Коли в кімнаті не зосталося нікого, крім Грайвесни та Сапфіра Лазулі, його тіло зробилося молодим і гарним, як за життя. Обличчя без жодної подряпини набуло вмиротвореного виразу. Праве око тьмяно виблискувало під довгими опущеними віями. І тільки на могутній спині недоречною плямою лишався блакитний сталевий трикутничок.

Грайвесна ступила до дверей. Ніде анішелесть. Останні пелехи сірої пари злодійкувато шаснули по підвіконні. Грайвесна вилетіла з кімнати, грюкнула дверима й побігла коридором. Цієї ж миті кімнату осяяв спалах, яскравіший за всі попередні, і одразу ж за ним прогуркотів оглушливий вибух. Стіни задвигтіли, наче згори на будинок гахнув чийсь велетенський кулак. А по тому запала цілковита тиша, тільки у вухах Грайвесні ще шуміло, нібгі вона поринала в пучину.

Вона відпочивала на ліжку подруги. Поряд сиділа Ліль і дивилася на неї з ніжним жалем. Грайвесна ще доплакувала останні сльози, тамуючи гіркі схлипи і не випускаючи її руки.

– Ну, що скоїлось? Звичайнісінька буря. Не бери так близько до серця, Грайко, – говорила Ліль.

– Лазулі більше нема… – вимовила Грайвесна.

Сльози її висохли. Вона підвелась і сіла на ліжку. Погляд блукав, вигляд був несамовитий.

– Що це ти таке кажеш, цього не може бути, – мовила Ліль.

Вона відчувала дивну загальмованість усіх своїх реакцій. Лазулі – живий, Грайвесна марить, не інакше.

– Він там, нагорі, мертвий! – не вгавала Грайвесна. – Лежить на підлозі голий, з ножем у спині. Усі інші пощезали.

– Що за інші? – спитала Ліль.

Марить вона чи не марить? Рука начебто не гаряча.

– Чоловіки в чорному, – сказала Грайвесна. – Він хотів усіх їх повбивати, але збагнув, що це йому не до снаги, і порішив сам себе. Тільки тоді я їх усіх побачила, разом з моїм Сапфіром… Я думала, він збожеволів… але я всіх їх бачила, Ліль, я їх побачила, коли він упав.

– Які вони були? – спитала Ліль.

Вона не зважилася питати про Лазулі. Лазулі там, нагорі. Мертвий… Та ще й ніж… Не дочекавшись відповіді, вона підвелася.

– Ходім подивимось…

– Я боюся… – відповіла Грайвесна. – Вони розтанули, як дим, і всі були схожі на Лазулі. Як викапані.

Ліль стенула плечима.

– Нечувана легковажність, – сказала вона. – Що, власне, сталося? Ти не захотіла його, і він наклав на себе руки? Так треба розуміти?

Грайвесна ошелешено поглянула на Ліль.

– О, Ліль! – тільки змогла вона сказати і вдарилась у сльози.

Ліль рушила до дверей.

– Не можна його лишати там самого, – пробурмотіла вона. – Треба перенести сюди.

Грайвесна теж підвелася.

– Я з вами.

Ліль здавалася розгубленою і не знала з чого починати.

– Лазулі живий, – нашіптувала вона. – Вмирають не так.

– Він наклав на себе руки, – сказала Грайвесна. – А я так любила його цілунки.

– Горенько моє, – зронила Ліль.

– Занадто вони складні, ці чоловіки, – сказала Грайвесна. – Ох, Ліль, як би я хотіла, щоб цього всього не було, щоб зараз було вчора або кілька хвилин тому, тоді, коли він обіймав мене… Ох, Ліль…

Вона пішла слідом за жінкою. Ліль на мить прислухалась, тоді рішуче побралася сходами вгору. Кімната Грайвесни була перша ліворуч, Сапфірова – праворуч. Кімната дівчини виявилась на місці, а та, друга, що праворуч…

– Що тут було, Грайвесно? – здивувалася Ліль.

– Не знаю, – мовила та і вчепилася Ліль у руку.

Там, де досі була Сапфірова кімната, лишився тільки похилий дах і коридор, який тепер нагадував лоджію.

– А де ж кімната? – вигукнула жінка.

– Я не знаю, Ліль, – відказала Грайвесна. – Я не знаю. Я піду звідси, Ліль, мені страшно.

