Колен дістав потрібну суму, завагався, відтак втомлено поклав половину назад та опустив віко. Ручки, сухо клацнувши, закрутилися. Колен постукав по вічку покажчика й переконався, що рівень збіжний з сумою фальшонів.

Колен підвівся. Кілька секунд він стояв, дивуючись надмірності сум, які йому довелось витратити, щоб забезпечити Хлої гідне, як на нього, життя, і всміхнувся, згадавши, як Хлоя з розпущеними косами лежить уранці в ліжку, як простирадло облягає її простерте тіло, як сяє її бурштинова шкіра, коли він знімає простирадло, тож мерщій відігнав думку про сейф, бо не час було думати про такі-от речі.

Хлоя зодягалася.

— Скажи Ніколя, хай намастить бутерброди, — звеліла вона, — бо ми вже від’їжджаємо. Я всім сказала збиратися в Ізіди.

Колен, скориставшись нагодою, поцілував її в плече й побіг попередити Ніколя. Той щойно скінчив перев’язувати мишку і вирізав для неї пару бамбукових милиць.

— Ось, — закінчив він. — Ходи з ними до самого вечора і все загоїться.

— Що з нею? — запитав Колен, гладячи мишці голову.

— Мишці заманулося почистити кахлі в коридорі, — пояснив Ніколя. — Шматок плитки засяяв, зате вона стерла собі лапки.

— Не переймайся тим, — заспокоював мишку Колен. — Вони самі колись знову заблищать.

— А я не певен, — засумнівався Ніколя. — Коїться щось дивне. Плитки немов задихаються.

— Все владнається, — запевнив Колен. — Принаймні як на мене… А раніше такого ніколи не траплялося?

— Ніколи.

Колен став перед вікном і замислився.

— Це, мабуть, нормальне зуживання, — виснував він. — Можна було б замінити їх…

— Це страшенно дорого коштуватиме, — обізвався Ніколя.

— Авжеж, — погодився Колен. — Краще зачекаймо.

— А чого ти хотів? — запитав Ніколя.

— Не готуй нічого, намасти лише бутерброди, ми зразу ж і поїдемо.

— Гаразд, я вже зодягаюся, — відповів Ніколя.

Він поставив мишку на підлогу і вона подибала до дверей, хитаючись між миличками, обабіч яких звисали її вуса.

Поки Колен та Хлоя їздили на Південь, вулиця геть змінилася. Листя на деревах сповна розвинулось, а будинки позбулися блідості, прибравши лагідного зеленого кольору, що згодом мав обернутись на ніжні бежеві барви літа. Бруківка стала м’яка і пружна, а в повітрі пахло малиною.

Було ще зимно, але за блакитнявими шибками вже вгадувалась погідність. Уздовж хідників росли зелені та сині квіти й живні соки зміїлися навколо їхніх маленьких стебел із легеньким цмоканням, схожим на поцілунки слимака.

Попереду йшов Ніколя. Він убрався в теплий вовняний спортивний костюм гірчичного кольору, а зверху натяг светра з закоченим коміром; на светрі жакардова машина зобразила лосося по-шамборському — такого, яким він постає на шістсот сьомій сторінці куховарської книжки Гуффе. Його жовті шкіряні черевики з каучуковими підошвами рослин майже не притолочували, бо Ніколя намагався ступати у колії, зоставлені для проїзду автомобілів.

Позаду Ніколя йшли Хлоя і Колен, Хлоя трималася за Коленову руку і глибоко вдихала духмяне повітря. Хлоя одягла вузьку білу вовняну сукню і оброблену бензолом накидку з леопардового хутра; її плями, приглушені хімікатом, поширшали, навколо них з’явилися немов німби, що прецікаво інтерферували між собою. Буйні Хлоїні коси, погойдуючись, пливли у повітрі, розливаючи ніжний ароматичний дух жасмину та гвоздики.

Колен, напівзаплющивши очі, ловив той дух, і його губи ледь помітно здригалися при кожному вдихові. Будинкові фасади дали собі трохи попуску, позбувшися суворої прямолінійності, вулиця стала невпізнанна, іноді збиваючи Ніколя з пантелику, і він мусив зупинятись, читаючи емалеві таблички.

— Що в нас там на першому плані? — запитав Колен.

— Похід до крамниць, — відповіла Хлоя. — В мене вже жодної сукні нема.

— Ти не хочеш, як звичайно, піти до сестер Каллот? — знову спитав Колен.

— Ні, я хочу до крамниць, аби купити готові сукні та всілякі дрібнички.

— Ніколя, Ізіда, певне, зрадіє, побачивши тебе, — сказав Колен.

