«Весілля буде дуже гарне… Завтра, завтра вранці. Прийдуть усі мої друзі…»
Вулиця вела до Хлої.
«Хлоє, які у вас ніжні губи. Ваша шкіра — мов стиглий плід. Ваші очі такі прекрасні, а ваше тіло обпікає мене вогнем…»
Вулицею котилися скляні кулі, за ними бігли діти.
«Я цілуватиму вас довгі місяці й ніколи не зможу насититися. Навіть якщо місяців буде більше, ніж днів у році, мені їх однаково не стане, щоб розцілувати вас усю — ваші руки, ваші коси, очі, шию…»
Пройшло трійко дівчаток: вони виспівували круглу пісню до хороводу і водили його трикутником.
«Хлоє, я хотів би пригорнути вас до самого серця, обійняти вас обома руками, відчути на шиї сплети ваших рук, а на плечі — вашу голову, пахощі кіс, хочу пестити вашу тремтливу шкіру, вдихати чарівний аромат вашого тіла».
Небо було ясне і блакитне, мороз іще кусався, але менше. Дерева, похмурі й темні, витикали на кінцях зчорнілого пагілля зелені набубнявілі бруньки.
«Коли ви далеко від мене, я бачу вас в отій сукні зі срібними гудзиками, — та коли ж ви одягали її? Може, як ми зустрілися вперше? Ні, то був день нашого побачення, під важке й пухнасте манто ви вдягли на себе ту сукню.
Колен штовхнув двері кіоску й увійшов усередину.
— Мені потрібна сила-силенна квітів для Хлої, — замовив він.
— А коли їх принести їй? — запитала квітникарка. Вона була молода і тендітна, а її руки почервоніли. Вона дуже любила квіти.
— Завтра вранці. Принесіть також і до мене, нехай вони виповнять усю нашу кімнату — лілеї, гладіолуси, троянди і маса інших білих квітів, а насамперед принесіть величезний букет червоних троянд…
17
Брати Демаре зодягалися на весілля. Їх дуже часто запрошували як весільних педерастів, бо вони мали пристойний вигляд. Це були близнята. Старший звався Коріоланом. Волосся в нього — чорне і кучеряве, шкіра — біла й гладенька, на обличчі невинність, ніс прямий, очі сині, прикриті довгими жовтуватими віями.
Молодший, що його названо Пегасом, був дуже схожий на брата, тільки вії мав майже зелені — здебільшого цієї ознаки вистачало, аби розрізнити їх. На шлях педерастії вони стали з необхідності й за покликанням, та оскільки їм щедро платили за ролі весільних педерастів, вони занедбали майже всяку роботу і, на лихо, це згубне неробство інколи доводило їх до нечестя. Внаслідок саме цього Коріолан напередодні розважився з дівчиною. Пегас несамовито дорікав йому, водночас натираючи собі перед великим тристулковим дзеркалом крижі мигдалевим молочком для зваблювання чоловіків.
— Скажи, коли ти повернувся додому? — напосідав Пегас.
— Уже й не пам’ятаю, — буркнув Коріолан. — Облиш мене. Дивися за своїми крижами.
Коріолан вискубував собі брови, послуговуючись корнцангом.
— Безсоромник! — гримів Пегас. — Злигався з дівчиною! Якби тебе бачила твоя тітка!
— Ет! Ніби ти ніколи того не робив! — кинув з погрозою Коріолан.
— Коли ж це було? — трохи стривожився Пегас. Припинив масаж і зробив перед дзеркалом кілька заспокійливих рухів.
— Гаразд, я мовчатиму, — полагіднішав Коріолан. — Не хочу, щоб ти від сорому крізь землю провалився. Краще застебни мені штанці.
Брати носили штанці осібного крою — з ширінкою позаду, — і защіпнути їх самому було важко.
— От, — хихикав Пегас, — тепер бачиш! Ти не можеш нічого сказати!
— Та годі, кажу ж тобі! — зарепетував Коріолан. — Хто там сьогодні одружується?
— Колен бере за дружину Хлою, — з відразою проказав його брат.
— Чого це ти таким тоном? — запитав Коріолан. — Адже цей хлопчик непоганий.
— Атож, непоганий, — погодився Пегас, і в його голосі вчувалося жадання. — Зате в неї такі пишні груди, що навіть уявити не можна, ніби то хлопчик!
— А мені вона здається гарненькою, — почервонів Коріолан. — Хочеться ті груди почіпати… Невже тобі ніколи не кортить?
