Я п'ю воду… В квартирі все затихає. В квартирі тиша.

Я дістаю пляшку коньяку й одразу випиваю шклянку. Спирт обпікає рот, шлунок, я не п'янію, а тільки свідомість і зір прояснюються в якійсь надзвичайно напруженій ясності. Я чітко згадую все, що сталося в Берліні, ніби це трапилося тепер, сьогодні.

5

Як справжній провінціал, я прийшов до людного кафересторану, де буває «весь Берлін», надто рано; власне кажучи, я прийшов пізно, бо година обідів уже скінчилась, і рано, бо вечірня й нічна публіка ще не почала сходитись. Чекаючи, переглянув ілюстровані часописи, ці різнофарбні зошити й книжки, що ними метушливий, заклопотаний люд бавить порожню цікавість своїх дозвільних хвилин. Винудьгував над карткою питов, у більшості з невідомими мені назвами, що їх багато вигадала вибаглива пересиченість.

Поволі почала з'являтися публіка, жінки, чоловіки, молодь. Зала наповнювалася галасом і голосами, пересуванням стільців, дзвоном шклянок і тарілок, музикою джазбанду, гримами жінок, пахощами парфумів, ґримасами смокінгів.

І в гуркоті джазбандового вереску, в тремтінні негритянського тамтам, у патосній урочистості гобою, поблискуючи оголеністю пліч, пройшла повз залу струнка в ґофрованій спідничці жінка. У неї розкішне, очевидячки фарбоване руде волосся, обличчя, на якому лежать ознаки цього плутаного безсонного «ресторанного» життя. Закинувши ногу за ногу, вона сіла за столик в окремій одгородженій кабінці, недалеко від мене, витягла з великої червоного сап'яну сумки маненький золотий портсиґар, запалила цигарку і замовила льокаєві якогось аперитиву. Скільки їй років? 20–30, молода, літня?

У мене забилося серце в незнаному чеканні чогось небувалого й неможливого, що має в чудесній химерності нездійсненного здійснитися зараз, раптом, осьтут…

Для неї, цієї стрункої жінки з рудим волоссям на ресторанній естраді здоровий і грубий негр у дикому захопленні долонею бив у барабан. Дивлячись у куток, де вона сіла, він сяяв шоколадним масним своїм обличчям, тупотів ногами і, галасуючи, як божевільний, вигукував щось, чого я не міг розібрати.

Вона посміхнулась йому. І шоколадний негр, зістрибнувши з естради й схопивши з ближчого столика велику супову ложку, гнучким плижком, якого важко було чекати від такої товстої людини, знов перестрибнувши на естраду, в азарті вистукував на стільці, в скажено швидкому темпі, під аплодисменти публіки, галасливий задерикуватий марш. Коли він скінчив, оплески подвоїлися. Витираючи чорне спітніле обличчя білою хусткою, негр розкланювався в її бік.

Прикрившись аркушем газети, я стежив за жінкою, в яку закоханий цей шоколадний, джазбандовий барабанний негр. Мабуть, я позаздрив тоді одвертості почуття в цього естрадного негра.

Перед тим, як випити свій аперитив, вона стерла помаду з губ. І коли випила, дивлячись у дзеркальце свого величезного ридикюля, вона дбайливо підфарбувала губи кармінним ґримувальним олівцем. Потім, примруживши трохи очі, почала обдивлятися залу, столик за столиком, пару за парою, чоловіка за чоловіком. Вона нарешті подивилась також і на мене. Наші погляди на мить зустрілись, вона дивилася гострим зупиненим зором своїх темних підведених очей, що їх глиб було заглиблено широкою смугою важкої навколо очей синяви. Вона дивилася непорушно, нібито дивлячись не бачила, ніби дивилась поза мене. Тоді я не пізнав цих очей, цього зору, такого чудного й чужого.

Тоді… Тоді я розсердився, одвів очі й закрився газетою. Я рішив більше не дивитись у її бік. Хоч у мозку й промайнула думка, блиснуло на мить щось знайоме, але я тоді не зміг дати ради. За весь вечір я ні разу більше не подивився на цю жінку з пишним пофарбованим волоссям. Я прийшов тільки побачити, як розважається нічний Берлін, а зовсім не для того, щоб брати участь у цих нічних фокстротних розвагах. Я тут сторонній і байдужий. Я спостерігаю. Я зовсім не маю наміру стати предметом надій і розрахунків для жінок, що одвідують цей кафересторан. Я ладен витратити десять марок, щоб побачити видовисько для мене незвичайне, але оплачувати тривожну жагу, що її несуть жіночі погляди, аж ніяк не входить у програму мого сьогоднішнього вечора.

