Жан Соль заговорив. Спершу чулося тільки клацання затворів. Фотографи, газетярі й кінорепортери всім серцем віддалися цій роботі. Та ось один з них після віддачі свого апарата впав на підлогу і зчинилася страшенна веремія. Розлютившись, колеги несамовито копали бідолаху ногами і засипали його порошковим магнієм. На превелику втіху товариства, він зник у сліпучому спаласі, а решту кореспондентів поліцаї забрали до в’язниці.

— Чудово! — нетямився з захвату Шик. — Тепер лише я матиму запис.

Публіка, що досі була майже спокійна, потроху шаленіла, шквалами вигуків і оплесків після кожного вимовленого слова виявляючи своє захоплення Партром, через що було дуже важко бодай щось второпати, про що говорилося.

— Навіть не намагайтеся второпати, — порадив Шик. — Ми потім послухаємо запис.

— Надто коли тут нічого не чути, — дорікнула Ізіда. — Він пищить наче мишка. А від Хлої є якісь вістки?

— Я отримала від неї листа, — сказала Аліса.

— Вони вже доїхали?

— Так, їм пощастило виїхати, але вони хочуть вернутися раніше, бо Хлоя не дуже добре почувається, — відповіла Аліса.

— А Ніколя? — запитала Ізіда.

— У нього все гаразд. Хлоя написала мені, що він страшенно нечемно поводиться з усіма доньками господарів готелів, у яких вони зупиняються.

— Ніколя — хлопець чудовий, — мовила Ізіда. — Я часом запитую себе, чому він куховар.

— Атож, — притакнув Шик, — дуже дивно.

— Питаєте чого? Гадаю, краще вже куховарити, ніж збирати Партра, — сказала Аліса, вщипнувши Шика за вухо.

— А яка в Хлої хвороба? — поцікавилась Ізіда. — Може, вона скоро й одужає?

— Вона мені не каже, що в неї, — зітхнула Аліса. — В неї в грудях болить.

— Хлоя така гарна. Я навіть уявити не можу, що вона хвора, — проказала Ізіда.

— Ох! — шепнув Шик. — Подивіться!

Одна частина заскленої стелі подалась угору і з отвору повисувались людські голови. То сміливі Партрові шанувальники видерлись аж на стелю і здійснили ту делікатну операцію. За ними товклися ще й інші, пхаючи їх наперед, і ті перші судомно хапалися за край отвору.

— Молодці, — похвалив їх Шик. — Лекція просто видатна!

Партр підвівся і почав показувати публіці муляжі блювотини. Найгарніший — сире яблуко з червоним вином — здобув щире і галасливе схвалення, тож Ізіда, Аліса й Шик, сидячи за лаштунками, вже не чули одне одного.

— Нарешті, хоч трохи стихло, — мовила Ізіда. — Коли ж вони приїдуть?

— Завтра або післязавтра, — відказала Аліса.

— Як давно ми не бачили їх! — вигукнула Ізіда.

— Так, — подтвердила Аліса, — відколи вони побралися.

— А яке славне в них весілля було! — сказала Ізіда.

— Ще б пак! — кивнула Аліса. — Саме того вечора Ніколя проводжав тебе…

На щастя, геть уся стеля обвалилася, тож Ізіді не довелося докладно обговорювати подробиці того вечора. Знялась густа курява. Серед уламків ворушились якісь біляві постаті, заточувались і падали, задушені важкою хмарою, що нависла над руїнами. Партр замовк і зареготав від щирого серця, ляскаючи себе по стегнах, радіючи, що в цій несподіваній пригоді заангажовано таку силу людей. Проте наковтався пилюки й зайшовся несамовитим кашлем.

Шик, тремтячи від збудження, повернув ручки на своєму записувачі. З апарата вискочив потужний зелений спалах, що шаснув над підлогою і сховався в паркетній шпарині. За ним гайнув другий, третій, і Шик вимкнув струм саме тоді, коли з мотора мала вилізти огидна багатоніжка.

— Що ж я роблю? — спитав себе Шик. — Таж апарат зламався, у мікрофон набилося пилюки.

Тим часом пандемоніум у залі досяг кульмінації. Партр дочитав останній аркуш і заходився дудлити воду просто з карафки, бо вже збирався йти. І Шик раптом наважився:

— Я запропоную йому вийти тут. Ідіть уперед, я дожену вас.

Опинившись у коридорі, Ніколя зупинився. Обидва сонця світили чомусь не так яскраво, як давніше. Жовті керамічні плитки ніби зчорніли й затуманились, промені замість відскакувати металевими крапельками розпливалися по підлозі невеликими ледачими калюжами. Стіни, де-не-де покриті імлистою пліснявою, вже не випромінювали колись рівного сяєва.