Ліль прочинила двері до Грайвесниної кімнати. Все було на своїх місцях: трельяж, ліжко, стінна шафа. Усюди лад і легкий запах жасмину. Обидві пішли до сходів. Цього разу черепицю було видно вже на половині даху, в шостому ряді один шматок трішки надбитий.

– Це блискавиця, – виснувала Ліль. – Сапфіра разом з кімнатою забрала блискавиця.

– Не хочу, – сказала Грайвесна. Тепер її очі були сухі. Вона трималася з останніх сил. – Отак тут завжди… – вичавила вона з себе. – Кімнати не було, і Лазулі не було. І я нікого не кохаю. Я піду вниз, Ліль, ходімте зі мною.

– Ех, Лазулі… – приголомшено мовила Ліль.

Вона спускалася вниз і не чула свого тіла. Коли відчиняла двері кімнати, не зразу наважилась повернути клямку – боялася, що і її помешкання поглине морок. Вона пройшла повз вікно, і по спині в неї перебіг холод.

– Яка вона лиховісна, ця червона трава, – сказала Ліль.

Опинившись біля води, Вольф набрав повні груди солоного повітря й потягся. Скільки сягало око, лежав океан, живий і спокійний, позаду – рівні піски. Вольф скинув із себе все й увійшов у воду. Вона була тепла, заспокійлива, босі ноги ступали по темно-сірому оксамиті. Він ішов і йшов. Дно було похиле, й він мусив довго брести, поки забрів по плечі. Вода була чиста й прозора, він бачив свої білі ступні, які здавалися більшими, ніж насправді, бачив невеличкі хмарки піску, які здіймалися під ногами. А тоді поплив, набираючи в рот води і смакуючи пекучу сіль, раз у раз поринав з головою, і вода цілком огортала його тіло. Нарешті він неквапом повернув до берега. Біля його одежі на складних стільчиках з жовтими ніжками видніли чорні силуети двох літніх жінок. Вони сиділи спинами до моря, тож голий Вольф сміливо вийшов з води й став одягатись. Коли набув пристойного вигляду, жінки обернулись, ніби керуючись якимсь таємничим інстинктом. На них були безформні капелюхи з чорної соломки та вицвілі шалі, як у всіх старих жінок, що сидять на березі моря. Кожна тримала в руках торбинку із застібкою у вигляді білої мушлі, в сумочках лежало вишивання хрестиком. Ноги старшої, у білих бавовняних панчохах, були взуті в темно-сірі черевики «під добу Карла IX», стоптані на задниках. Молодша мала на ногах ветхі капці, і крізь нитки її панчіх прозирали варикозні вени. Між жінками Вольф запримітив невеличку мідну табличку з викарбуваним написом. Особу в стоптаних шкарбанах звали панна Елоїза, її сусідку – панна Аглая. Обидві носили пенсне в сірій сталевій оправі.

– Ви пан Вольф? – спитала панна Елоїза. – Нам доручено побесідувати з вами.

– Атож, – підтвердила панна Аглая, – побесідувати.

Вольф доклав чималих зусиль, аби пригадати план, що його вже трохи призабув, і нажахано здригнувся.

– На тему… ко… кохання?

– Цілком слушно, – сказала панна Елоїза, – ми – фахівці.

– Атож, фахівці, – вторувала їй панна Аглая.

Вона вчасно помітила, що її литки відкрилися більше, ніж треба, і сором’язливо обсмикнула спідницю.

– Мені нічого вам сказати… – пробелькотів Вольф. – Як я можу…

– О! Ми здатні вислухати будь-що, – запевнила його Елоїза.

– Будь-що, – підтвердила Аглая.

Вольф обвів очима пляж, море, сонце.

– Не варто про це на пляжі, – сказав він.

Проте саме на пляжі його й спіткала одна з найперших несподіванок. Він зі своїм дядьком ішов повз кабінки, коли звідти вийшла молода жінка. Вольф уважав за ненормальне дивитися на жінку, якій понад двадцять п’ять, але дядько із зацікавленням озирнувся й кинув щось про її гарні ноги.

– Як ти це визначаєш? – спитав його Вольф.

– Очима.

– А я не вмію, – визнав він.

– Дарма, згодом і ти навчишся, – відповів дядько.

Це бентежило. Одного ранку він прокинеться і зможе сказати: оця має гарні ніжки, а ця – ні. Але що відчуваєш, коли з категорії незнайків переходиш до категорії знавців?

– То почнімо? – Голос панни Аглаї повернув Вольфа в сьогоднішній день. – Ви завжди любили дівчаток свого віку?