Я не аскет і не жононенависник, а просто звичайна твереза людина, що її не вабить ресторанне кохання. Я не кажу, що фокстротоване кохання викликає в мене огиду чи що. Мораль є справа звички, згусток засвоєних навиків, а я не звик ходити по ресторанах, щоб там шукати випадкового кохання. Мені це ресторанне кохання не до вподоби, як не до вподоби й багато чого іншого в сучасному Берліні.

6

Коли я опускаю газету, я чую, моя сусідка з підведеними очима й рудим волоссям, підкликавши кельнера, наказує подати атраменту й ручку. Написавши, – писала вона досить довго, – вона одсовує перо й прохає кельнера прибрати каламар; каламар їй більше не потрібний, а цю записочку вона ласкаво прохає передати панові, що п'є каву отам у куточку під пальмою, коло дзеркала.

Хоч вона сидить не дуже далеко од мене, я не розбираю окремих слів і тільки схоплюю різкий, глухий тембр її трохи хрипкого голосу.

Поки кельнер передає мені записочку і поки я перечитую папірця: «Mein lieber Herr, bitte sehr»… – офіційні, очевидячки, звичайно вживані тут слова, формула, освячена традицією багатьох, певно, років, – і поки я, зім'явши записочку, засовую її в кишеню свого піджака, вона дивиться на мене. Я не бачу її й її очей, вона сидить у кабінці й спинка кабінки закриває її від мене, але, мабуть, і зараз її зір такий же спинений, нерухомий, гострий, чужий і чудний, як і тоді, коли за декілька хвилин раніш наші очі на мить зустрілись: дивлячись, не дивиться.

У відповідь на записочку я неґативно хитаю головою.

На моє неґативне хитання вона, мабуть, знизує плечима й одвертається. Я не дивлюсь на неї, я уважно розглядую марку кав'ярні на тарілці з кексом, але я чую, як вона своїм різким, сухим, трохи хрипким голосом кличе кельнера й замовляє подати їй стопку горілки:

– Wodka!..

У кожного свій смак. Хто їсть кекс, хто п'є горілку. Чому ж цій дівчині з хрипким голосом не пити горілки? Картка напоїв пропонує великий вибір найрізноманітніших питов; між ними є й Wodka.

Я чую:

– Ви дозволите мені, фройлян…

Я обережно, щоб якось не зустрітися з її очима, повертаю голову в сторону кабінки, де сидить вона, і бачу, що до її столика підійшов важкий, грузький, червоний напідпитку чоловік, з олов'яними очима й пухкими щоками, властивими німцеві, що п'є багато пива; типовий німецький бюрґер, власник якоїнебудь модної крамнички патентованих ліків і предметів, видатний банковий службовець чи, може, й сам банкір, nouveau riche, що забагатів на постачанні під час війни і зумів під час інфляції, нічого не загубивши, округлити свій капітал, або ж це біржовий маклер, що перевів сьогодні декілька вигідних операцій, чи директор фабрики, що приїхав з провінції до Берліна розважитись, а то й урядовець з якогонебудь міністерства. Взагалі, один з тих багатьох безликих, що їх Ґеорґ Ґросс малює в сурдутах з комірцями й краватками, але без голів.

Не все одно, хто він і яке в нього лице? Вчора один, сьогодні інший… Отже, жінка, яка, писавши до мене записочку, піклувалася, щоб хтось оплатив сьогоднішній її рахунок, на сьогодні вечерю матиме. Я можу бути спокійний: на цю ніч вона не лишиться без заробітку. Усе гаразд, – і я теж можу повечеряти.

Кельнер хай принесе мені чогось їсти, але полегше. Пити? Ні, мабуть, нічого. Чи, може, хай сам герр кельнер порекомендує мені щось з аперитивів чи коктайлів. Я нічого в тих назвах напоїв не розбираю, хай подасть щось покуштувати. Я покладаюсь на його, кельнерів, вибір.

Іноді я позираю на той столик. Вони одсунулись у глибину кабінки й спустили портьєру. Мені видно тільки струнку ногу, прозорий чорний шовк панчішки й лакову туфлю з довгим гострим носком. Кельнер подає їм найрізноманітніші страви й напої. Вийшовши з кабінки, вони танцювали фокстрот. Тоді продовжували вечеряти, вечеряли й пили. А потім…