Пан Опік залишив ці слова поза увагою. Він сплів пальці й сильно хруснув суглобами; неприємний звук – подумки відзначив Вольф.

– Саме тому я грав не за правилами, – докинув Вольф. – Я шахрував… аби здаватися таким собі мислителем у клітці, а мене оточували істоти пасивні… І вийшов я з клітки разом з ними, ані хвилиною раніше. Вони могли думати що завгодно – що я скорився, став таким, як і вони, – хай думають, казав я собі. А сам увесь цей час жив у іншому світі… віддавався лінощам, і думки мої були далеко.

– Послухайте, я не бачу тут ніякого шахрування, – зауважив пан Опік. – Як ви вже там лінувалися – не знаю, тільки чомусь дійшли до випускних іспитів з відзнакою. З того, що ви там думали про щось інше, ще не випливає факту вашої вини.

– Навчання мене виснажило, пане Опіку. Я ненавиджу ті роки, – сказав Вольф. – Ненавиджу спрацьовані речі. – Він ляснув долонею по столі. – Хоч би й оцей старий стіл… Протягом усього навчання тебе супроводжують отакі речі. Старі, обшарпані, запорошені. Фарба на стінах шолушиться струпом. Припалі пилом, обсиджені мухами плафони. Залиті чорнилом, порізані ножами парти. Засклені стелажі з поїденими міллю опудалами птахів. Смердючі кабінети хімії, сіренькі затхлі спортзали, гори жужелю на шкільному подвір’ї. І старі здитинілі викладачі. Абсолютні маразматики. Школа маразматиків. Це називається освітою… І все розкладається, все пожирає проказа. І під зношеною поверхнею проступає гнилизна.

Пан Опік насупивсь, його ніс узявся невдоволеними зморшками.

– Ми теж зношуємося, – сказав він.

– Так, безперечно, – відгукнувся Вольф, – тільки трішки не в такий спосіб. Ми розшаровуємось… старіємо зсередини. Це не так ріже очі.

– Старіння не ґандж, – зауважив пан Опік.

– Не ґандж, – погодився Вольф. – Але, мабуть, соромно почувати себе зношеним.

– Усі приходимо до цього, – сказав пан Опік.

– Не страшно, коли ти вже пожив. Але ж не починати з цього! Ось я проти чого, – сказав Вольф. – Розумієте, пане Опіку, я дивлюсь на речі просто: поки є клаптик землі з чистим повітрям, ясним сонцем і зеленою травою, тебе завжди туди вабитиме. Надто замолоду.

– Повернімось до нашої розмови, – запропонував пан Опік.

– Ми весь час говоримо про те саме, – сказав Вольф.

– Невже після навчання у вас не лишилося нічого, що ви могли б зарахувати до свого активу?

– Ох, добродію, – зітхнув Вольф, – даремно ви про це спитали…

– Не розумію… – здивувався пан Опік. – Кому-кому, а мені однаковісінько.

Вольф звів на нього очі, і в погляді його знову промайнула тінь розчарування.

– Атож, звісно… Перепрошую… – сказав він.

– А проте, я мушу це знати, – наполягав пан Опік.

Вольф кивнув головою й закусив нижню губу.

– Неможливо в житті, що складається з різних етапів, – почав він, – прожити безкарно, не спокусившись на примарно-ласу подобу порядку. А спокусившись, нічого не може бути природнішим, як поширити цей порядок на все, що тебе оточує…

– Цілком справедливо, – підхопив пан Опік, – хоча ці два твердження насправді характерні тільки для вашої ментальності й аж ніяк не для всіх. Але припустімо.

– Я звинувачую своїх учителів, – провадив Вольф, – у тому, що вони спрямуванням своїх уроків, своїми книжками переконали мене в тому, ніби світ може бути незмінним. У тому, що вони на певному етапі заморозили плин моєї думки (коли саме це зробити, до речі, визначалося між ними, не без протиріч) і примусили мене повірити в те, що десь та колись може існувати ідеальний устрій.

– Ну гаразд, а вам не здавалося, що віра дає надію?

– Коли бачиш, що ти до цього не доживеш і цю радість треба лишити поколінням далеким, мов чужі галактики, надія випадає в осад у вигляді розпачу десь глибоко в тобі, як ото сірчана кислота випадає солями барію. Я сказав так, аби не збиватися зі шкільної ноти. Щодо осаду солей барію, то він – білий.

