Довершености Зеров прагнув в усьому: в роботі над віршем, в застругуванні олівця, правці коректи, заварці чаю, при виборі каракуля для комірця пальта або примірюванні у кравця костюма. Однак він і найменше не був педантом чи формалістом; у ньому не було жадної риси од «людини в футлярі»; джерелом було любовне ставлення до всього довкола. Зеров розкривав себе в ентузіазмі.

Попри все те, ніщо не заважало йому ходити в пальті з обірваними кишенями, – стиль Зерова, однаково, чи в ранніх згадках Павла Зайцева, чи моїх, чи кожного з нас, до яких би років ці згадки не відносилися.

Число «Книгаря», над яким у ті місяці працював Зеров, було останнім. На цьому числі видання «Книгаря» припинилося. Вмирало місто, вмирало культурне життя в місті, вмер «Книгар». Ніщо більше не зв'язувало Зерова з містом. Він міг виїхати на село.

Дуже характерно, що останнє число «Книгаря» присвячено Сковороді. Це випадковий збіг обставин, але симптоматичний!.. Сковородинська тема ставала наскрізною темою української інтеліґенції в першій половині 20х років. У другій половині тих же років її заступила інша тема: Куліш; у цей час Куліш став провідною ідеологічною постаттю. Але про це треба говорити окремо.

2

Місто вмирало. Натомість оживало село. Ще перед лютневою революцією 17 року українське село становило собою етнографічну масу, розчленовану на локальні, замкнені в собі, відрубні «монади». Перехід од цієї монадної стадії роздріблености до освідомлення себе в цілості як народу, як народної цілости, а тоді до свідомости себе як нації, не міг статися ні раптом, ні в усій повноті завершености. Потрібний був час, переходові етапи, посередні стадії, хронологічна відстань, варіанти новотворів, випробування різних спроб, розвиток подій, поглиблення процесів.

У кожнім разі, досвід трьох попередніх років, 1917, 1918 і 1919, не минув для українського села даремно. Була істотна різниця не лише між передвоєнним селом і селом, скажімо, літа 17 року, але між селом улітку 18 року й літа 1920го. В міру того, як зменшувалася пряма й безпосередня залежність села віл міста й село дедалі більше унезалежнювало себе од міста, тим виразніше прокидалася в селі свідомість своєї самодостатности й тенденція до автаркії.

Я не маю можливости тут спеціально обговорювати цю тему, розповідати про різні варіанти спроби села ствердити себе в своїй осібності, це лежало б поза планом мого викладу. Щоб лишитись у рамках своєї теми, своїх «неокласичних» споминів, я говоритиму тільки про школу й інтеліґенцію, переяславську Баришівку й групу неокласиків, що почала оформлюватись як така, осівши в цій «болотяній Лукрозі».

Село хотіло мати свою школу й інтеліґенцію, поставлену в матеріальну від нього залежність. Економічно дужче на даному етапі від міста, воно вже не задовольнялося народним учителем з освітою, щонайбільше, вчительської семінарії. Воно хотіло мати у себе на праці професорів Університету, найкращих педагогів, найталановитіших реґентів і композиторів, театральні трупи, що їх постановки конкурували б з театрами великих міст.

Отож, при згадці Ю. Клена про Мик. Сімашкевича як про директора баришівської новозаснованої гімназії, слід додати, що перед революцією він був учителем гімназії В. П. Науменка в Києві, в 1918 р. він був директором департаменту середніх шкіл Міністерства освіти. Зеров викладав історію, І. П. Білик – математику, автор споминів, уміщених у «Звені», французьку й німецьку мову в роки 1920–1922, що його в роки 1922–23 заступив автор цих споминів.

«Жили в Баришівці багаті ще не розкуркулені шкіряники», нотує Ю. Клен. Які ненаписані епопеї ховаються за цією сакральною фразою. Чинбарська Баришівка, – це ж відкриті двері в бароко, в український 17 вік, в уклад побуту, що ніс усі відміни господарчих і соціальних традицій, які витворювались протягом століть.

