Відміни, певне, були, але вони були неістотні. Сини Цвіркуна, що в Баришівці я оселився в нього, не вчилися в КиєвоМогилянській Академії, хоч подібний варіант і не був, зрештою, виключений. З двох старших синів один служив телефоністом на залізниці, а другий закінчив переяславське реальне училище. Замість реторики й філософії, він студіював диференційне числення й, замість підрясника та скуфейки, носив чорну блузу, підперезану ременем з бляхою й літерами на ній «П.Р.У.», і фуражку з жовтим кантом. Була війна. Скінчивши реальну школу, замість вступити до Політехніки й стати інженером, він потрапив до школи прапорщиків; звідтіля на фронт, з фронту «імперіалістичної» війни на фронт «громадянської», а тоді в еміґрацію. Що сталося з другим, тим, що працював телеграфістом на залізниці, я не пригадую, але, здається, він зазнав долі свого брата. Старша донька – красуня – була заміжня за місцевим баришівським чинбарем, багатієм Артюхом. При батьках лишалися три хлопці й мала дівчинка, що стрибала, співала й вчила напам'ять тичининський віршик «Осінь». Він подобався їй. Вона з дня в день повторювала його й пробувала його наслідувати.

Юрій Клен наводить вірш Зерова з описом Баришівки й баришівчан. Після згадки про «Благовіщення струнке бароко» далі Зеров списує: «А навколо, де візьме око, – купи давніх і тісних домів, і невидимо солом'яних дахів; тут живуть… хазяї поважні та круті, гаманці набиті та товсті, в тих хатинах пироги й печені, а під свято – морем – самогон». Узагальнення завжди лишається узагальненням і licentia poetica правом поета!.. Про пироги я вже згадував; щодо самогону, то «самогонна тема» – спеціальна тема початку 20 років; про неї треба б було говорити окремо. В кожнім разі, у Цвіркунів «моря» самогону не було ні в будні, ані в свята. Життя було сутужне й ощадне, і добробут був придбаний упертою й невсипущою працею.

Німці працюють реґулярно, неквапливо; наші або не працюють зовсім, або ж «з надривом». Цвіркун працював з надривом, до цілковитого самозаперечення, забуття себе доходячи. Худорлявий, середнього росту, з розтріпаною борідкою, з червоними від постійної безсонної нічної роботи очима, Цвіркун був неказистий, але «битися з синами навкулачки», за довільною стилізацією 17 віку у письменника, він не став би. Для цього він був надто «поважний і крутий». Так, це сказано у поемі влучно. Я не назвав би Цвіркуна в родинній обстанові суворим «отцем фамілії». Його родинна «крутість» була господарною крутістю, дисциплінованістю труда, що не знав перебоїв. Усю працю виконувано силами членів родини. Жадних наймитів у Цвіркунів не було. Усе робили самі. І, насамперед, батько.

Цвіркун мав хоч і небагато землі, але мав. У кожнім разі, він мав її стільки, що міг упоратися з нею власними руками. Сільське господарство не було основою «економії» Цвіркунів. Густа заселеність, поліський болотяний ландшафт, бідні ґрунти зробили з хліборобства додаток до хатнього промислу. Тимто хлібороби, що не були ремісниками, були бідні; хліборобиремісники були заможні.

За віковою баришівською традицією, що ще до козацьких часів сходила, Цвіркун був одночасно хліборобі ремісник. Саме чинбар. Чинбарював. Купував шкіри й чинив. З вичинених шкір шив чоботи. Був швець. Чинбарство з'єднував з шевством.

У неділю він ніс пошиті за тиждень чоботи на базар. Вийшовши купити на базар щось сугубо елементарне: часнику або гарбузового насіння, я бачив мого господаря, як він, обвішаний чобітьми, стояв на широкому піскуватому майдані, в гурті інших баришівських чинбарів і шевців; пара або дві чобіт висіли йому через плече і ще пара на руці.

У дворі в Цвіркунів коло ґанку хати росла яблуня. Під навісом стояли ґринджоли з різьбленою спинкою й лежали мережані ярма. Воли, висунувши з повітки морди з лагідним і великодухим спокоєм жували свою жвачку. У ці баламутні роки господарі в себе на господарстві тримали, щоб уникнути реквізиції, не коней, а волів. Частіше навіть воликів.