– Знаю, знаю, – закивав пан Опік. – Не розпорошуйтесь на незначущі коментарі.

Вольф сердито глипнув на нього.

– Крапка, – сказав він. – Я задосить вам усього наговорив. Як хочете, так і розплутуйте.

Пан Опік насупив брови й затарабанив пальцями по столі.

– Шістнадцять років життя, – промовив він. – Чималенько ж ви про них наговорили. Так ось що вони для вас важать. Ви вельми недооцінюєте їх.

– Пане Опіку, – знову почав Вольф, карбуючи слова, – послухайте, що я вам скажу. Послухайте уважно. Ваше навчання – це просто посміх. Це найлегша у світі річ. Людям з покоління в покоління втовкмачують, ніби інженер або вчений – це еліта суспільства. І мені стає смішно: ніхто не ловиться на такий гачок, окрім тих-таки кандидатів в еліту. Набагато важче, пане Опіку, навчитися боксу, ніж математики. Якби навпаки, то в школах було б найбільше класів боксу. Зробитися добрим плавцем куди складніше, ніж навчитися французького письма. Інакше тренерів плавання було б більше, ніж викладачів французької. Кожен може стати бакалавром, пане Опіку, – зрештою, тими бакалаврами вже можна греблі гатити, – а назвіть мені з-поміж Них бодай одного, що може взяти участь у змаганнях з десятиборства. Я ненавиджу своє навчання через те, що дуже багато є йолопів, які вміють читати, а подивіться, як вони видирають один в одного спортивні журнали й кричать на стадіонах «Слава!». Вже краще було б навчитися правильно кохатись, а не маринуватися до отупіння над підручниками з історії.

Пан Опік сором’язливо підвів руку.

– На цю тему вам ставитиме запитання інший. Ще раз прошу – не відхиляйтеся від предмета розмови.

– Кохання – такий самий вид спорту, занедбаний не менш за інші, – сказав Вольф.

– Можливо, – відповів пан Опік. – Але про це матимете окрему розмову.

– Гаразд, – мовив Вольф. – Тепер ви знаєте, якої я думки про ваше навчання. Про ваш маразм. Про вашу пропаганду. Про книжки. Про смердючі класи і ледарів-солодіїв. Про туалети, забиті лайном, про цих підробних галабурдників, про ваших позеленілих очкариків – студентів педагогічного інституту, про задавак-політехніків, про урядовців, захряслих у міщанстві, про медиків-крадіїв, про ваших нечистих на руку суддів… хай йому біс… розкажіть мені хоч про один чесний бій боксерів… зрештою, там теж шахрайство, та все ж дістаєш бодай якусь Полегкість.

– Полегкість не від боксу як такого, а від моменту протистояння, – сказав пан Опік. – Якби всі учні були боксерами, на руках носили б переможців щорічних граматичних олімпіад.

– Можливо, – сказав Вольф, – але вибір спинили на пропаганді інтелектуальної культури. Тим краще для фізичної… А тепер мене б цілком влаштувало, якби мені дали спокій.

Він обійняв голову руками й з хвилину не дивився на пана Опіка. А коли знову звів очі, той зник, а сам Вольф опинився на золотому піску приморського пляжу. Світло начебто линуло звідусюди, за спиною вчувався бентежливий шум хвиль. Вольф обернувся – метрів за сто від нього було море, синє, тепле й ефірне, – і він відчув, як серце йому виповнює радість. Він роззувся, скинув шкіряну куртку та шолом і побіг назустріч блискучим торочкам піни, що облямовувала блакитну габу. Але раптом усе перемішалось і розтануло. І знову вир, знов порожнеча й крижаний холод кліті.

Вольф сидів у своєму кабінеті і дослухався. Нагорі неспокійно ходив по кімнаті Лазулі. Десь поряд за стіною поралася Ліль. Вольф знав, що вигляд у нього жахливий, – часта зміна обстанови за такий короткий час висотала його, висушила мізки; лишилася тільки велика втома, тільки сталева кліть. Сам наслідок його замаху на спогади тепер здавався доволі сумнівним.

В стані такого внутрішнього розладу він і пішов по кімнатах шукати Ліль. Та клячала на кухні перед сенаторовою будою. Дивилася на пса й умивалася слізьми.

– Що тут діється? – спитав Вольф.

У сенатора на лапах спав ойлень. Сам сенатор, розпустивши рюми, наспівував уривки якихсь нерозбірливих пісень, і погляд у нього був каламутний.