Про що розповідати перше: про Зерова й Филиповича, про етапи консолідації неокласичної групи чи баришівських чинбарів, про вірші «Калини» й студії Сковороди, чи про несподівано розкриту архаїку українського бароко? Зерови жили в Фещенків, я, приїхавши до Баришівки, оселився по сусідству зі школою у Цвіркунів. Я боюсь, що коли читач натрапить у споминах Юрія Клена на рядки, де про «нерозкуркулених шкіряників» згадується так: «і на Великдень у них на столі були самогон, гуски, індики, шинки, крашанки; про це столиця й мріяти не могла», то в нього складеться зовсім невірне уявлення. Так легко проминути слово «Великдень» і лишитись під враженням: «індики, шинки, гуски». Чорні житні пироги з гіркокислою калиною були святковою стравою в великі свята у «нерозкуркулених» Цвіркунів! Признаюсь, я виковирював з тіста ці тверді, недопечені, кислі ягоди й потайки викидав їх геть, а важке тісто їв, не відчуваючи, що воно святкове й в заможній родині Цвіркунів означає для її членів привабливу принаду урочистого святкового дня.

Так, справді на Великдень кололи кабана і їли шинку, але це було раз на рік, бо раз на рік буває Великдень, і сала від того заколотого на Великдень кабана повинно було вистарчити аж далеко за Покрову. Ні, життя в Баришівці не було розкішне; воно було не голодне, але воно було просте, суворе, сповнене праці.

Ю. Клен назвав Баришівку «провінціальним містом». Поети ладні перебільшувати; прозаїкам доводиться в «поезію» вносити «правду». Баришівка не була містом. Це було містечко, районовий центр, волость, велике козацьке старовинне село. Мешканці Баришівки писалися козаками, – номенклатура людности на Полтавщині, успадкована од колишнього поділу на полки!

«Благовіщення струнке бароко», «нежданий гість з старовини», уточнювало зоровий образ традиціоналізму. Гострий кислий пах відходів з численних баришівських більших і менших чинбарень, що носився в повітрі, вказував на промислове обличчя містечка. Як барочна церква Благовіщення, так і чинбарський промисел баришівчан засвідчували, що з 17 віку тут змінилося небагато. Інерція віків затримувала цеховий лад, за якого окреме село було окремим цехом. Баришівчани були чнбарями, діхтярівці гончарами. Розчленування промислів відповідало осібності окремих сіл.

Я говорю тут про «17 вік» і «бароко» Але тут потрібне уточнення. Друга половина 10х років пройшла під знаком захоплення бароко. Том грабарівської «Історії мистецтв», малюнки Г. Лукомського в репродукціях листівок «Община св. Євгенії», Нарбутівські барочні стилізації, зроблена ним обгортка «Нашого минулого», студії й доповіді Ф. Ернста, Вс. Зуммера, Шульгина, Язловського, Жураковського, читані в семінарі проф. Г. Павлуцького, довгі мандрівки по Печерську й Подолу в розшуках барочних пам'яток, – були виявами цього культу. Але в сприйнятті бароко ніхто з нас не переступав за рамки естетичного переживання архітектурних пам'яток. Ми сприймали бароко як абстраговану форму архітектури. До розуміння бароко ми йшли од Вельфлінового «Ренесансу й бароко», що в ті роки вийшов у перекладі на російську мову.

Бароко було для нас виключно архітектурою. Ми звикли розглядати його з переднього фасаду. Ми вчилися бачити його в урочистій і мальовничій пишності. Поняття про бароко пов'язувалося для нас з уявленням про столичне, великоміське бароко: Софія, перебудована Петром Могилою, Межигірський Спас, Мазепинський Микола, білий мережаний сон воріт Рафаїла Заборовського репрезентували для нас мистецький образ «українського бароко» полковницьких, митрополичих і гетьманських фундацій. Ми іґнорували те, що не було «чистою формою».

Переїзд до Баришівки став для кожного з нас поворотом до старовини, втіленої в сучасність. З країни «естетичних переживань форми» ми потрапляли в країну реальної здійснености, де життя виступало в усій аморфній і терпкій наготі елементарного… Ми входили – краще сказати: примушені були обставинами ввійти! – в минуле не через муровану браму Заборовського, а через задні двері. Не з фасаду, а з бічного входу.

Досі ми знали старшинське бароко, тепер – посполите козацькоремісниче. Не мрію, втілену в камінь мурів, а сувору щоденну працю. Ми оберталися в середовищі людей, які були такими самими, як і їх прадіди 300 років тому в 17 ст. Баришівка в недоторканій чистоті зберігала всі відміни 17 віку.