— Мені так добре з вами, — проказав Колен.

Хлоя не казала нічого, її віддих ставав дедалі швидший і непомітно ближчав. Колен говорив їй майже на вухо.

— Ви не знудились? — поцікавився він.

Хлоя похитала головою, що ні, і Колен, скориставшись моментом, нахилився до неї ще ближче.

— Я, — говорив він їй у саме вухо, і цієї миті, немов випадково, Хлоя повернула голову й Колен поцілував її в губи. Поцілунок був не дуже довгий, зате потім вони надолужили. Колен ткнувся обличчям у Хлоїні коси і вони довго сиділи, не мовлячи й слова.

— Алісо, як добре, що ви прийшли, — зрадів Колен. — Проте з дівчат будете тільки ви.

— Дарма, — мовила Аліса, — Шик не заперечує.

Шик потвердив. Та якщо по щирості. Алісин голос був не дуже веселий.

— Хлої зараз нема в Парижі, — розповідав Колен. — Вона на три тижні поїхала з батьками на південь.

— Ох, — поспівчував Шик, — ти, певне, дуже нещасний.

— Та я ще ніколи не був такий щасливий, як тепер, — закричав Колен. — Я хочу оголосити вам про свої заручини з Хлоєю…

— Вітаю тебе, — понуро мовив Шик, намагаючись не дивитись на Алісу.

— Що з вами сталося? — запитав Колен. — Здається мені, у вас не все гаразд.

— Нічого не сталося, — мовила Аліса. — Просто Шик — йолоп.

— Ні, — не погодився Шик. — Колене, не слухай її. Нічого не сталося.

— Ви кажете одне, а проте згоди між вами немає, — виснував Колен, — отже, хтось із вас бреше або ж ви обоє брешете. Заходьте, зараз буде обід.

Колен і гості перейшли до їдальні.

— Сідайте, Алісо, — запрошував Колен. — Сідайте поруч зі мною і кажіть, що, зрештою, сталося.

— Шик — йолоп, — почала Аліса. — Він каже, ніби не має права тримати мене біля себе, бо в нього нема грошей, щоб забезпечити мені нормальне життя, і йому соромно, що він не побрався зі мною.

— Я негідник, — погодився Шик.

— Не знаю, що вам і казати, — розгубився Колен. Адже він був такий щасливий, що пересвари Шика та Аліси завдавали йому неймовірних страждань.

— Тут, власне, йдеться не про гроші, — мовив Шик. — Просто Алісині батьки нізащо не погодяться на моє одруження з нею і матимуть цілковиту слушність. Це історія, подібна до тієї, що її можна знайти в одній з Партрових книжок.

— То дуже цікава книжка, — докинула Аліса. — Колене, хіба ви не читали її?

— Так ось ви які, — вирік Колен. — Я певен, що всі ваші гроші й далі йдуть на Партра.

Шик і Аліса похнюпили носи.

— Це моя провина, — зізнався Шик. — Аліса на Партра більше нічого не витрачає. Відколи живе зі мною, вона майже не цікавиться ним.

У Шиковому голосі вчувався докір.

— Я люблю тебе дужче, ніж Партра, — мало не плачучи, проказала Аліса.

— Ти дуже славна, — казав далі Шик. — Я не вартий тебе. Це моя вада — збирати Партрові твори, і, на лихо, простий інженер не може собі дозволити скупити геть усе.

— Я у відчаї, — зажурився Колен. — Мені б дуже хотілося, щоб у вас усе було добре. Ану відгорніть свої серветки.

Під Шиковою серветкою в оправі з блощичної шкіри лежав томик «Блювоти», а під Алісиною серветкою — масивна золота обручка у формі нудоти.

— Ох! — нетямилася в захваті Аліса, обійняла Колена за шию й поцілувала його.

— Хлопець ти, бачу, хоч куди, — мовив Шик. — Не знаю, як і віддячити тобі, окрім того, тобі ж відомо, що я не можу дати тобі навзаєм те, що мені хотілося б.

Колен немов ожив. Та й Аліса цього вечора була напрочуд гарна.

— Якими парфумами ви користуєтесь? — запитав він. — Хлоя напахчується орхідейною квінтесенцією.

— У мене нема парфумів, — відказала Аліса.

— Це її природний запах, — докинув Шик.

— Дивовижно! — вигукнув Колен. — Ви пахнете лісом, де жебонить струмочок і граються кроленята.

— Розкажіть нам про Хлою! — попросила підлещена Аліса. Ніколя приніс перекуски.

— Добридень, Ніколя, — привітала його Аліса. — Як ся маєш?

— Чудово, — відповів Ніколя, ставлячи тацю на стіл.