Брат спершу вражено подивився на нього, а потім спалахнув:
— Яка ж ти паскуда!.. Ти будь-кого переплюнеш своїм нечестям! Кінчиться тим, що ти коли-небудь таки одружишся з жінкою!
18
Свяченик вийшов із різниці в супроводі Пиякона і Псаромника. Кожен ніс по великому ящику з гофрованого картону, в ящиках лежали церковні оздоби.
— Йосипе, — звернувся він до Псаромника, — коли прибуде машина з квачомазами, нехай під’їде до самого вівтаря.
А церковні Псаромники й справді майже завжди звуться Йосипами.
— Пофарбувати все жовтим? — запитав Йосип.
— З фіалковими смугами, — додав Пиякон, високий симпатичний здоровань на ймення Еманюель Жюдо, чиї ризи й золотий ланцюг блищали мов насипані сонцем снігові замети.
— Атож, — потвердив Свяченик, — бо для благословення приїде Єпископець. Ходімо, все, що в цих ящиках, треба почепити на хори.
— А скільки буде музик? — запитав Псаромник.
— Сімдесят три, — відповів Пиякон.
— І чотирнадцять півчиків, — гордо додав Свяченик.
— Ф’ю, — протягло свиснув Псаромник. — А одружуються всього лиш двоє, — додав він у захваті.
— Атож, — мовив Свяченик. — У багатіїв завжди так.
— І багато буде народу? — спитав Пиякон.
— Сила! — відповів Псаромник. — Я візьму довгу червону алебарду і червоного ціпка з головкою.
— Ні, — заперечив Свяченик, — слід узяти жовту алебарду і фіалкового ціпка, так буде вишуканіше.
Усі троє зупинилися під хорами. Свяченик намацав невеличкі дверцята, заховані в одній з колон, що підтримували склепіння, і відчинив їх. Один по одному вони піднялись вузькими сходами у формі Архімедової спіралі. З гори сіялось тьмяне світло.
Зробивши двадцять чотири оберти, вони зупинились перепочити.
— Ох і тяжко! — зітхнув Свяченик.
Псаромник, що стояв найнижче, потвердив, а Пиякон, затиснутий між двома вогнями, був змушений погодитись із ними.
— Ще два з половиною оберти, — потішив Свяченик.
Вони вийшли на хори навпроти вівтаря на висоті ста метрів від підлоги, і звідти вівтар ледве мрів у тумані. Хмари без усяких перешкод запливали до церкви й пливли по нефу сірими бахматими клаптями.
— Погода буде гарна, — сказав Пиякон, вдихаючи запах хмар. — Чебрецем пахнуть.
— І трохи волошками, — додав Псаромник, — їх теж чути.
— Сподіваюсь, церемонія відбудеться на славу! — мовив Свяченик.
Усі троє опустили коробки й почали розвішувати на стільцях для музик усілякі прикраси. Псаромник виймав їх, здував з них порох і передавав Пияконові та Свяченикові.
Колони над ними й далі тяглись угору і, здавалось, з’єднуються десь у високості. Гарне жовтаво-біле масивне каміння, пещене лагідним денним світлом, повсюди розсівало спокійне світіння. Вгорі воно видавалось зеленаво-синім.
— Слід начистити мікрофони, — сказав Свяченик Псаромникові.
— Я виймаю вже останню прикрасу, — крикнув Псаромник, — і зараз до них візьмуся!
Він витяг із торбинки червону сукнянку і почав ретельно натирати підставку першого мікрофона. Мікрофонів було чотири, в один ряд перед стільцями для оркестрантів, і були вони налаштовані таким чином, що кожній мелодії відповідало бамкання дзвонів за стінами церкви; проте всередині чулася лише музика.
— Йосипе, швидше! — підганяв Свяченик. — Ми з Еманюелем уже закінчили.
— Зачекайте мене, — благав Псаромник. — Згляньтеся, мені потрібно ще п’ять хвилин!
Пиякон і Свяченик закрили коробки на оздоби й поставили їх у закутку хорів, щоб забрати після весілля.
— Я вже готовий! — крикнув Псаромник.
Усі троє застебнули ремені парашутів і граційно стрибнули в безодню. Затріпотів шовк, розкрилися три великі барвисті квітки, і свята трійця без жодних перешкод опустилася на гладенькі плити нефа.
19
— Гарна я тобі?
Хлоя задивлялася на себе, схилившись над акваріумом зі срібним пісочком на дні, де у воді, нічого не боячись, вигравала червона рибка. На Хлоїному плечі сиділа чорновуса сіренька мишка, терла лапками свого писочка й дивилася на мінливі відблиски.