А ще була пов’язка на рукаві, блакитний костюмчик, крохмальний комірець, лаковані черевички, тож хай там як, а він не забуде цього піднесеного заквітчаного дня, каплиці, повної людей, запаху ладану й тисячі пломінців свічок. А ще змішаних почуттів присутності на виставі й доторку до великої таємниці, бажання напоумлювати людей своєю побожністю та боязнь проковтнути облатку, никання між двома думками («якби він був насправді» і «він є»), а потім повернення додому з набитим животом і гірким усвідомленням, що на тебе надіто шори.

Від усього цього зосталися позолочені іконки, виміняні в приятелів, костюм, який він зносив, крохмальний комірець, що більш ніколи не знадобився, а ще гарний золотий годинник, без жалю проданий пізніше, в добу безгрошів’я. Ще був у нього требник – дарунок побожної кузини; його він ніяк не міг викинути, бо надто гарненька палітурка, а куди притаковити – так і не придумав. Недолуге розчарування… дешева комедія… тиха досада, що так і не второпав, чи то насправді була коротка з’ява Ісуса – чи мана, викликана спекою, пахощами, раннім уставанням, а може, комірцем, що так муляв шию.

Порожнеча. Марна лічба.

Вольф знов опинився перед дверима кімнати пана Опіка, а невдовзі – й перед самим паном. Потер лоба й сів.

– Склали? – спитав пан Опік.

– Склав, – сказав Вольф. – Безрезультатно.

– Як це? – не зрозумів пан Опік.

– Якось не клеїться, – сказав Вольф. – виходить суцільна брехня.

– Ну, а пізніше? – спитав пан Опік. – Ви ж самі собі в усьому признались, і це головне.

– Ви гадаєте? – спитав Вольф. – Гаразд, хай і так. Принаймні цей номер ми можемо викреслити з програми. Це річ незмістовна. Нематеріальна.

– Саме тому я й попросив вас спершу піти до нього, – пояснив пан Опік. – Щоб, не зволікаючи, усунути таке маловагоме питання.

– Украй маловагоме, – відгукнувся Вольф. – Ніколи цим не переймався.

– Атож-атож, – промурмотів пан Опік, – але так буде повніше.

– Господь Бог виявився Ганаром, одним з моїх однокласників, – пояснив Вольф. – Я бачив його фотокартку. Це ставить предмет на належне йому місце. Власне кажучи, розмова була недаремна.

– А тепер, – сказав пан Опік, – поговорімо серйозно.

– Це тягнеться вже стільки років, – сказав Вольф. – Усе переплуталось. Треба розкласти по поличках.

– Найголовніше питання, яке треба визначити: на якому етапі навчання у вас з’явилася відраза до життя, – проказав пан Опік, чітко вимовляючи кожне слово. – Адже це й тільки це привело вас сюди.

– Десь так, – сказав Вольф. – Тобто, чому я розчарувався в житті.

– Але передовсім треба знати, якою була ваша частка доброї волі в тому навчанні.

Вольф дуже добре пам’ятав, як сам охоче ходив на заняття. Про це він і розповів панові Опіку.

– Та заради правди, гадаю, не зайве буде сказати, що й не бажаючи цього, я однаково опинився б там, – додав він.

– Ви певні цього? – спитав пан Опік.

– Наука давалася мені легко, – пояснив Вольф, – до того ж, ніде правди діти, я хотів мати підручники, ручки, ранець, папір. А ще зважте й на те, що мої батьки не збиралися тримати мене під замком.

– Можна було зацікавитися чимось іншим, – сказав пан Опік. – Музикою. Малюванням.

– Ні, – сказав Вольф.

Він сягнув неуважливим поглядом по кімнаті. На припалій пилом картотеці стояло давнє гіпсове погруддя, якому чиясь невміла рука домалювала вусики.

– Мій батько полишив навчання в досить юному віці, – знову вдався до пояснень Вольф. – Його кошти давали змогу обійтись і без навчання. Що ж до мене, то він дуже наполягав, щоб я здобув освіту. Отже, й щоб пішов учитися.

– Одне слово, вас записали до ліцею, – сказав пан Опік.

– Я хотів мати за приятелів своїх перевесників, – провадив Вольф. – Це теж чимало важить.

– І все пішло як по маслу? – спитав пан Опік.