— Ти мене не цілуєш? — здивувалась Аліса.

— Не соромтеся, Ніколя, — проказав Колен. — Для мене навіть було б величезною втіхою, якби ви пообідали з нами.

— Авжеж! — кивнула Аліса. — Пообідай із нами.

— Пан вправили мене в надзвичайне збентеження, — відповів Ніколя. — Я не можу сісти за стіл у таких лахах.

— Гаразд, Ніколя, — мовив Колен. — Ідіть переодягніться. якщо хочете, але я наказую вам пообідати з нами.

— Дякую панові, — схилив голову Ніколя. — Я зараз перевберуся.

Ніколя поставив тацю на стіл і вийшов.

— Ну? — спитала Аліса. — Хлоя?

— Пригощайтеся, — частував Колен. — Я не знаю, що це, але воно має бути смачним.

— Не муч нас! — благав Шик.

— Через місяць я одружуся з Хлоєю, — оголосив Колен. — І як би мені хотілося, щоб це сталося завтра!

— Ох! — засумувала Аліса. — Вам щастить.

Колен засоромився з власного багатства.

— Слухай, Шику, — запитав він раптом, — хочеш, я дам тобі гроші?

Аліса розчулено дивилася на Колена. Він був такий шляхетний, що можна було побачити, як у жилах його рук рухаються блакитні й бузкові думки.

— Я не думаю, що це якось зарадить, — засумнівався Шик.

— Ти зміг би побратися з Алісою, — переконував Колен.

— Того не хочуть її батьки, — відповів Шик. — А я не хочу, щоб вона розсварилася з ними. Вона така ще юна…

— Я не така вже юна, — відповіла Аліса, випростуючись на лаві, щоб можна було краще оцінити її знадливі груди.

— Він мав на увазі не це, — урвав її Колен. — Послухай, Шику, в мене є сто тисяч фальшонів, я дам тобі четвертину і ти зможеш спокійно жити. На роботу ти й далі ходитимеш, а цієї суми тобі вистачить.

— Повік тобі дякуватиму! — розчулився Шик.

— Не дякуй мені, — сказав Колен. — Адже мене цікавить не щастя всього людства, а щастя кожної окремої людини.

Від порога пролунав дзвінок.

— Я піду відчиню, — сказала Аліса. — Я ж тут наймолодша, ви самі мені щойно дорікали.

Аліса підвелась і її ноги стиха зачовгали на м’якому килимі.

То прийшов Ніколя, що спустився затильними сходами. Тепер він убрався в пальто з цупкого грубого брехливіду з зеленими і бежевими шевронами й у фетровий америцький капелюх екстра-гасу. На руках він мав рукавички з експропрійованої свинячої шкіри, на ногах — міцні черевики з гавіалової шкіри, а коли зняв пальто, постав в усій красі: вельветовому піджаку, де основа була каштанова, а рубчики — наче зі слонівки, і зеленаво-синіх штанах із закотами на п’ять пальців, іще й на великий.

— Ох! — аж засяяла Аліса. — Який ти чепурун!

— Як ся маєш, небого? Така ж гарна, як завжди? — спитав Ніколя, погладивши їй груди і сідниці.

— Ходи до столу, — запросила Аліса.

— Добридень, друзі, — привітався Ніколя, ступаючи до кімнати.

— Нарешті! — зрадів Колен. — Ви навчилися по-людськи розмовляти.

— Атож, — кивнув Ніколя, — я теж можу. А скажи мені, — провадив він далі, — що, як ми всі четверо будемо на «ти»?

— Згода, — відповів Колен. — Сідай.

Ніколя сів навпроти Шика.

— Бери пригощайся, — подав голос Шик.

— Хлопці, — звернувся до друзів Колен, — ви б хотіли бути моїми весільними боярами?

— Авжеж, — погодився Ніколя. — Тільки не спаруй нас із якимись бридулями, гаразд? Адже цю штуку здавна утинають.

— Я думаю попросити за дружок Алісу та Ізіду, — говорив Колен, а за весільних педерастів — братів Демаре.

— Згода! — викрикнув Шик.

— Алісо, — знову заговорив Ніколя, — сходи на кухню і принеси страву, що стоїть у печі. Вона тепер, певне, вже готова.

Аліса виконала настанови Ніколя й принесла важкий срібний таріль. Коли Шик підняв кришку, вони побачили на тарелі дві різьблені фігурки з гусячої печінки, що зображували Колена в жакеті і Хлою у весільній сукні. Довкола них можна було прочитати дату шлюбу, а в кутку виднів напис: «Ніколя».

Колен побіг по вулиці.