«Весілля буде дуже гарне… Завтра, завтра вранці. Прийдуть усі мої друзі…»

Вулиця вела до Хлої.

«Хлоє, які у вас ніжні губи. Ваша шкіра — мов стиглий плід. Ваші очі такі прекрасні, а ваше тіло обпікає мене вогнем…»

Вулицею котилися скляні кулі, за ними бігли діти.

«Я цілуватиму вас довгі місяці й ніколи не зможу насититися. Навіть якщо місяців буде більше, ніж днів у році, мені їх однаково не стане, щоб розцілувати вас усю — ваші руки, ваші коси, очі, шию…»

Пройшло трійко дівчаток: вони виспівували круглу пісню до хороводу і водили його трикутником.

«Хлоє, я хотів би пригорнути вас до самого серця, обійняти вас обома руками, відчути на шиї сплети ваших рук, а на плечі — вашу голову, пахощі кіс, хочу пестити вашу тремтливу шкіру, вдихати чарівний аромат вашого тіла».

Небо було ясне і блакитне, мороз іще кусався, але менше. Дерева, похмурі й темні, витикали на кінцях зчорнілого пагілля зелені набубнявілі бруньки.

«Коли ви далеко від мене, я бачу вас в отій сукні зі срібними гудзиками, — та коли ж ви одягали її? Може, як ми зустрілися вперше? Ні, то був день нашого побачення, під важке й пухнасте манто ви вдягли на себе ту сукню.

Колен штовхнув двері кіоску й увійшов усередину.

— Мені потрібна сила-силенна квітів для Хлої, — замовив він.

— А коли їх принести їй? — запитала квітникарка. Вона була молода і тендітна, а її руки почервоніли. Вона дуже любила квіти.

— Завтра вранці. Принесіть також і до мене, нехай вони виповнять усю нашу кімнату — лілеї, гладіолуси, троянди і маса інших білих квітів, а насамперед принесіть величезний букет червоних троянд…

Брати Демаре зодягалися на весілля. Їх дуже часто запрошували як весільних педерастів, бо вони мали пристойний вигляд. Це були близнята. Старший звався Коріоланом. Волосся в нього — чорне і кучеряве, шкіра — біла й гладенька, на обличчі невинність, ніс прямий, очі сині, прикриті довгими жовтуватими віями.

Молодший, що його названо Пегасом, був дуже схожий на брата, тільки вії мав майже зелені — здебільшого цієї ознаки вистачало, аби розрізнити їх. На шлях педерастії вони стали з необхідності й за покликанням, та оскільки їм щедро платили за ролі весільних педерастів, вони занедбали майже всяку роботу і, на лихо, це згубне неробство інколи доводило їх до нечестя. Внаслідок саме цього Коріолан напередодні розважився з дівчиною. Пегас несамовито дорікав йому, водночас натираючи собі перед великим тристулковим дзеркалом крижі мигдалевим молочком для зваблювання чоловіків.

— Скажи, коли ти повернувся додому? — напосідав Пегас.

— Уже й не пам’ятаю, — буркнув Коріолан. — Облиш мене. Дивися за своїми крижами.

Коріолан вискубував собі брови, послуговуючись корнцангом.

— Безсоромник! — гримів Пегас. — Злигався з дівчиною! Якби тебе бачила твоя тітка!

— Ет! Ніби ти ніколи того не робив! — кинув з погрозою Коріолан.

— Коли ж це було? — трохи стривожився Пегас. Припинив масаж і зробив перед дзеркалом кілька заспокійливих рухів.

— Гаразд, я мовчатиму, — полагіднішав Коріолан. — Не хочу, щоб ти від сорому крізь землю провалився. Краще застебни мені штанці.

Брати носили штанці осібного крою — з ширінкою позаду, — і защіпнути їх самому було важко.

— От, — хихикав Пегас, — тепер бачиш! Ти не можеш нічого сказати!

— Та годі, кажу ж тобі! — зарепетував Коріолан. — Хто там сьогодні одружується?

— Колен бере за дружину Хлою, — з відразою проказав його брат.

— Чого це ти таким тоном? — запитав Коріолан. — Адже цей хлопчик непоганий.

— Атож, непоганий, — погодився Пегас, і в його голосі вчувалося жадання. — Зате в неї такі пишні груди, що навіть уявити не можна, ніби то хлопчик!

— А мені вона здається гарненькою, — почервонів Коріолан. — Хочеться ті груди почіпати… Невже тобі ніколи не кортить?

