поволі брів площею в напрямку тролейбусної зупинки.

— Михайле! — вигукнула, радіючи, що бачить його живим, і кинулась до нього. — Михайле!

Старець спершу здивовано осмикнувся, затим упізнав її.

— Як ви? З вами все гаразд?

— Привіт, Ніло, — якось стримано відповів. — Та все, як завше. Як завше, не хвилюйся…

— Я рада вас бачити! — …живим, — додала уже подумки.

— Що зі мною може трапитися… — все ж відповів на її думки.

До зупинки йшли разом.

— Я шукала вас, куди ви щезли?

— Та нікуди я не щезав, був, де завше… всюди потроху. Так мало бути. Ми повинні були розминутись тоді.

— Невже ми такі безсилі й слабкі? Невже від нас нічого не залежить?!

— Ніло, однозначної відповіді немає ні на що. Звичайно, фатум існує. Те, у що ми віримо, в чому абсолютно впевнені, може вмить виявитись порожнім місцем, а зневір’я — обернутися у найстійкішу віру. Проте ми не такі слабкі, як іноді видається нам у цьому неосяжному Всесвіті, від нас теж багато залежить. Іноді один крок уліво чи вправо, одна хвилина чи навіть доля секунди може закреслити весь, здавалося б, заздалегідь окреслений як фатумом, так і долею, життєвий плин, перевернувши його догори дриґом. Так, все дуже й дуже неоднозначно…

— Як і все у цьому Всесвіті, так?..

— Еге ж, це правда… Мала цікаві подорожі, Ніло?

— Ви знаєте… Ви все-все знаєте! — усміхнулась, затим зітхнула. — Ці подорожі були важкими, насправді, і такими вражаючими, місцями навіть шокуючими… Тепер думаю про те, як же часто ми живемо, занурившись у дріб’язкові клопоти, не замислюючись над чужими життями, навіть над життями своїх рідних. Від цього так сумно… Та ще більш печально виявити, що деякі важливі речі вже неможливо спізнати…

— Для тебе не пізно, Ніло. Ти маєш виняткову можливість пізнавати доволі глибоко не лише себе, а й своїх рідних. У тебе є сакральна сукня… Ти духовно зміцніла, збагативши свою генетичну пам’ять під час цих мандрівок.

— Так. Усе це так… Але все ж багато втрачено, найціннішого вже не повернути…

— Воно є в серці, а це головне, хіба ні? Ти ж відшукала сенс?

— Ви знаєте…

— Еге ж. Знаю…

Ніла раптом схаменулась.

— Статуетка щезла! Моя Геката щезла!!!

— Так, щезла, — Михайло якось дивно примружив очі, щось проскочило в його погляді химерне, й він швидко похилив голову.

— Як же вона могла щезнути?! Де вона тепер?!

— Хтозна…

— Ви ж знаєте! Ви ж усе-все знаєте! Скажіть мені, будь ласка!

Тим часом дійшли до зупинки. Старець дістав із сумки шматки картону, постелив їх на асфальті й поволі сів.

— Холодає… — мовив, провівши поглядом пожовклий листок, що за вітром котився асфальтом.

— Не хочете казати?.. Чому?

— Ніло… — зітхнув. — Навіщо тобі це? Її історія скінчилась, її мандрівка цим світом завершилась. І повір: так ліпше для всіх. Головне — для тебе все лише починається…

Він чекав на неї…

З її появою відчув, як потоки умиротворення лагідно огортають зсередини усе єство. Такого з ним ще не було, бо стосунки з жінками зазвичай вносили в його життя тимчасовий сплеск адреналіну, пристрасть, драйв, хаос — усе що завгодно, та лише не умиротворення.

Для нього це було чимось новим, незвіданим. І це подобалось йому. Ще коли лежав у лікарні й не знав її — вона просто сиділа поруч, тримаючи його руку, — спокій і гармонія поволі, але впевнено проникали в душу. Не розумів, чому і звідки, але відчував, що це щось своє, рідне, яке хочеться оберігати і любити.

Те, що коїться в її житті, тривожило не на жарт. Якби сам не постраждав за загадкових обставин, то навряд би до кінця повірив, що це щось із категорії реального.

За що дівчині це божевілля? Тендітній, слабкій дівчині. Таке несамовите божевілля!

Що тепер з нею там? Там, так далеко від нього! Якби не ці кляті милиці, поїхав би з нею! А так… мусить безпорадно чекати… Телефон її вимкнений, чи що з ним таке! Хоч би все було добре з нею, хоч би…

Посеред болісної лавини терзань у двері подзвонили.

Це ВОНА!!! — стрепенулось усередині.

Похапцем схопив милиці, що лежали поряд, й піднесено пошкутильгав до дверей.

На порозі справді стояла Ніла. Лице мала стомлене і дещо змарніле; цих кілька днів явно на ній позначились…

— Привіт, — все ж усміхнулась.

— Привіт, Ніло! Який же я радий бачити тебе! — вихопилось у нього.

Обійняла й притулилась губами до неголеної щоки. Свій, рідний…

Однією рукою пригорнув до себе тонке тіло дівчини й завмер, всотуючи податливу ніжність. Своя, рідна…

— Нарешті ти прийшла! Я так тебе чекав!

— Знаю. Я теж скучила за тобою, дуже-дуже.

— Усе добре в тебе? Як твоя поїздка?

Пили на кухні чай, ласували одеським «Наполеоном», котрий бабуся дбайливо спекла перед від’їздом дорогої онуки. Ніла розповідала про свої неймовірні пригоди, а Сашко уважно слухав, тримаючи її руку; по тому розповідав він, а слухала вона. Час від часу притуляв долоню дівчини до губ, лоскочучи й електризуючи все її єство, аж до хмільного отуманення…

— Знаєш, давно не мала гарних снів. А сьогодні несподівано наснився. То була веселка — величезна, яскрава, така приголомшлива, що в мене перехопило подих. Починалася просто біля моїх ніг і простягалась аж до горизонту! Це й досі перед моїми очима…

— Схоже, попереду на тебе чекає щось дуже прекрасне…

— На нас чекає…

...неначе стежку бачу…

...нею підемо з тобою удвох…

…куди веде вона?..

…до широкого шляху…

...звідти пісня лине… чуєш?..

...то Музика серця… Поезія душі…