— Чого б це? — вразився Ніколя.

— Не знаю…

Всі троє завернули на вулицю Сіднея Бечета, відтак прибувши куди слід. Перед дверима гойдалася консьєржка у механічному гойданому фотелі, мотор якого оглушливо чмихав у ритмі польки. Модель була дуже стара.

Двері відчинила Ізіда. Шик та Аліса вже прийшли. Вбрана в червону сукню Ізіда всміхнулася Ніколя. Поцілувала Хлою і з хвилину ввесь гурт цілувався одне з одним.

— Хлоє, в тебе чудовий вигляд, — сказала Ізіда. — А я гадала, ніби ти хвора. Тепер я заспокоїлась.

— Мені стало краще, — обізвалася Хлоя, — Ніколя й Колен дуже добре дбали про мене.

— Як ваші кузини? — запитав Ніколя.

Ізіда почервоніла по самі вуха.

— Вони мало не кожного дня питали, чи є від вас новини.

— То чарівні дівчата, — мовив Ніколя, ледь відвертаючись, але ви рішучіші.

— Так, — опустила очі Ізіда.

— Ну, як подорож? — запитав Шик.

— Чудово, — відповів Колен. — Дорога спочатку була кепська, але потім усе владналося.

— Окрім снігу, — озвалася Хлоя. — Він дуже… — і піднесла руку до грудей.

— Куди ж ми підемо? — запитала Аліса.

— Я можу, коли ваша ласка, кількома словами переказати вам Партрову лекцію, — запропонував Шик.

— Ти багато його накупив, відколи ми поїхали? — поцікавився Колен.

— Ет! Мало! — відповів Шик.

— А як твоя робота?

— Ет! Помаленьку! — скривився Шик. — Там є чолов’яга, що заступає мене, коли я не можу вийти.

— Він це робить за так? — запитав Колен.

— Ет! Майже! — заквапився відповісти Шик. — Може, підемо зразу на ковзанку?

— Ні, ми підемо до крамниць, — мовила Хлоя. — Та якщо чоловікам кортить на ковзанку…

— Слушно, — погодився Колен.

— Я піду з жінками до крамниць, — докинув Ніколя. — Мені треба дещо купити.

— Отак буде добре, — схвалила пропозицію Ізіда. — Тільки хутчіш, щоб устигти й на ковзанку.

Колен і Шик ковзались уже цілу годину і на кризі ставало дедалі більше люду. Щоразу ті самі дівчата, ті самі хлопці, завжди хтось падає і виходять прибиральники із скребками. Служник крутить на програвачі ту ж таки пісню, що її завсідники вже кілька тижнів як вивчили напам’ять. Зараз він переверне платівку, цього чекала вся публіка, бо зрештою кожен вивчив служникові вподобання, аж раптом диск зупинився і в усіх гучномовцях зазвучав глухий голос, — в усіх, окрім одного, що, відбившись від гурту, й далі награвав музику. Голос просив пана Колена підійти до контролера, де на нього чекає телефон.

— У чому річ, що це означає? — розгубився Колен.

Він чимшвидше під’їхав до бортика й перескочив на гумовий килимок, Шик не відставав від нього. Пробіг уздовж бару й уваливсь у контролерову будку, де стояв телефон. Платівкар саме чистив одну з платівок щіткою з вовчака тернистого, зчищаючи задирки, що з’явились під час роботи.

— Алло! — гукнув Колен, хапаючись за трубку, скам’янівши в чеканні.

Шик бачив, як він спершу здивувався, а потім ураз збілів як сніг.

— Щось серйозне? — запитав Шик.

Колен дав йому знак помовчати.

— Іду! — крикнув він у трубку і повісив її.

Стіни будки почали зсуватись, але Колен устиг вийти, перш ніж вони придушили б його; за ним вискочив Шик. Колен біг на ковзанах і його ноги вихилялися на всі боки.

— Мерщій відкрийте мені триста дев’яту кабінку! — гукнув Колен служникові.

— І мені, — додав Шик, — триста одинадцяту.

Хлопець пішов за ними, не дуже поспішаючи.

Колен обернувся, побачив, що той метрів на десять позаду, й зачекав, поки хлопчина наздожене. Розмахнувшись, із дикою силою вдарив його ковзаном по шиї, і хлопцева голова заткнула вентиляційну трубу, що охолоджувала холодильні агрегати; Колен вихопив ключі з руки трупа, що їх той, мовби нічого не сталося, й далі тримав перед собою. Колен відкрив якусь кабінку, запхав туди труп, плюнув на нього й помчав до триста дев’ятої. Шик зачинив позаду двері.