За парканом був сад. Власне, жаден не сад, а та частина садиби, де на болотяному кочкуватому ґрунті росло кілька кущів калини й підносились угору, як храмові колони, високі стовбури гіллястих яворів. Крізь темні стовбури дерев білів збитий з соснових дощок сарайчик. На дошках жовкли тонкі янтареві смужки збіглої живиці. В великому залізному казані, в розчині дубового екстракту, кисли блідавосині, вкриті слиззю шкіри. Запнувшись широким брунатним фартухом, господар зчищав з шкіри пліву й руду шерсть. У роботі йому, звичайно, допомагав Володька, 12літній хлопчик, з правильними й гарними рисами ясного обличчя, що ними він скидався на матір. Почорнені шкіри, нагадуючи розтятих черепах, сушилися в дворі на дошках, притулених до стіни хати.

Хліборобству і чинбарству, роботі поза хатою, був уділений день, на шевство припадали вечір і ніч. Ю. Клен у своїх споминах згадує, що в Баришівці «замість каганців були прекрасні старі нафтові лампи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих днів». Вони були і в Цвіркунів, але вони висіли в тих кімнатах, де не жили. Там, де жили, світили маленьку лампу з закопченим склом, що вже лопнуло і було заліплене папірцем. При цьому жовтуватому похмурому світлі лампочки, що блимала й коптила, в довгі осінні й зимові вечори господар шив чоботи.

Тонка стінка відокремлювала моє ліжко в кімнаті, де я мешкав, од кута кухні, де, сидячи на низькому стільці біля маленького столика з шевським приладдям, працював Цвіркун. У порожній нудьзі містечка я лягав спати рано. Я прокидався і чув, що господар працював. Я засинав знов під ритмічний гуркіт ударів молотка по шкірі, і знов прокидався, і була вже глуха темна пізня ніч, усе спало, вузенька смужка світла перетинала стелю, собаки гавкали десь на селі, а господар усе ще старанно вистукував, забиваючи цвяшки в підошву. Я думав про своє марнотратство часу, про те, скільки можна б зробити, якщо б працювати над книгами й рукописами з тією ж упертою ревністю, як це робив господар!.. Признаюсь: я заздрив!

На відпочинок господар давав собі лише кілька годин, тричотири. Уже десь о 45ій годині ранку стук молотка, почутий крізь млосну оболонку сна, стверджував, що трудовий день у родині Цвіркунів почався.

Хоч дім у Цвіркунів уже не був «давньою й тісною» хатою, а був побудований на модерний, міський зразок, з кількома кімнатами, дерев'яною підлогою, дверима, пофарбованими білою фарбою, та під зеленим бляшаним дахом, але родина, як і давніше, містилась в одній хаті, в кухні. Дітям або стелили солому долі, або, коли було холодніше, вони спали на печі в просі. Господиня спала на лежанці. Господар і старший з синів клався на лавці, вкриваючись кожухом.

Садиба Цвіркунів безпосередньо, паркан до паркана, прилягала до садиби школи. Масивне бруковане шосе ішло тут від станції до адміністративного центру містечка.

Зерови жили осторонь. Вони жили в західній, затишній частині Баришівки, винаймаючи хату у Фещенків. Фещенківський дім, просторий, брунатнорудий, на високому фундаменті, стояв на пагорбку. Перед домом зеленіла поросла травою з кущами бузку галявина. З одного боку дому чорнів густий традиційно вишневий садок, а з другого був двір, сараї й повітки. Глухий сірий паркан з воротами й фірткою відокремлював садибу од вулиці. Палісадник, лавочка коло фіртки, налузане лушпиння й глибокими коліями перерізана калюжа на шляху уточнювали провінціальний характер локального ландшафту.

Але до Зерових через фіртку вулицею не ходили. До них ходили знизу, з низини, де в ярку під пагорбком снив нерухомий, затягнений зеленою цвіллю болотяний ставок. З гагаканням плюскалися в болотці гуси. Ширококронні дерева, з чорними гніздами омели, тяглися вздовж старого, з крихких жердин збитого, замшілого парканчика. Ішли до Зерових стежкою, протоптаною на городі по краю болотця. Нею сходили вгору на пагорбок, проходили двором і сходинками ґанку входили до критих сіней. Діжки з водою, бляшані відра, жлукта, мішок з картоплею визначали тут, як і скрізь, усталений стандарт обстанови всіх таких передпокоєвих сіней.