– Так, певною мірою… – відповів Вольф. – Почали якнайкраще розвиватись мої нахили, які вже тоді багато важили в моєму дитячому житті. Хочу, щоб ви зрозуміли. З одного боку ліцей дав мені свободу, оскільки я дістав змогу споглядати людей, чиї звички й уподобання сягали корінням у власне оточення й не збігалися з правилами поведінки оточення мого. Рикошетом це змусило мене зректись усеїдності й обрати серед багатьох нахилів найпридатніші на шляху перетворення в особистість.

– Може бути й так, – мовив пан Опік.

– Та водночас, – вів далі Вольф, – ліцей посилив такі мої характерні риси, про які я казав панові Бісеру: потяг до геройства, з одного боку, й суто фізичні лінощі – із другого, ну, і як наслідок, оскільки я не зміг цілковито віддатися ні тому, ні тому, – неминуче розчарування.

– Саме потяг до геройства й спонукав вас змагатися за перше місце, – сказав пан Опік.

– Зате лінощі позбавляли мене змоги посідати його постійно.

– Так у житті встановлюється рівновага, – сказав пан Опік. – Що ж тут поганого?

– Це нестійка рівновага, – заперечив Вольф. – Рівновага, яка вимотує жили. Мені більше пасувала б система, де рівнодійною всіх сил є нуль.

– Що може бути стабільнішого за… – почав був пан Опік, але, якось дивно позирнувши на Вольфа, не доказав.

– Моє лицемірство день у день зростало, – й бровою не зморгнувши, провадив той, – але воно було не з того розбору, що його треба приховувати: лицемірство поширювалось тільки на навчання. Я мав щастя народитися кмітливим хлопцем і, працюючи, тільки вдавав, ніби працюю, а насправді майже не витрачав сил. Але ви знаєте – здібних не дуже люблять.

– А вам хотілося, щоб вас любили? – спитав пан Опік ніби між іншим.

Вольф зблід, обличчя його замкнулось.

– Це ми обминаємо, – мовив він. – Розбираємо ж тільки навчання.

– Тоді поговорімо про навчання, – сказав пан Опік.

– Ви запитуйте, а я відповідатиму, – запропонував Вольф.

– Яким чином освіта вплинула на ваше формування? – відразу ж почав пан Опік. – Тільки прошу вас, не обмежуйтеся спогадами дитинства. Що стало наслідком усієї цієї роботи? Бо ж з вашого боку була певна робота, не обійшлося, мабуть, і без певної старанності, оскільки регулярність правил одразу ж дається взнаки, надто ж коли ця регулярність триває досить довго.

– Досить довго… – проказав за ним Вольф. – Яка голгофа! Шістнадцять років… шістнадцять років протирати куприком мулькі лави… шістнадцять років крутійства й порядності впереміж. Шістнадцять років нудьги – і що в пам’яті? Порізнені, не варті уваги образи… Запах нових підручників у перші дні нового навчального року, листочки на уроках малювання, клубок у горлі від вигляду препарованої жаби на практичних заняттях і дух формаліну, а ще останні дні навчального року, коли несподівано помічаєш, що вчителі такі ж, як і всі, люди, бо теж збираються на канікули, а ряди учнів порідшали, А смертельний страх напередодні іспитів, причина якого мені й досі невідома… «Регулярність правил» – ось чим усе це обмежувалось. А чи знаєте ви, як це огидно – накидати дитині регулярність правил, що тягтиметься потім цілих шістнадцять років? Час піддається деформації, пане Опіку. Справжній час – не накручувана іграшка, яка точно відбиває години, справжній час суб’єктивний… Його носять у собі… Спробуйте прокидатися щоранку о сьомій, обідати опівдні, вкладатися спати о восьмій – і ніколи не побачите ні справжньої ночі… ні того моря, яке під час відпливу на якусь мить завмирає, а потім знову наступає на берег, ніч із днем зливаються, перемішуються і здіймаються пінявими хвилями, мов річка, що зустрічається з океаном. У мене вкрали шістнадцять років ночей, пане Опіку. В шостому класі мені товкмачили, що єдиним моїм поступом буде перехід у сьомий… у випускному – іспити на бакалавра… тоді далі… Ви не повірите, пане Опіку, але я був переконаний, що маю мету… А мети не було… Я ніби йшов безконечним коридором у ланцюжку бовдурів, а попереду й позаду такі ж дурні. Життя загортають у гербову цидулу, як гіркі ліки заливають глазур’ю, аби приємніше їх ковтати… але, розумієте, пане Опіку, тільки тепер я збагнув, що люблю справжній смак життя.