В десять хвилин на десяту нерішучий дзвінок, двічі, щоб почули й не чули. На парадному бряжчить ланцюжок, чути притишені голоси. Риплять двері в кімнаті у скарбника з харчотресту.

Так! Видко, що за час моєї відсутности не трапилося жадних змін, і в Дормидонта Панфилича роман з трестівською друкарницею тягнеться, як і півроку тому. Я вивчив ритуал цих побачень: за півгодини Дормидонт Панфилич пройде по коридору в ванну, щоб набрати там у чайник води; потім буде чутно, як накачуватимуть примус і гудіння примусу, тоді питимуть чай і друкарниця залишатиметься ще з годину; об 11ій скарбник, клацнувши на парадному англійським замком, піде її проводити.

У цих спільних квартирах, де живуть різні люди, все чути й усе про кожного знаєш: у кого був постріл і ломило спину, скільки ставили банок, або ж як довго хто слабував на коліт.

Маленька друкарниця входить і виходить, не роблячи ніякого галасу, її не чути і, коли б не мастодонтові кроки гіпопотамного з рожевою шиєю лисого Дормидонта Панфилича, можна було б думати, що її зовсім не буває у нас.

Після того, як Дормидонт Панфилич, проводивши свою приятельку, повернеться додому, а стара Дудариха за вечерею утрималась, щоб не об'їстися жирним біґусом, і не стогнатиме, – помешканням опановує тиша. Я люблю цю лагідну таємничу тишу, що шелесливим шепотливим шушуканням розповзається по коридору, по кімнатах, по шафах, темних куточках, і тоді чути, як тиша, зазираючи з усіх щілинок, мовчить улесливо і з присопуванням.

Я дивлюся на шафи, заставлені книжками в шкуратяних палітурках, слухаю шепоти тиші, згадую й думаю.

3

На серці від перебування в Берліні лишилося почуття гіркости. Я чудесно виконав покладене на мене від заводу доручення, придбав для себе чимало рідких і дорогоцінних книжок, – але не натрапив на слід Зини. Що може напоїти спорожніле серце, що може заспокоїти непогамований смуток душі?! Зини я не побачив! Завтра я піду до Мар'ї Семенівни сказати, що, незважаючи на всі ужиті в цій справі заходи та зусилля, я нічого не досяг.

Я довго, з першого дня приїзду і до останнього дня виїзду скрізь і весь час уперто шукав Зини, проте без будьяких конкретних наслідків. Можливо, що Зина, приїхавши до Берліна, змінила своє ім'я й прізвище, щоб остаточно заховатись; можливо, вона випадково захворіла, чи з нею трапилася якась нещасна пригода. Може, вона в когось закохалась, або ж кудись виїхала.

Закохалась! Як важко мені припустити це… Минуло два з половиною роки з того весняного ранку року 1925, коли після багатьох хитань і сумнівів я наважився просити в Мар'ї Семенівни Зининої руки. Радісне тремтіння охопило мене, коли я почув від Мар'ї Семенівни: «Згода, певне, що згода! Вона кохає вас!..» – і за декілька хвилин пізніше усе було розбито, змішано, скалічено. Досі з почуттям невимовного гострого болю я згадую за незрозумілий Зинин вчинок, для якого й нині, за два роки, не можна підібрати хоч якихнебудь приймовних, розумних пояснень. Невже ж це була чергова Зинина бравада, витівка, що її доведено до останньої міри безглуздости? Олександер Владиславович улаштував Зині можливість виїхати екстренно за кордон, бо Тихменєви сподівались, що ця поїздка й різноманітність нових вражінь добре вплинуть на Зину. Але вона скористалася з цієї поїздки, щоб остаточно розірвати з родиною й зникнути. За два роки від неї не було одержано жадної звістки, жадного листа, жадного повідомлення. З чого вона жила, опинившись у чужій країні без грошей і без підтримки? Як бідувала? Що перенесла?..

Мар'я Семенівна покладала багато надій на мою подорож; вона сподівалась, що коли я особисто шукатиму, мені швидше пощастить знайти загублену її дочку. Але я нічого, абсолютно нічого не довідався! Може, я її шукав не там, де треба? Може, я її ненароком десь і стрівав, та вона так змінилася, що я не зміг пізнати її після двох років розлуки?..