Мишки ніби й не переймалися тією зміною, але вражало, що чорновуса мишка вкрай пригнічена. Ніколя подумав, що вона шкодує за перерваною подорожжю і тужить за набутими в дорозі і вже втраченими приятелями.

— Ти невдоволена? — запитав Ніколя.

Мишка з огидою скривилась і показала на стіни.

— Так, — мовив Ніколя, — цього не було. Раніше все сяяло. Навіть не знаю, що сталося…

Мишка ніби замислилася на хвильку, потім похитала головою й безпорадно розвела лапками.

— Я тим паче, — признався Ніколя, — нічого не розумію. Навіть коли протирати скло, нічого не змінюється. Мабуть, у повітрі з’явились якісь згубні випари.

Ніколя замислився і теж похитав головою, потім рушив далі. Мишка склала лапки на грудях і, задивившись у далечінь, заходилася жувати, але зненацька сплюнула, відчувши смак жуйки для котів. Отже, продавець наплутав.

У їдальні снідали Хлоя і Колен.

— Ну? — запитав Ніколя. — Тобі вже краще?

— Ти ба, — здивувався Колен, — ти нарешті наважився розмовляти по-людськи?

— Бо я ще не взувся в службові черевики, — пояснив Ніколя.

— Атож, мені краще, — відповіла Хлоя.

Її очі блищали, на щоках пломенів рум’янець, вона щиро раділа, що поверталася додому.

— Вона вже з’їла половину пирога з курчатами, — сказав Колен.

— Це мене тішить, — усміхнувся Ніколя. — Цей пиріг не за рецептом Гуффе.

— Хлоє, що ми сьогодні робимо? — запитав Колен.

— А й справді, — докинув Ніколя, — і коли подавати обід?

— Я б хотіла погуляти з вами обома та Ізідою, Шиком і Алісою, сходити на ковзанку, позаглядати до крамниць, піти на вечірку, — заговорила Хлоя, — купити собі перстень із зеленим самоцвітом.

— Добре, — вклонився Ніколя, — в такому разі я притьмом йду на кухню.

— Ніколя, кухарюй у звичайній одежі, — попросила Хлоя, — ми так менше втомимось. Окрім того, тобі не доведеться ще раз переодягатися.

— Я піду візьму з сейфу трохи фальшонів, — сказав Колен, — а ти, Хлоє, зателефонуй друзям. Сьогодні ми погуляємо на славу.

— Вже телефоную, — відказала Хлоя, підвівшись і поспішаючи до телефону. Зняла трубку й завила совою, попередивши в такий спосіб, що розмовлятиме з Шиком.

Ніколя прибрав зі столу, натиснувши на невеликий важіль: брудний посуд поїхав на кухню по широкій пневматичній трубі, схованій під килимом. Ніколя вийшов і знову зупинився в коридорі.

Мишка, ставши на задні лапки, чистила передніми потьмянілі кахлі. Там, де вона потерла, плитка знову блищала.

— Отакої, ти таки спромоглася! — похвалив Ніколя. — Дивовижно!

Мишка захекалася, зупинилась і показала Ніколя обдерті й закривавлені лапки.

— Ох, ти постирала лапки! — забідкався Ніколя. — В такому разі облиш. Світла тут і так вистачає. Ходімо, я подбаю про тебе.

Ніколя поклав мишку до нагрудної кишені, а вона, насилу переводячи дух, напівзаплющивши очі, виставила назовні свої бідолашні знівечені лапки.

Щось мугикаючи, Колен швидко покрутив ручки замків свого сейфа з фальшонами. Протягом останніх днів він уже менше потерпав за Хлою і почував, що його серце як помаранча. Сейф був із білого мармуру, інкрустований слоновою кісткою, ручки — з чорно-зеленого аметисту. Рівень показував шістдесят тисяч фальшонів.

Віко піднялося, клацнули добре змащені механізми, і Коленова усмішка зникла. Рівень, досі зупинений з невідь-якої причини, хитнувсь і вказав на позначку тридцять п’ять тисяч фальшонів. Колен засунув руку до сейфу і притьмом перевірив достеменність останньої цифри. Нашвидку порахувавши в голові, визнав її правдивість. Зі ста тисяч фальшонів двадцять п’ять він дав Шикові на весілля з Алісою, п’ятнадцять за машину, п’ять тисяч на церемонію, решта грошей пішла на всілякий дріб’язок. Обрахунки трохи потішили його.

— Усе гаразд, — проказав Колен уголос, але власний голос видався йому чужим.