Брат спершу вражено подивився на нього, а потім спалахнув:

— Яка ж ти паскуда!.. Ти будь-кого переплюнеш своїм нечестям! Кінчиться тим, що ти коли-небудь таки одружишся з жінкою!

Свяченик вийшов із різниці в супроводі Пиякона і Псаромника. Кожен ніс по великому ящику з гофрованого картону, в ящиках лежали церковні оздоби.

— Йосипе, — звернувся він до Псаромника, — коли прибуде машина з квачомазами, нехай під’їде до самого вівтаря.

А церковні Псаромники й справді майже завжди звуться Йосипами.

— Пофарбувати все жовтим? — запитав Йосип.

— З фіалковими смугами, — додав Пиякон, високий симпатичний здоровань на ймення Еманюель Жюдо, чиї ризи й золотий ланцюг блищали мов насипані сонцем снігові замети.

— Атож, — потвердив Свяченик, — бо для благословення приїде Єпископець. Ходімо, все, що в цих ящиках, треба почепити на хори.

— А скільки буде музик? — запитав Псаромник.

— Сімдесят три, — відповів Пиякон.

— І чотирнадцять півчиків, — гордо додав Свяченик.

— Ф’ю, — протягло свиснув Псаромник. — А одружуються всього лиш двоє, — додав він у захваті.

— Атож, — мовив Свяченик. — У багатіїв завжди так.

— І багато буде народу? — спитав Пиякон.

— Сила! — відповів Псаромник. — Я візьму довгу червону алебарду і червоного ціпка з головкою.

— Ні, — заперечив Свяченик, — слід узяти жовту алебарду і фіалкового ціпка, так буде вишуканіше.

Усі троє зупинилися під хорами. Свяченик намацав невеличкі дверцята, заховані в одній з колон, що підтримували склепіння, і відчинив їх. Один по одному вони піднялись вузькими сходами у формі Архімедової спіралі. З гори сіялось тьмяне світло.

Зробивши двадцять чотири оберти, вони зупинились перепочити.

— Ох і тяжко! — зітхнув Свяченик.

Псаромник, що стояв найнижче, потвердив, а Пиякон, затиснутий між двома вогнями, був змушений погодитись із ними.

— Ще два з половиною оберти, — потішив Свяченик.

Вони вийшли на хори навпроти вівтаря на висоті ста метрів від підлоги, і звідти вівтар ледве мрів у тумані. Хмари без усяких перешкод запливали до церкви й пливли по нефу сірими бахматими клаптями.

— Погода буде гарна, — сказав Пиякон, вдихаючи запах хмар. — Чебрецем пахнуть.

— І трохи волошками, — додав Псаромник, — їх теж чути.

— Сподіваюсь, церемонія відбудеться на славу! — мовив Свяченик.

Усі троє опустили коробки й почали розвішувати на стільцях для музик усілякі прикраси. Псаромник виймав їх, здував з них порох і передавав Пияконові та Свяченикові.

Колони над ними й далі тяглись угору і, здавалось, з’єднуються десь у високості. Гарне жовтаво-біле масивне каміння, пещене лагідним денним світлом, повсюди розсівало спокійне світіння. Вгорі воно видавалось зеленаво-синім.

— Слід начистити мікрофони, — сказав Свяченик Псаромникові.

— Я виймаю вже останню прикрасу, — крикнув Псаромник, — і зараз до них візьмуся!

Він витяг із торбинки червону сукнянку і почав ретельно натирати підставку першого мікрофона. Мікрофонів було чотири, в один ряд перед стільцями для оркестрантів, і були вони налаштовані таким чином, що кожній мелодії відповідало бамкання дзвонів за стінами церкви; проте всередині чулася лише музика.

— Йосипе, швидше! — підганяв Свяченик. — Ми з Еманюелем уже закінчили.

— Зачекайте мене, — благав Псаромник. — Згляньтеся, мені потрібно ще п’ять хвилин!

Пиякон і Свяченик закрили коробки на оздоби й поставили їх у закутку хорів, щоб забрати після весілля.

— Я вже готовий! — крикнув Псаромник.

Усі троє застебнули ремені парашутів і граційно стрибнули в безодню. Затріпотів шовк, розкрилися три великі барвисті квітки, і свята трійця без жодних перешкод опустилася на гладенькі плити нефа.

— Гарна я тобі?

Хлоя задивлялася на себе, схилившись над акваріумом зі срібним пісочком на дні, де у воді, нічого не боячись, вигравала червона рибка. На Хлоїному плечі сиділа чорновуса сіренька мишка, терла лапками свого писочка й дивилася на мінливі відблиски.