Завтра я буду в Мар'ї Семенівни й офіційно проситиму Лесиної руки. Два роки спільного горя остаточно зблизили мене з родиною Тихменєвих; я зробився в них своєю людиною. Я призвичаївся до цієї родини і щиро прив'язався до Лесі. Вона мила й проста дівчина, з хорошою вдачею й щирим серцем. Власне кажучи, і без офіційної пропозиції мій шлюб з Лесею справа вирішена. Отже, тільки через мою закордонну командировку прийшлося відкласти на деякий час запис у загсі, та, до того ж, і в Тихменєвих, і в мене жевріла, не остаточно згасши, надія розшукати Зину. Завтра все буде оформлено. І в мойому особистому самотньому житті холостого чоловіка почнеться нова доба мирного й благодушного родинного спокою.

Але, гадаючи так, чи знав я, що я ніколи більш не піду до Тихменєвих, не зможу піти, що все раптом полетить шкереберть, що схопиться буря і закрутить, зімне, розіб'є, знищить усе, спустошить душу і кине мене в остаточному надломі? Все скінчено, все розвіяно. Чи знав я, що мною заволодіє бажання тікати, все одно куди, тільки далі звідси, якмога далі? Назавжди. Без повороту…

4

Опівночі, як звичайно, я випив дві шклянки міцного, холодного чаю і, замість того, щоб як звичайно в ці нічні години працювати, сьогодні я дозволив собі спочити й розважитись: переглядати привезені книжки й перегорнути сторінки моїх улюблених письменників.

Я довго перечитував окремі сторінки, обдивлявся палітурки, шрифти, папір, формат, усе те, що найбільше вабить у книзі кожного бібліофіла. Уже пізно вночі, збираючись лягати спать, я згадав, що завтра треба буде подати до заводської адміністрації рапорта з поясненням причин, через що саме я мусив спізнитися з приїздом на цілі два тижні. Я написав заяву:

«Маю повідомити заводоуправління 1ого Київського Металурґічного заводу „Червона зірка“, що через незалежні од мене обставини (поранення) я перебув у хірургічній лікарні два тижні, що й спричинилося до запізненого мого повороту з командировки. Посвідку за моє перебування з 25/ІХ до 11/Хого п.р. в Берлінській хірургічній лікарні „Милосердного самаритянина“ (Waldstrasse, 49) за № 783 і за підписом старшого ординатора Герцфельда до цього прикладаю. 27 листопада р. 1927».

Я пишу й згадую усе, як сталося.

Раптом я схоплююсь.

– То ж вона, Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!..

Я кидаюсь до своїх валіз, тремтячою рукою розв'язую ремені, викидаю одну за одною речі, нарешті находжу піджак, той піджак, що в ньому я був тоді в кав'ярні. Я нервово риюсь у кишенях, розшукую записочку, що її в кав'ярні мені передала та жінка. Коротенька записочка німецькою мовою: Mein Herr, bitte sehr, пошануйте мене вечерею.

Почерк!.. Її почерк, – каракулі, скошені в лівий бік. Як я тоді не пізнав її очей, її почерку? Який кошмар! Навіщо така мука?! Навіщо цей біль?! За що я мушу так страждати?!

У пориві невгамовного болю зникає час, зникає просторінь, зникаю я.

Потім поволі свідомість ніби прояснюється і я в галюцинаційній маячні, в маячневому півсні бачу, що до мене в кімнату приходить кат, одягнений у червоне, і бере мене за руку. Маненький блазень, огидний горбатий карлик, що йде за катом, дзвякаючи своїми дзвіночками, ґримасуючи й дражнячи, здіймає передо мною свій фіглярський ковпак:

– Шановний мессире Ріміро! З наказу герцоґа вас буде виведено на площу, розрізано на частини і кривавий ніж буде покладено коло вас.

Я бачу площу в Чезені, я бачу в брукові площі кожну кам'яну плиту, порослу травою, я бачу круглий басейн фонтану з постатями тритонів, що трублять у довгі мушлі, я можу роздивитись кожне обличчя й кожну складку вбрання серед натовпу, що переповнює площу, чекаючи на мою страту. Кат зриває з мене одяг, кидає мене на поміст і з розмаху пронизує мене мечем. Я не витримую болю й кричу…

У двері моєї кімнати гуркотять, гуркотять, усе дужче й дужче: – Іполіте Миколайовичу, що з вами?!

Кат, площа, блазень, нещасний мессир Ріміро д'Орко, бліде сифілітичне обличчя Чезаре зникають. Я прокидаюсь. У мене вистарчає волі сказати:

– Ні, нічого. Не турбуйтеся. Це вві сні.